Вона так загорнулась у ряднину, що видко було тiльки блiде чоло й надзвичайно великi очi, i схожа була на пташку, що, почувши небезпеку, щулиться, ховається в своєму гнiздi.
Добриня повернувся не швидко i зовсiм не так, як могла уявити Малуша. Вона ждала, що прийде вiн такий, як їхав з нею в лодiї, — звичайний, простий. Аж гульк — на кручi кiнь ударив копитом, а на конi сидить князь чи воєвода. Вона хотiла щiльнiше загорнутись у ряднину, а вершник гукає до неї: "Малушо! Малко!"
Тiльки тодi пiзнала вона, що то Добриня сидить на конi, з щитом у лiвiй руцi, з списом у правицi, нiби богатир, про якого розповiдала їй мати.
Малуша одразу ж ластiвкою випорхнула з лодiї. Добре, що хоч вузлика — материн подарунок — не забула взяти. Стала оддалiк вiд коня, дивиться, що буде далi.
А Добриня їй каже:
— Лiзь до мене!
— Куди?
— Та сюди ж, у сiдло...
Ще й руку подав.
Малушi це була не первина, на незасiдланого коня в Любечi стрибала, учепилась i тут за стремено, за руку Добринi — i мов прикипiла на луцi поперед брата.
Добриня торкнув коня, вони поїхали, i тодi Малуша побачила набагато бiльше, нiж iз лодiї. Вони їхали якийсь час по низинi — Оболонi, де то тут, то там стояли убогi хижi й землянки, а праворуч i лiворуч за огорожею виростало всяке зело. То були, як пояснив Добриня, княжi огороди. Потiм вони одразу пiрнули у велике стовпище людей, що, збившись навкруг високого дерев'яного боввана, перед яким горiв вогонь, кричали, сперечались, махали руками.
— Не бiйся, — сказав Добриня, — це торг, а ото стоїть бог Волос.
I Малуша довго озиралась на багатоголосий торг i на освiтленого полум'ям вогнища бога, що срiбними блискучими очима дивився на Подол, Почайну i, як здавалося Малушi, позирав також i на неї.
Коли ж Малуша одiрвала погляд вiд торгу й бога, то помiтила, що вони вже їдуть узвозом i що попереду них, зовсiм близько, вималювалась на небi, нiби заступила половину його, висока гора, на вершинi якої видно стiни, ворота, мiст.
Але на цей раз Малуша так i не встигла побачити нiчого на вершинi гори, бо Добриня раптом закрив її щитом, ще й сказав:
— Отак пiд щитом i сиди, а вже потiм все побачиш. Ось чому сталось так, що Малуша потрапила на Гору, не побачивши нiчого з того, що хотiла бачити, та й не розумiючи, що замислив i робить її брат. Вона зрозумiла тiльки, що чомусь їй треба ховатись, зщулилась, як звiрятко, за щитом, бачила тiльки руку Добри-нi, якою вiн тримав ремiнь щита, чула, як, важко ступаючи нагору, дихає кiнь, чула, як важко дихає й Добриня.
А Добриня їхав, гордовито тримаючи поперед себе в лiвiй руцi щит, правицею грав легенько списом. Ось копита коня затупотiли по мосту, на якому стоїть кiлька сторожiв города, ось ворота, бiля них ще кiлька сторожiв. Але Добриня не помилився, вiн все зробив так, як замислив. Сторожi, якi стояли на воротях, подивилися на Добриню, що, гордовито сидячи на конi й тримаючи щит перед собою, їхав мостом, але нiчого в нього не запитали. Мовчали сторожi й тодi, коли кiнь Добринi рушив у ворота. Скiльки тих гриднiв проїжджає цими ворiтьми — один туди, другий сюди, з Гори їдуть — конi гарцюють, вiд Подолу пiдiймаються — конi ледве йдуть. А кожен гридень щось везе з собою — той козу, iнший — вiвцю, ще один — бранку з поля. Спробуй поговорити з ними — не перекричиш, клопоту не оберешся, ще й до князя на суд потягнуть. А хто в князя за гридня дорожчий? Iнша справа ремiсник з передграддя чи купець з Подолу. З них можна запитати, з них можна i взяти. Для того й стоїть на воротях сторожа — береже князя со дружиною, але й себе не забуває.
