І наче наново вродився день, скупо всміхнувшись, хоч і зосталася на його виду гіркувата гримаса.
Опале листя лежить лапатими зірками, й ти ступаєш по тих зірках, наче йдеш по мініатюрному небу. Біля різних дерев мають зірки різну форму, різне забарвлення, в одному місці вони позбиралися туманностями, що мають своє ядро, своє завихрення, а ось тут, де вздовж городу стоять вишні, проліг Чумацький Шлях, що обривається в кінці вулиці. Ступнеш убік од Шляху Чумацького, як потрапляєш у чорний беззоряний простір, і в цій жаскій безодні мерехтить лише кілька поодиноких зірчастих світил, занесених сюди вітром.
Ідеш по Чумацькому багряному Шляху, а він іще грузький після недавнього дощу, дихає розвологлою землею, зірки перевертаються під твоїми ногами, ти залишаєш на них чорні сліди від черевиків, а потім уже з вишневих зірок ти, вийшовши на дорогу, переходиш на осокорові, що, прибиті негодою, поприлипали до землі, розіллялись по ній рікою. Тече осокорова бліда ріка, повінню розлившись на городи, в ровах жовтіє глибоко, а то ж її бризки позачіплювалися за дерезу, блекоту, тріпочуть, ладні першої-ліпшої миті скапнути додолу.
Далі, на околиці, здибуєшся з липками, якими обсаджена дорога до сусіднього села, й вони, ці липки, стоять у тихому своєму листі, в тихому своєму вогні, такому лагідному, кожен листочок насичений ясним восковим світлом; вогники окремих листків зливаються докупи, утворюючи жовту кулю, якою світиться молода липка. А за нею стоїть друга, й теж така сама, далі третя, четверта, й кожна з них світиться на тлі почорнілого поля отакою собі незвичайною свічечкою, тремтить холодними язичками листків. Два ряди свічечок уздовж дороги — для кого вони запалені, кому присвічують?
Чи не самій осені, щоб бачила, де їй ступати? Бо і вночі ці липки, коли проходитимеш мимо, теж горітимуть, тільки уважно приглянься до них у темряві; світло їхнє стримане, заглиблене, наче йде з самого нутра молодого дерева, з його єства, що, можливо, заховалося цієї пори вже під землю, в коріння. Світло липок посеред ночі хоровите, боязке, воно справді-таки шириться не з листків, а з самої душі дерева, і перетворюється на незвичайне світло, перетворюється на нетлінну красу, котра не зникає безслідно, бо ж залишається в пам'яті наших очей, у пам'яті нашого серця^ в пам'яті наших почуттів.
ЛІС, ТИША З ЧОРНИМИ РАТИЧКАМИ
Чорна нічна вись, означена зірками, така ж сама бездонна, як і вдень. Вона потонула сама в собі, в скорбному мороці, потонула поміж зоряного ластовиння, серед нечутного звучання, яким долинають до твого слуху місячні промені, а вони проливаються крізь його діряві пальці. Коли дивитися вгору, то добре видно кожну галузку, потовщення-суглоби, де-не-де розлапастими цятками широчіють самотні листки.
Повітря від нічного морозу туге, мало не порипує, як ото порипує захолола капуста. Маєш пити його малими ковтками, щоб не простудити горло. Тиша навколо тебе іскриться чи то морозними іскрами, чи то інеїстим місячним промінням, але варто тобі ступити крок, як вона сахається по боках, відскакує в гущавину, бо лякається того сухого тріску, яким озивається падалішнє листя.
Станеш — і тиша теж зупиниться, повернеться до тебе й стоятиме поруч настороженою, чутливою сарною. Здається, варто простягнути руку, й ти погладиш її ніжну тремтячу шкіру, під якою відчуєш полохливий струм зляканої гарячої крові. Ось тільки приглянься — й ти побачиш її розширені косуваті очі, в яких пульсує живий страх, побачиш очі, ладні кожної миті сахнутися, шаснути в безпечну гущавінь.
Ти ступив уперед — і пронизливо морозко затріщала осіння падалиця під роговими ратичками тиші, й шум той полетів, віддаляючись.
По дорозі через ліс, ген попереду, посувається холодок у зітканій із сірої непевності киреї. Той холодок — наче рухоме павутиннячко, розставлене на тишу, на її чутливий ляк, який, либонь, ось-ось попадеться-таки, затріпоче в химерному сильці. Але скільки я не йду, нічого не потрапляє в сітку, розставлену волокнистим холодком, нічого там не б'ється в передсмертних корчах, не пручається, вириваючись на волю. Пусте павутиння рухливого холодку, кволе, примарне.
Чорний ліс, біла дорога, жовтий місяць. Хтось, либонь, іде слідом за тобою, бо чого б це ти раптом зупинився та й, обернувшись, вглядався б у пройдений шлях? Хтось-таки йде, і ти виразно чуєш шурхотливий, наче аж поповзом по піску, звук ходи, якийсь кістлявий звук, од якого починає тупо ломити в зубах, од якого болісно судомить душу. Йде не тільки по дорозі, йде також поміж грабів і, либонь, високо піднімає ноги та обережно ставить їх, бо лише скрадливий шурхіт чується ледь-ледь та зітхання зів'ялої гіркоти.
