КНИГА ПЕРША
КНЯГИНЯ I РАБИНЯ
Мандруючи понад старим Днiпром
свiтанками, удень i вечорами,
вночi, пiд чистим зоряним шатром,
перед вогнем, що руки грiв теплом,
я думкою летiв через тумани.
Туди, в минувшину далеких днiв,
коли дiди, забутi й незабутнi,
уперше стали мiж високих гiр,
оглянули широкий виднозiр,
за поколiння дбаючи майбутнi.
Трудилися у потi своїх чiл,
орали землю, ставили оселi,
воздвигли городи i частокiл
i в клопотi буденних трудних дiл
сади садили, будували села.
Сварилися, бо рiд iшов на рiд
i плем'я кров братерську проливало,
на князя князь iшов, i був розбрiд,
i знов був мир, за рало брався рiд,
Русi знамена сонце осявало.
Боролись предки. З моря i степiв
ворожi хижi орди налiтали,
палили городи i нищили засiв,
та проти них вставала тьма списiв,
мечi iз пiхов люди витягали.
Спасибi вам за цю тернисту путь,
в трудi й на ратi гiдно ви стояли,
нiкому з нас нiколи не забуть,
i кожному годиться пом'януть,
що ви створили, що ви збудували.
Почнемо ж нинi повiсть цю смутну
про порохом повиту давнину,
про тi часи, далекi й незабутнi,
коли дiди, прославленi в вiках,
виходили на свiй великий шлях,
за поколiння дбаючи майбутнi.
РОЗДIЛ ПЕРШИЙ
1
Вийшовши на вал городища, Ант довго дивився й прислухався. Усе вiщувало добру днину: вiд Днiпра ледь повiвав теплий низовий вiтер, небо вгорi було чисте, а зорi на ньому яснi, срiбний серп мiсяця спускався до правого берега, на травах лежала щедра роса, на Днiпрi i в затоках, прокидаючись, весело перекликались птахи. Тож Ант вирiшив, що йому не слiд ждати, й одразу повернувся до хижi. Переступивши в темрявi кiлька кам'яних схiдцiв, що вели вниз, вiн вiдчинив важкi набряклi дверi i опинився в хижi.
Там було дуже тепло, парко. Посерединi, у викладенiй камiнням ямi, тлiло вогнище, над яким, нiби велике кiнське вухо, звисав виплетений з лози й обмащений рудою глиною широкий димар. Ант знайшов у пiвтемрявi сухих дров, пiдкинув до вогнища, i воно ожило, загоготiло, у димар хвилею покотив густий дим.
Коли вогонь розгорiвся ще дужче, у хижi посвiтлiшало, в червонкуватому миготливому вiдсвiтi окреслились стiни, на кiлочках висiли зброя й одежа; складена iз жердин, пiдперта сошками стеля, до блиску витерта ногами кам'яна пiдлога, низькi дверi в стiнi, що вели до клiтей.
Посеред хижi, недалеко вiд вогнища, стало видно викладену камiнням ще одну яму-пiч, у якiй пекли хлiб, рiзний посуд бiля неї — череп'янi з вузькими шийками корчаги й широковерхi горнцi, дерев'янi кадоби, ночви, миски.
Нарештi полум'я освiтило й куточки хижi; в одному з яких — за вогнищем — стало видно глиняний приступок, а на ньому дерев'янi постатi Перуна й Волоса, невеличкої бронзової, вкритої прозеленню Роженицi — фiгурки голої, iз складеними на животi руками жiнки.
У другому кутку хижi, праворуч вiд вогнища, на низькому помостi з дощок, прикрившись звiриними шкурами, лежало кiлька чоловiк. Ант ходив по хижi дуже тихо, скрадаючись, i вони, либонь, не чули його крокiв — спали.
Ант зняв iз стiни лук i тул* (*Тул — колчан для стрiл.), поклав їх бiля вогнища. Зiгнувшись у низьких дверях, залiз у клiть, щось у темрявi довго шукав, а коли повернувся, в руках у нього був цiлий жмут комишевого й березового пруття, рiзнi залiзця. Сiв бiля вогнища, взяв нiж, заходився, готуючи стрiли, стругати пруття; на один, тонкий, кiнець кожного прутика насаджував жолобчате залiзце з вiстрям, на другому робив вирiзку або доточував костяний зуб.