Добриня зупинив коня бiля хиж, що купчились одразу за гридницею. Тут жили його друзi — такi ж княжi гриднi, як i Добриня. I зараз вони, почувши тупiт коня, вискакували з хиж, товпились, дивились, що то за вершник їде по Горi.
— Та це ж Добриня, — виступивши наперед, заволав раптом один з них, височенний, широкий у плечах, майже голий, в самих тiльки ногавицях хлопчина, якого всi прозивали Туром. — Гей, Добрине, де єси бував?
Добриня нiчого не вiдповiв, зiскочив з коня i, поставивши до дерева щит, подав обидвi руки Малушi.
— Правду рече Тур, — закричали тодi кiлька гриднiв, — де ж бував ти, Добрине, де дiстав таку дiвчину красну? У печенiгiв а чи хозарiв?
Малуша розгублено озиралась на здорових, червонощоких, вусатих хлопцiв, що обступали її колом, смiялись, сiпали за руки, навiть за косицi. Вкрай знiтившись, вона вiдступила, благально поглядаючи на брата.
Суворий i замислений стояв Добриня. Вiн спiвчутливо поглянув раз i вдруге на Малушу, зиркнув сердитими очима на друзiв-гриднiв i нарештi крикнув:
— Самi печенiги ви суть, а не гриднi! А ти, Туре, що собi мислиш? Сестра це моя, Малуша, чуєте, сестра!..
I враз нiби холодним вiтром хльоснуло вусатих хлопцiв. Тепер вже вони знiтились, замовкли, iншими нiбито очима, ласкаво й тепло, поглянули на дiвчину.
— Так чому ж мовчав? — промовив нарештi той самий Тур, що заварив усю халепу. — Сказав би, то воздвигли б славу... — Але вiн на цьому не кiнчив, а, широко розставивши босi ноги i взявшись руками в боки, додав: — А коли така притичина вийшла, то скажу: вiд роду не бувало, щоб жона пiд щитом виїжджала на Гору. Зичу я, Тур, i буде тобi, Малушо, тут, на Горi, велика честь i щастя.
У першу нiч, коли Малуша з'явилась на Горi, Добриня не знав, що з нею робити. Сам вiн, разом з двадцятьма гриднями, жив у хижi пiд стiною i покласти Малушу там не мiг. Гриднi — хлопцi простi, i випити, й погуляти зугарнi, але щоб дiвчина спала помiж ними — не бувало. Одвести її в якусь iз хлiвин, де живуть з родинами ремiсники й кузнецi, — але ж вiн нiкого з них не знав. Про це й думав вiн, сидячи на призьбi своєї хижi. Добре, що хоч Малуша цього не вiдає: вона встигла вже обiйти весь город, а тепер пiшла до требища, де жерцi складали вечiрню жертву.
I тодi допомiг йому гридень Тур, той самий, що недавно глузував з Малушi, побачивши її пiд щитом на конi.
Вiн пiдiйшов до Добринi нiбито знiчев'я, постояв, почухав п'ятiрнею волосся, винувато сiв.
— Щось ти невеселий? — почав Тур, дивлячись на Добриню.
Добриня обернувся до Тура подивитись, чи не збирається той знову глузувати. Але Тур не жартував — великий, з копицею рудого волосся, з глибокими шрамами на обличчi, в однiй сорочцi й ногавицях, сидiв вiн суворий i тихий, дивився на сонце, що закочувалось за дахи боярських будинкiв, на голубiв, що табуном ширяли в небi.
— А чого ж менi бути веселим? — роздратовано сказав Добриня. — Вдома сестрi жити несила, як її довiз сюди — не знаю, як обдурив сторожу — сам жахаюсь. А тут? Поглузували з мене й сестри та й пiшли. А менi що з нею робити?
— Ти не май зла на мене, — сердечне промовив Тур. — Сказав уже — не знав, що це твоя сестра, от i зiрвалось слово... Прости мене за це.
