— Коли кiнчилась тризна i всi пiшли, тут, бiля вогнища, залишились Сварг, Бразд i я... I вони сказали, що ми мусимо подiлити пiсля батька весь озадок, i подiлили, а потiм вимагали в мене золота, срiбла й мало не вбили...
— I ти їм усе вiддав?
— Усе вiддав... У роду нашого справдi було чимало добра: вози, плуги, борони, кузнь, одяг, корчаги, горнцi, — вiддав я все братам. Тiльки золота й срiбла не було вже давно в роду.
— А собi що взяв?
— Ого, — вiдповiв батько, — i в мене багато лишилось: оця хижа, клiтi, житницi, медуша, обори... Ще он зброя батькова лишилась, вiзьми її собi, Добрине. Для тебе берiг.
Добриня подивився на зброю дiда Анта, що висiла на кiлочках на стiнi, й посмiшка пробiгла його устами. Це була дуже давня зброя, з нею воювали проти ворогiв його предки — Ант, Улiб, Воїк. Простий, клепаний iз залiза шолом iз невисокою тулiєю, куди звичайно вставлялось перо кречета, без жодних прикрас, без заборола, — а на Добринi був клепаний з мiдi високий шолом з гострою тулiєю, з кiлькома камiнцями по тiлу, срiблом цятований по вiнцю, iз заборолом i довгими бармами* (*Барма, бармиця — сiтка з кольчуги, що спадала на плечi.); перед ним висiв дерев'яний, обтягнутий грубою шкiрою щит, — а в Добринi щит був також мiдний; дiдiвський меч був однобокий, короткий, а Добриня мав новий меч — набагато довший, одточений на два боки, iз червоним камiнцем у яблуцi.
— Спасибi, отче, — вiдповiв Добриня батьковi. — Але, сам бачиш, маю зброю лiпшу, княжу. Нехай ця буде тобi, ще, може, знадобиться.
— Чому ж не знадобиться? — замислився Микула. — Зброю в домi добре мати.
— Про iнше думаю я, отче, — повiв далi Добриня, — обiкрали тебе брати, все забрали.
— Мабуть, так, — зiтхнув Микула. — Отень двiр, говорили, тобi... От i є... Усе нiби є — i нiчого немає. У клiтях — порожньо, в житницях пищать мишi, коня отчого менi залишили, але лежить вiн бiльше, нiж стоїть.
— То, може, я пiду до Сварга й Бразда?
— Не треба, сину! Просити? А що? Вони взяли своє... по покону...
— Так чим же я тобi можу помiч дати? — запитав Добриня.
— А що менi допомагати? — вiдповiв i навiть засмiявся Микула. — Куди ходить мiй топiр i рало, там i я ще хазяїн. Маю руки сам, добрi руки у Вiсти.
— Ми проживемо, сину, — додала й мати.
— От тiльки Малушi жаль, — замислився Микула. — Будь усе, як колись, та щоб могли ми приготувати їй посаг — умикнули б дiвчину з нашого роду. А так... ну що ж, у неї руки також добрi, де будемо ми, там i вона.
Малуша, що сидiла напроти батька й поволi сьорбала юшку, не могла збагнути всього, що говорять про неї. Вона розумiла тiльки одно — їй бажають добра.
Але в Добринi, що дивився на сестру й милувався нею, дуже болiло серце — адже справдi жде її тут, у Любечi, зла доля; що краса дiвоча, коли посагу немає.
I через те що мед трохи вдарив у голову Добринi, а хотiлось зробити сестрi добре, вiн сказав:
— А що, коли я вiзьму Малку до города?
— Що ти мовиш, сину? — навiть не зрозумiв батько.
— А те, що хочу взять Малушу до Києва. Чи поїдеш ти зi мною до Києва, Малко? — звернувся вiн до сестри.
Вона поклала ложку набiк i подивилась на Добриню великими своїми очима. Тепер вона зрозумiла, про що йде мова. Добриня питає, чи згодна вона поїхати до Києва.
Вiдповiсти на це питання дiвчинi було нелегко: вона звикла робити тiльки те, що загадує батько, i тепер повернулась до нього, поглянула батьковi в очi.