У цей час на помостi пiд шкурами хтось заворушився, i звiдти вилiз спочатку син Анта Микула, а за ним — його жона Вiста.
— Що, отче? — запитав, протираючи очi, Микула. — На лови збираєшся?
— Чув нинi нiччю рик, — вiдповiв Ант. — Пiду поникаю...
— То, може, пiшли би оба?
— Нi, Микуло, — заперечив Ант. — На лови йду сам, ви з Вiстою лiпше iдiть випалюйте лiс.
— Гаразд, отче, — згодився Микула. — Ми пiдемо до лiсу.
Вiста вже зарила в жар горнець з водою, кинула в нього в'яленої риби й солi, дiстала коржiв, поставила просто на каменi перед вогнищем дерев'яну миску, поклала ложки, метнулась з хижi з цебром, щоб принести води, за нею вийшов i Микула.
Тодi пiд шкурами на помостi ще щось заворушилось, i звiдти висунула спочатку голову, а потiм вилiзла дiвчина — в однiй сорочинi на голому тiлi, з розкошланим волоссям, карими блискучими очима. Вона прокинулась, либонь, ранiше i чула розмову старших, бо пiдiйшла до Анта й запитала:
— А що то за рик, дiду?
Ант теплими очима подивився на онуку, одiклав набiк комишину, до якої готувався ладнати залiзце, й погладив дiвчину по головi.
— То й ти встала, Малушо?
— Я давно не сплю, дiду.
— Рикають оленi, — сказав, тримаючи на головi в дiвчини свою руку, Ант. — От пiду поникаю, встрель оленя, приволочу — буде м'ясо, буде й хутро.
— А ти не боїшся, дiду?
— Нi, Малушо! Я поцiлю його ось цiєю стрiлою, а коли впаде-ножем...
Дiвчина захоплено дивилась на обличчя Анта — засмагле, все в глибоких зморшках, з срiблясто-сивою бородою, з довгими вусами. По ньому повз багряний вiдсвiт вогнища.
Увiйшов Микула.
— Денниця* (*Денниця-вранiшня зоря.) догорiла, — сказав вiн. — Свiтає. Бiля хижi почулись швидкi кроки. Вiста принесла цебер води.
— Обмийся, — звелiла вона дiвчинi. На жару в горнцi вже парувала юшка.
— То й сядемо, — владно промовив Ант. Усi стали пiдходити до вогнища. Вiста налила з горнця у миску юшку, поклала ложки, наламала коржiв. Але нiхто не їв, усi мовчали.
Ант вiдклав свої стрiли й залiзця, встав i пiшов до дверей хижi, розчинив їх i одступив набiк, щоб кожен, хто трапився б у цю годину, мiг зайти й сiсти до вогнища. Але в дворi, як звичайно, нiкого не було, i, зачинивши дверi, Ант повернувся й сiв на пiдлозi перед вогнищем. Близько вiд нього сiли Микула з Вiстою й дiвчина.
Проте й зараз нiхто не почав їсти. Усi мовчали. Замисленими очима дивився на вогонь Ант, туди ж неспокiйним поглядом дивились Микула, Вiста, дiвчина.
Такий був давнiй покон* (*Покон— звичай.) їхнього роду: люди, що жили у городищi, в цiй хижi i в iнших, завжди збиралися на свiтаннi тут, щоб поїсти, послухати слова старiйшини. Ранiше нiж починати снiдання, старiйшина ламав хлiб, брав частку вiд страв i кидав це у вогнище, бо, як вiрили, пiд ним жили душi пращурiв, усiх, що пiшли вже з роду. Вони також жадали своєї жертви.
I зараз старiйшина Ант одломив i кинув у вогонь шматок коржа, набрав з миски й виплеснув ложку юшки.
Усi бачили, як упав на жар шматочок коржа, як у тому мiсцi, де пролилась юшка, вогонь притух, а потiм розгорiвся.
Тодi Ант набрав нову ложку юшки.
— Боги прийняли жертву, — сказав вiн. — Будемо їсти ми, i щоб завжди нам було добре...
Хiба мiг старий Ант знати, що це остання його жертва?
Пiсля снiдання Ант одягнув широкий пояс, почепив до нього з лiвого боку набитий стрiлами ремiнний тул, з правого — нiж, взяв у руки зроблений з буйволової костi лук, попробував тятиву.