Добринi стало шкода Тура. Справдi, що дивуватись з гридня. Днесь вiн п'е та гуляє, завтра загине. Раз жити на свiтi, раз i помирати, — глузуй, гридне, з людей, з себе самого насмiхайся, може, завтра ворон у полi закряче над тобою.
— Гаразд, Туре! — тихо промовив вiн. — Не винувать себе, i я тебе не винувачу. А от що робити з Малушею — не знаю. Вона в мене молода, нiде ще не бувала, сама про себе не подбає, а я куди її поведу? У гридницю чи в нашi хижi?
— Нi, — вiдповiв Тур. — У гридницi i в наших хижах її не покладеш: дiзнається сотенний, скаже тисяцькому, тисяцький воєводi, а тодi з нею хоч у прiрву... А ти, Добрине, не знаєш когось iз кузнецiв чи ремiсникiв?
— Коли б то знав...
— I я не знаю, — зiтхнув Тур. — А що, — замислився вiн, — коли б поклали ми її у стайнi на сiнi?
— Що ти говориш, Туре? Туди ж i вдень i вночi ходять усi гриднi, княжi слуги.
— Правда, Добрине, — згодився Тур. — Там сестру побачать i скривдять.
Обоє замовкли. Добриня безнадiйно дивився на город, на требище, де загорiлось, затанцювало довгими червоними язиками багаття. Тур дивився на небо, що починало темнiти, на голубiв, що бiлими цяточками висiли в ньому.
— А що, — опустив раптом голову й засмiявся Тур, — коли ми покладемо Малушу коло себе?..
— У хижi? — щиро здивувався Добриня.
— Та нi ж, — перебив його Тур. — У хижi не можна, покладемо її над хижею...
— Де?
— У голубнику... Тур простягнув руку й показав на великий голубник, що одним кiнцем своїм спирався на дах хижi, другим — на гiлку старого дуба. — Адже там, бiля голубника, є закамарок для харчiв. Взимку туди лазять княжi сторожi, а зараз нiхто не полiзе, нiхто Малушу не зачепить.
Добриня замислився. У словах Тура була правда. Тут, на Горi, всi дуже любили голубiв. Зробленi з дерева, прикритi дашками голубники для них стояли на княжих i боярських теремах. З давнiх-давен був такий голубник i над їхньою гридницькою хижею, а бiля нього закамарок, куди взимку для голубiв зсипали зерно.
Голубiв на Горi нiхто не чiпав, не їв, вони вважались божою птицею, вiльно виводились, зграями лiтали над зеленою Горою.
— Справдi, — згодився Добриня. — У закамарку їй буде непогано. Та й сотенний нiчого не скаже.
— А що йому говорити? Це ж не гридниця, а голубник. Удень гулятиме Малуша, спатиме на голубнику. Принесемо ми їй їсти й пити... Адже так, Добрине?!
— Буде такi — згодився Добриня. — Це ти добре придумав. Буде так!
I Малуша тiєї ночi спала у закамарку бiля голубника. Увечерi вона попоїла разом з братом у хижi. Вечеря була дуже смачна — юшка з рибою, пахучий хлiб. Рудий гридень Тур дав їй ще й кiлька чудових царгородських рiжкiв, яких вона зроду не бачила. Коли ж зовсiм стемнiло, Добриня пiдставив їй плече, допомiг вилiзти у закамарок бiля голубника.
— Отам, Малко, й спи! Голуби — вони чистi, смирнi!
— А я не боюсь... З ними ще краще.
Та й чого б вона боялась? У закамарку було затишно, тепло, крiзь розчинене вiконце видно було шматочок неба й кiлька зiрок, десь близько за стiною воркотали й пурхали старi голуби, тихо пищали голубенята. Була вона задоволена й щаслива, бо за довгий день побачила бiльше, нiж за все своє життя, бо опинилась у городi Києвi, вiдчула ласку гриднiв. Швидко й заснула Малуша.
Спали й гриднi в хижi пiд голубником. Тут, у дерев'яному городi, крiм теремiв княжих, заборонено було запалювати вночi вогнi, бо скiльки разiв траплялось, що з малої iскри спалахувала й буяла велика пожежа.