— Ну, Малко, — вiдповiв, пiдбадьорюючи, той, — думай сама, що робити. Чи хочеш до Києва?
— Хочу... — тихо сказала Малуша.
— Отак i буде, — сказав Добриня, — вийдемо до Днiпра, сядемо на якусь лодiю, поїдемо ми до Києва-города, станемо на Почайнi, покажу тобi Подол, Гору, де живе княгиня Ольга со княжичами, де стоять тереми iз золотими верхами, а на стiнах — вої iз знаменами, а мiдянi били б'ють та б'ють... I такi руки, як у тебе, знадобляться, — бояринею не будеш, а на боярських дворах вiзьмуть...
Мов дивну казку, слухали Микула, Вiста й Малуша розповiдь про город Київ i ще довго отак могли би слухати, але у Добринi не вистачило бiльше снаги й хисту, i вiн кiнчив:
— То ти й збирайся, Малко... Завтра рано будемо їхати...
Уночi Малуша довго не могла заснути й все думала, що жде її наступного ранку. Вона ще не вiрила, що Добриня сказав правду, що встане сонце, i сяде вона в лодiю, попливе до Києва.
Але все це, мабуть, правда. У хижi тлiє вогнище, червонкувате його промiння освiтлює стiни, помiст, на якому сплять батько й мати. А он лежить на лавi Добриня, недалеко вiд нього пiд стiною стоять щит, спис... Бiля Малушi лежить маленький вузлик: мати зiбрала все для неї, зав'язала в убрус кiлька пряслиць* (*Пряслиця-камiнний грузок для ткацького верстата.) — доведеться ж Малушi десь працювати, а що вона знає, крiм того, що прясти й ткати; поклала оберегу — маленьку фiгурку голої жiнки з довгими руками й пухлим животиком — це Рожениця, богиня жiнок роду, вона захистить i збереже Малушу, та ще поклала харчiв. Що, крiм цього, могла дати мати? Вузлик Малуша на нiч поклала бiля себе, держала рукою — так було певнiше, що вона поїде...
Зiбгавшись у куточку лодiї, щоб не заважати гребцям, Малуша думала про те, що жде її в майбутньому, але не могла його уявити. Їде Добриня, взяв її з собою, далi станеться що станеться...
А Добриня гордовито став на стернi, гребцi пiдняли весла, любечани, забрiвши у воду, одштовхнули навантажену по край лодiю. От вона й рушила, гострим носом розрiзуючи голубувате плесо, залишаючи по собi рябий, схожий на срiбну луску, слiд.
Малуша жадiбно дивилась, як швидко тiкає вiд лодiї берег, як зменшуються й зменшуються там постатi любечан. Ще раз її наздогнало вiдлуння дужого крику, а потiм по обидвi руки розкинувся простiр Днiпра, рiвне лоно, над яким у голубiй височинi пливли, як i лодiї, бiлi хмари з рожевими надутими вiтрилами.
I Малуша увесь час дивилась iз свого куточка на цей свiт, що вiдкривався перед нею. Досi вона такого не бачила, знала тiльки своє село, кожну кручу бiля городища над Днiпром, кожне деревце i кущик. Там, здавалося їй, i закiнчувався свiт, вона навiть не замислювалась, а що ж може бути далi?
А тут вони пливли день, два, три, i Малуша увесь час iз захопленням дивилась на береги, що стрiчкою розмотувались перед нею, на городища, що заявлялись попереду, велично пропливали й залишались позаду, на лодiї київських купцiв, якi зустрiчались їм на водному шляху.
I навiть коли вечорiло, вона довго не спала, а сидiла в своєму куточку, дивилась на небо, де сяяло безлiч зiрок, на таємниче темне плесо, береги, що вночi здавались високими, страшними, i на самотнi вогники, що блукали десь далеко в полi.
Усе ближче й ближче був Київ. Якось удосвiта вона побачила на горi, на правому березi, цiлий город — з високими стiнами, вежами, а внизу, пiд горою, сотнi лодiй. Це був Вишгород.