Це був добрий лук, який Ант дiстав тодi, коли ходив з князем Олегом до Джурджанського* (*Джурджанське — Каспійське море) моря. Тятива на ньому була зроблена iз кiнської жили, i зараз, коли Ант натягнув її й раптом одпустив, вона довго й тонко дзвенiла.
— Грає! —засмiявся Ант. — Аби тiльки олень! Так вони вийшли з хижi — батько Ант, босий, у чорному гостроверхому вовняному ковпаку, грубих сiрих ногавицях i такiй самiй сорочцi, пiдперезаний поясом, озброєний луком, стрiлами, — воїн; син його Микула — з непокритою головою, в довгiй, пiдперезанiй ремiнцем сорочцi, босий; на порозi стояла Вiста — вона винесла батьковi на дорогу у мiху коржiв, шматок веприни, дрiбок солi; з темної ж хижi, де ясним вогнем горiло вогнище, визирала Малуша.
Батько Ант зiтхнув — певне, вiн пригадав, як колись, почувши оленячий рик у лiсах, збирались на цьому дворi, сiдлали коней вої — десять, двадцять, тридцять, — їх проводжали жони, дiти, старiйшини ж сидiли пiд стiнами хижi й посмiхались, пригадуючи свої давнi лови...
Зараз батько й син стояли на тому ж мiсцi, серед того ж самого двору, але тихо й порожньо було навкруг. Хижа, у якiй жив Ант i його предки, вросла в землю, похилилась; бiля хижi ще лежав камiнь, на якому колись гострили мечi й ножi, але зараз його затягало травою й зеленим мохом; у дворi не ревла, як колись, худоба, а кiнь Анта — старий бойовий кiнь —гриз на валу в'ялу пашу; навiть пес їхнiй — добрий пес, вовкодав, — постарiв, спав пiд стiною.
Коли Ант з Микулою пройшли двором i вийшли на вал, їм стало видно хижi i тих родовичiв, що народились тут, у городищi, але пiшли звiдси. Хижi тяглись пiвколом, що починалось бiля Днiпра, завертало до лiсу i знову виходило до Днiпра вище, бiля кам'яного оскола* (*Оскол — скеля.).
Хижi цi були не такi, як та, в якiй доживав Ант. Стара хижа їхнього роду ховалась за валами городища, цi ж здебiльшого стояли на горбках. У городищi було цiле поле, двiр вiд двору вiддiляло гостре околля, самi хижi були великi, деякi з них помащенi бiлою або зеленою глиною, над деякими височiли дахи з драницi, з димарями, голубниками.
Зараз скрiзь у хижах вже прокинулись, там чулись голоси, ревла худоба, високо в небо вiд хиж тяглись димки.
— То я й пiду! — промовив Ант, взявшись за лук;
— Iди, отче — попрощався Микула.
2
Великий i численний рiд, один iз родiв полянського, племенi, до якого належав Ант, споконвiку жив над Днiпром. У тi часи, про якi йде мова, тут, на високiй кручi, недалеко вiд землянки Анта, ще стояло — впритул одним боком до лiсу, а другим до Днiпра — городище, на валах якого пращури роду не раз сходились з ворогами, через що рови й пiски навкруг засiянi були стрiлами, людськими кiстьми, черепаям. Звiдсiля ж скрiзь по кручах над Днiпром у ясну днину можна було побачити городища iнших родiв, вiд них ген-ген у степ рядами тягнулись могили — деякi дуже давнi — з кам'яними постатями забутих предкiв. Вони стояли на вершинах могил, як сторожi, у шоломах, з мечами бiля поясiв, довгими, аж до колiн, руками; могили повеснi обсипав бiлий цвiт, а восени, нiби бризки кровi, буйно вкривали кетяги калини.
Ант прожив чимало на свiтi, мав братiв — Тудора, Жадана, Тельця й Прися, що загинули один за одним на бранi, було в Анта три жони, яких вiн набагато пережив, а вiд них мав синiв... Але й з синами не пощастило Анту — чотири з них склали голови в далеких походах, з трьох синiв, що залишились живi, два покинули пiд старiсть батька.
Як i чому все це сталось, Ант зрозумiти не мiг.