А може, то лише ввижається? Так само, як ввижається, що повітря слизькувато зарипить нахололою капустою, що тиша спиняється й можна погладити її чутливу нервову спину? Як ввижається, що холодок розставив сильцем свої волоконця, чатуючи на тишу?
Ні, таки йде! Можна не тільки почути, а й побачити, як воно чи то густо синіє, чи то непевно біліє ззаду на дорозі. Як воно здригнулось і заклякло поміж грабів, а потім, остерігаючись галявини та місячного світла, обачно просунулося до чіткого, вершиною догори, трикутника ялини й сховалося за ним.
Це — зима... Вона ще ховається, ще не хоче виказувати себе, але її вже не тільки чутно, а й видно. І мені стає спокійніше, що в чорному місячному лісі я не сам, що ми наодинці з зимою; мені спокійніше й від того, що я йду, не криючись ні від кого, а вона ховається, ніби злякалась лісової тиші.
Лісової тиші з чорними ратичками.
БАРВИСТИЙ БЕНКЕТ
Ще трималися по садках пізні сливи, пізніми яблуками було обкидано гілля, як раптом пішов сніг. Отак і пішов — на сливи, на яблука, на бурувато-зелені груші-глеки, і сипалось його, м'якого, пухнастого, багато. Люди виходили в двори, дивувалися — бо де ж це видано, щоб так рано? Траплялося, випадав сніг у травні, на весняну зелень, але вона від того холоду не в'яла, хіба що свіжішала. А це — в таку ранню пору, коли до тієї зими ще й палицею не докинеш, коли не кожна хазяйка й картоплю повикопувала на своєму городі, а в полях цукрових буряків ще збирати й збирати.
Проте людське здивування не перешкоджало снігові йти, і він собі сіявся на дерева, що не встигли поскидати свої різнокольорові осінні прикраси, й від того вони ставали ще кращими, бо сніг пухкими горбками влягався на гіллі, й жовта барва листків по сусідству з білим набирала такого благородного казкового тону, якого вона не могла мати сама по собі. А шарлат, оторочений снігом, густішав ще більше, барва його була вже не поверхова, а наче набирала місткості, вона ніби світилася з глибини вогкого блискучого листка. Так само й пурпур осіннього згасання спалахував новими відтінками, це був цілий букет огнистих несподіванок.
Падав сніг, і ні в чому не відчувалася зима. Повітря не стало колючим, воно залишалось по-осінньому м'яким, навіть потеплішало. Й сам сніг не холодив, не остуджував ні твою душу, ні душу рослин, він здавався борошном, щойно змеленим, запашним і ніжним, яке просипалося в млині з роздертого мішка.
Те борошно за короткий час вкрило своїм пухом городи, хати,воно омолодило дерева, познімало з них апатію, тоскний настрій, воно пробудило в них живу, бадьору вдачу, і тепер вони виглядали енергійніше, жвавіше. І все навколо тебе стало наче аж стрімкішим, усе начебто набрало певного смислу, який була забрала осінь.
Відпливли снігові хмари, сонце з золотого лука стрельнуло донизу веселими стрілами — і як пишно, як незвично постала перед тобою осінь! Зодягнута в найкоштовніші свої шати, вона ще недавно мала на своєму виду страдницький вираз, а це — де й подівся біль з її обличчя, бачиш її перед собою щасливою, іскри таяться в примружених очах, пашить вона здоров'ям. І гарно ж зуміла прибратися, оздобивши себе вінками цибулі та пучками кукурудзи, що висять під стріхами хат, а то й повними, ще не вимолоченими брилями
соняшників; прикрасила вона себе й разками чорно-синіх слив, і яблук-зеленух; простелила в лузі трав'янисту ряднину, де на зеленому оксамиті латками розкидано сріблястого снігу; а комірці собі пошила з хутра куниць та лисиць, із лискучого хутра похватних ласок...
Сонце пригріває — і поступово міняється її постава, її врода. Сніг тане, його меншає й меншає, на вітті позоставались невеличкі клаптики, а на землі він лисіє, танучи. Й осінь іще бадьориться, вона виставила напоказ усі свої циганські брязки-дзеньки, хизується яскравим лахміттям, але приглянешся пильніше — й помітиш, як на її виду все чіткіше проступає недавній страдницький вираз, що йде із глибини її зраненого єства. Вона хапається за кожну жменьку снігу, за кожну пушинку, бо вони ж омолодили її, вони прикрасили її, але сонце краде той сніг на очах в осені, воно жорстоке, воно безжальне до неї,— і осінь, либонь, уже ладна змиритися з усім.
І невдовзі таки змирилася... І ще дужче постаріла, бо за раптовий сніг, який спочатку ощасливив її, обпік її живлющим холодком, за отой короткочасний спалах радості вона тепер змушена розплачуватися золотом, воно все густіше падає в болото, на липку землю — й ніхто не хоче його збирати, бо, либонь, не складе ціни.