За Вишгородом Днiпро круто повертав лiворуч. Тут на стрижнi сходились вiтри з Днiпра й Десни, чорториями вирували води, i лодiя, розрiзуючи їх, рила носом високу хвилю, за нею лишався запiнений, схожий на борозну слiд.
Але одразу ж за шпилем, де Днiпро, прийнятий деснянськi води, повертав праворуч, вiтер затих, плесо заголубiло, в ньому вiдбилися лiси, луки над рiчкою Почайною, що допливала до Днiпра, високi гори, а на них город Київ.
Мов зачарована дивилась Малуша навкруг. Випливали з голубої далини i все яснiшали три гори, вiд вершин аж до Днiпра й Почайни вкритi лiсами. У багатьох мiсцях цi лiси по схилах були вже вирубанi чи випаленi, i там всюди темнiли рiльнi землi й людськi оселi. Найбiльше ж вирубано було лiсiв i найбiльше жител стояло на середнiй, найвищiй, горi. Там i був город Київ!
З лодiї видно було вершину, де височiли побудованi з колод стiни Гори — з багатьма вежами, заборолами, ворiтьми, ровами й валами, з околлям перед ними. За стiнами пiд промiнням сонця, що вставало все вище над Днiпром, золотом грали дахи теремiв княжих.
Нижче вiд города, кiльцем вкруг нього, лiпилися до стiн, як п'явки, чорнi дворища бояр, яким не вистачало мiсця на Горi. На цих дворищах стояло чимало хиж дворян — ремiсникiв, холопiв, рабiв. Ще нижче розкиданi були, неначе ластiвчинi гнiзда, хижi, халупи, землянки простого люду — чадi. Це мiсце так i звалось — передграддям. За ним гори круто обривались, мiж ярами тяглось кiлька шляхiв до Почайни, ще один, найкрутiший узвiз, спускався до Днiпра нижче вiд Почайни.
Унизу, над самою Почайною — на Подолi — знову видно було хижi, землянки, намети, на кучугурi височiв дерев'яний Волос* (*Волос — бог худоби, торгiвлi.), бiля берега на тихiй водi стояли з опущеними вiтрилами лодiї й однодеревки киян. Вiд цього ж мiсця важкi пороми ходили й до лiвого берега, де починався й зникав у лiсах гостинець — шлях, яким рушали на конях у далекi країни купцi з Києва i яким приходили сюди чужi люди — заморськi гостi.
2
Тiльки лодiї пристали до жовтих круч Почайни, як туди прийшли купцi, пригнали вози, заходились все купувати, везти на торг. Гомiн стояв на березi, iржали конi, пiд ногами людей хмарами вставала пилюга. Незабаром один за одним навантаженi вози стали пiдiйматись на кручi.
Добриня ждав, доки все це скiнчиться, але й тодi, коли купцi й вози зникли, не пiшов слiдом за ними, а зупинився на кручi й довго стояв замислений i неспокiйний.
Аж тепер зрозумiв вiн, що в Києвi все буде не так просто, як здавалось йому здалеку, з Любеча. Приїдь до Києва вiн сам, як це бувало ранiше, нi про що й думати: ось — Подол, он — Гора, всi ворота йому вiдчиненi. З лодiї встав — у гридницю попав. А вже там йому i веприна, i конина, i, як це водиться, кухоль меду. Але ж вiн приїхав не сам, з ним Малуша. Он вона сидить, загорнувшись у ряднину, на кормi; принишкла, мовчить, переляканими очима позирає на Почайну, на берег. Що робити з нею, адже на Гору, до княжого двору, якоїсь дiвчини не пустять?!
Проте довго думати не доводилось. Вiн мусив щось робити, i то швидше, поки не настав вечiр i на Горi не опустили мосту й не замкнули ворiт.
— Ти вже сиди тут i жди, — сказав вiн Малушi, — а я пiду поникаю там i повернусь.
— Я сидiтиму й ждатиму, — вiдповiла дiвчина i, щоб брат не турбувався, навiть посмiхнулась.
Та коли Добриня закрокував по кручi й зник, їй стало страшно.