Козак мамай і ключі від раю

Артем Вишневський

Джерело: Портал сучасної драматургії ukrdramahub

КОЗАК МАМАЙ І КЛЮЧІ ВІД РАЮ

(лялькова містерія)

Дійові особи:

пан Купа*

Однокрил*

Калина (донька Купи)

коваль Іванко

Кобзар (він же апостол Петро)

Бог

Козак Мамай

Песик Ложка (пес Мамая)*

Кінь Грива (кінь Мамая)

Шинкарка (вона ж Смерть)

Спудей 1

Спудей 2

Хор

Солдати Однокрила

Населення Батурина

1.

З проектора на сцену: Україна кінця ХVІІ (панорама зверху)....

Хор: Се було тоді, коли ще мого батька не було... Й батька мого батька ще не було... і дід мого прадіда навряд чи щось розповів би вам... Як же йому це зробити, коли ви мали народитися аж через три сотні років... Небесній канцелярії ніколи було навіть когось планувати, — бо й так народу розвелося багацько: зникли ключі від Раю, і нікого на Той Світ не пускали... Навіть Смерті боятися перестали...

Бій дзвону з церкви – північ.

Панорама зупиняється на місті Батурин (так і написано – "Батурин"). Проектор вимикається.

Зсередини міста Батурин. Перед великими важкими міськими воротами нервово снує пан Купа. Подивився у бік церкви – лякається удару дзвону.

Купа: (шепоче) ...Де ж вони?.. Однокрил обіцяв до опівночі... Він мене нагородить... Я – пан Купа. А стану – сотник Купа!.. Ні, краще – полковник Купа!.. А потім і гетьман Ку... А який з цього Однокрила гетьман? Півроку тримати місто в облозі... У нього вже півармії розбіглося, а решта – заледве животіє... (перекривляє Однокрила) Ключі йому від міста знайди!... І звідки тільки вони взялись у Шинкарки?

Як спогад, з'являється Шинкарка.

Шинкарка: Ці ключі особливі. Ними можна відімкнути будь-які двері... Навіть райські...

Купа труснув головою – видіння зникає

Купа: (притишено, злякано) А може вона – відьма?!.. (відкинувши страх) Та хоч і так! Я їй нічого не обіцяв... Ех, і розумний ти, Купо, все-таки: міську сторожу відпочивати послав... "Сам на варті постою", — мовляв... (сміється) (раптом затинається, почувши зліва кроки) (злякано) Хто тут?!

Дивіться також

Зліва з'являється Калина, тримаючи на рушнику хліб-сіль.

Калина: (з претензією) І навіщо мені це опівночі хліб-сіль до міських воріт нести?!

Купа: (полегшено) Уфффф... (оговтавшись, ніби грізно) Ярино, цить! Батька слухатись треба!.. Бо розбалував! Краще тобі мого гніву не бачити...

Калина: (покірно) Вибач, батьку... (починає сміятися) Ой, налякав...

Раптом міські ворота розчиняються і з криками, барабанним боєм, цоркочучи зброєю урочисто входить військо Однокрила, – іграшкові дерев'яні солдатики різних епох, — лише у людський зріст.

Військо Однокрила: (пісня)

Біжиш?!.. Лови!.. Втомились ноги?!..

Від нас втекти – то марна справа!

Добро і совість – геть з дороги!

Цікавить нас одна лиш слава!

Без серця ми і без душі,

І кров не стигне нам у жилах.

Хоч скаже кожен: "Як живі...", –

Та нас із дерева зробили...

На центр виходить Однокрил.

Однокрил: (грізно) Зброю – відібрати, хто чинитиме опір – до в'язниць влаштувати... Ми, Однокрил Перший, Гетьман України, Правобережної і Лівобережної, грізний заступник віри православної і люду посполитого, великий хранитель звичаїв прадавніх,.. словом... наказуємо Нас поважати, прославляти і віднині вважати батьком рідним, — тобто в усьому слухатись і ні в чому не перечити.

Купа: (падаючи навколішки, завиваючи) Нарешті прийшов наш славний лицар! Єдина надія землі української! Єдиний порятунок... Батьку Однокриле,..

Калина: Тату, ти чого?! Він же самозва...

Купа: (кричить) Мовчати! (до Однокрила) Це моя донька Калина. Дурна ще, але гарнішої у всій Україні годі знайти.

Однокрил: (оглядаючи Калину) Щось вона не надто радісна...

Купа: (знервовано засміявшись) То вона розгубилася, побачивши вашу красу і велич. Навіть забула, що хліб-сіль принесла вас привітати...

Калина: (з відразою) Тьху! Ото якраз гарна пара! Донька зрадника і жених-самозванець!..

Однокрил: (розгнівано) Це я – самозванець?!

Купа: (труситься від страху, намагається виправдатись) Це давній український звичай: дівчина тричі відмовляє майбутньому чоловіку, щоб перевірити його почуття...

Однокрил: (до Купи) А ти хто такий?

Купа: Це я передав вам ключі від міста. (рекомендується) Купа... Пан Купа... Забули? Купа я...

Однокрил: (ніби не розуміє) Яка купа? Купа чого? (регоче, військо теж)

Купа: (затинаючись) Просто пан Купа... Ключі від міста...

Однокрил: (пересміявшись, задоволений зі свого жарту) Та згадав я тебе... Побачимо... Завтра зранку зайду у гості. Готуйся. (потягуючись) Ох, і втомився ж я... Піду посплю,.. тобто подумаю про долю України... Ворота зачинити! Варта!

Однокрил з військом виходить.

Купа: (до Ярини) Я ж для тебе стараюсь!

Калина: У мене вже є коханий. Іванко.

Купа: Хто?! Цей хлопчисько-ковалик?! Не пара він тобі! І все одно буде по-моєму! Марш додому!

Купа, підганяючи Калину, виходить.

2.

За міською брамою Батурина на дорозі сидить сліпий кобзар.

Кобзар: ( поступово до співу приєднується Хор)


Всі Покою щиро прагнуть

Та не в єден гуж всі тягнуть

Той направо, той наліво а все браття, то-то диво.

Не маш любви, не маш згоди,

Од Жовтої взявши води,

През незгоди всі пропали – самі себе звоювали.

Гей, братища, пора знати,

Що не всім нам панувати,

Не всім дано теє знати, як речима керувати.

Пчілка бідна матку знає

І оної послуxає,

Жжалься Боже України, що не в купі має сини.

Ліпше було не родити, нежлі в такиx бідаx жити,

Зо всіx сторон ворогують, огнем мечем руінують. *

Бог: (спочатку грізно, потім – примирливо) Петро! Петро, ти чого голосиш?

Петро: Неправильно усе це, Боже. Невже не бачиш?

Бог: Апостоле Петре, не твоє це діло мене судити!.. Думав, пройдешся по землі, розуму наберешся, — а ти, натомість, сам лиха накоїв.

(можна, у вигляді пісні) Ключі від Раю загубив?

Петро: У мене їх обманом вкрали...

Бог: Ти справедливості хотів?

Петро: Зв'язали і в сліпці послали...

Бог: Чому ж ти не в місті? Народ не гуртуєш?

Петро: Куди мені, Боже? Кажу, — ти не чуєш...

Зайшов Однокрил, — і ворота закрили,

мене ж, наче лантух, за них посадили.

Сказали: "Поткнуся у місто іще –

То ноги зрубають по саме плече".

Бог: Шкода тебе, Петре. Але що вдієш?.. Сам заварив – тепер розжовуй. Без ключів – не повертайся, — сам розумієш... А світ на Україні не закінчується. Досить мені ляси точити. Нехай тобі твій Мамай допоможе.

Петро: Його й чекаю...

Бог: Ну, тоді...

Залітає сокіл.

(з усміхом) Бог тобі в поміч...

Петро: (теж з усміхом) Побачимось...

Хор: Козака Мамая вже тоді ніхто малим не пам'ятав. Кілька сотень років гуляв він по Цьому Світу. Смерть його вже й не шукала, — а кому до вподоби щоразу в дурнях зоставатися...

Інтермедія про козака Мамая і Смерть

Серед степу під дикою яблунькою, обіпершись на неї спиною, сидить козак Мамай, на бандурі грає. Підходить Смерть.

Смерть: Це ти Мамай?

Мамай: Кажуть, що я...

Смерть: Хто каже?

Мамай: Люди... А як не скажуть, то збрешуть... От візьмімо мого батька. Посадив грушу, — а виросли яблука.

Смерть: Як це на груші яблука?

Мамай: А хто сказав, що на груші? Вона того року не дала урожаю, а дві яблуньки, що поряд росли, – от вродили, так вродили. Усе село три роки підряд тільки на цьому й жило.

Смерть: З двох яблуньок три роки?

Мамай: Та ні. З яблуньок лише рік. А от коли вродили три груші...

Смерть: Так... Я вже забула, чого прийшла...

Мамай: Може, за яблуками?

Смерть: Ні.

Мамай: Тоді за грушами?

Смерть: Забрати тебе, Мамаю, прийшла. Смерть я.

Мамай: То забирай. Тільки от не знаю, що робити... Не можу я просто так піднятись і піти.

Смерть: А що сталось?

Мамай: Розумієш, на цій яблуньці усе небо тримається. Якщо відійду, — воно разом з деревом впаде і весь люд на землі загине.

Смерть: То й що?

Мамай: Не буде кому тебе боятись.

Смерть: То хай хтось інший потримає.

Мамай: Інший козак аж за три дні на зміну має прийти. Може, зачекаєш?

Смерть: Ні, Мамаю. Знаю я тебе... Не перший раз, усе-таки, бачимося... За три дні ти ще якусь відмовку знайдеш... Давай, краще, я підіпру її, а ти швидко збігаєш за зміною.

Мамай: Навіть не знаю... Коли щось, то з мене потім спитають. Може, сама сходиш?

Смерть: Та хто ж мене послухає?

Мамай: Ну, добре...

1 2 3 4

Інші твори цього автора:

На жаль, інші твори поки що відсутні :(