Увага! Ви читаєте уривок (ознайомчий фрагмент твору). Купуйте повну книжку на сайті видавництва Наш Формат
Моєму Олексієві.
Ти вчиш мене бути сміливою
— Якби не виняткові обставини... — зітхала мама, коли вони сідали в літак.
А Ната й рада була. Тепер можна до кінця літа не ходити на ті остогидлі тренування: по дві години щодня, а перед змаганнями — й по три.
— Якби не виняткові обставини, ніхто не їхав би в таку далечінь. — дратувалася мама, коли вони, прилетівши, пересідали в маленький тісний автобус.
— Якби не виняткові обставини, ніхто не їхав би в таку далечінь. Знову. В таку неспокійну далечінь, — мама намагалася перекричати розмаїтий гомін, який не вщухав у салоні, доки автобус неспішно скрадався серпантином дороги, вплетеної у скелі.
"Неначе в школі на перерві", — Ната зрозуміла, що саме їй нагадує цей гамір. Хоча дітей, окрім неї, у старенькому скрипучому приміському автобусі було тільки двоє. Хлопець попереду. Його обличчя Ната так і не змогла роздивитися. Він сидів прямісінько біля водія, обережно притримуючи на колінах чималеньку коробку з якимись намальованими на ній запчастинами.
І ще одна дівчинка, через прохід, напроти Нати. В різних шкарпетках і кросівках. Одна шкарпетка рожева, друга — помаранчева. Мала справді крутий вигляд. Проте, мабуть, і дівчинкою її вже не назвеш. Старшокласниця. Гарна, з витонченими рисами обличчя та чорними кучерями, розсипаними по спині. Дівчина всю дорогу вперто вдивлялася у краєвиди за вікном. Міцно стискала вуста й супила виразні брови.
Автобус зморено й неквапливо їхав звивистою дорогою. То спускався, то підіймався. І Ната дуже цьому раділа. Яке ж то щастя — підстрибувати на пошарпаному кріслі старого міжміського транспорту, а не втисячне шліфувати елемент із булавами в обридлій дзеркальній клітці залу. Дівчина захоплено липла до запорошеного дорожньою курявою вікна, не в силах надивитися на ту гірську велич. Нату не полишала думка, як би оце крадькома дістати з глибини валізи свій безцінний скарб — набір олівців і папір — і перемалювати собі всю ту красу. Залишити на згадку.
"Винятковими обставинами", про які постійно згадувала мама, стало таємниче і швидке вдівство тітки Кіри — старшої, але інфантильної маминої сестри, що встигла лише два роки прожити у своєму колоритному кавказькому шлюбі. Вона овдовіла цієї зими і тепер не могла вирішити, чи повертатися до Києва, чи залишатися жити тут.
— Люди тут такі привітні, краєвиди чарівні. А чоловік який надійний... був, — схлипуючи, промовляла тітка, коли Ната з мамою, зморені з такої дальньої дороги, наминали борщ у просторій, схожій на казкову скриню квартирі. — Всі його знали, всі поважали. Як я собі думала? Діти мої вже дорослі. В них своє влаштоване життя, а я тут у спокої зустріну старість. Південь. У мене тут навіть тиск унормувався. Ще б не ці кляті російські "миротворці". Ви бачили той кордон на краю міста?
— Бачили! — кивала мама. — Проїжджали автобусом повз.
— Дивитися на них не можу. Як подумаю, що через них мій Зураб...
— Кіро, — мама багатозначно глянула на сестру, кивнувши в бік Нати, й додала, навмисне голосніше, відволікаючи: — І квартиру шкода.
— Квартиру шкода. Якщо повертатися в Київ, то доведеться за безцінь віддати. Ніхто ж тут, під кордоном, дорого не купить. Не знаю, що робити.
Тітка Кіра втирала сльозу й позирала на фотокартку в пишній рамці на стіні. Там, де вона в обіймах кремезного чоловіка, де море синіє за їхніми спинами. Така ж, тільки менша, є і в Нати з мамою. Тітка прислала торік. Вона там дуже щаслива і, як не дивно це казати про таких ото вже сивих і немолодих, — закохана, чи що.
Її джигіт, як тайфун, як дикий вітер увірвався в нудне й кисле тітчине життя. Закохав, закрутив, завоював і забрав до своєї гостинної та щедрої батьківщини. Тут мирно і щасливо вони разом прожили два роки.
— А з минулої осені так неспокійно стало. Коли "миротворців" цих зі слов'янськими обличчями на кордоні в рази зо два побільшало — почав про гори говорити. Що його братам потрібна допомога. А я й не звернула спершу уваги, — оповідала, шморгаючи носом, Кіра.
— Яким братам? У нього ж немає більше родичів, — пригадувала мама.
— То не тим братам, мила. — Тітка чомусь перейшла на майже шепіт: — Забула, як "старший брат" тут залізною рукою лад наводив і кордон наново креслив у 2008-му? Примушення до миру. Ніяк не відчепляться. Краще б у себе лад навели, а то в самих бруду по коліна. А тут люди століттями в мирі жили. Разом дітей хрестили, на весіллях одне в одного гуляли. А зараз, замість цього, паркан од "миротворців" по всій довжині кордону. Жах! Ото Зураб і ходив такий напружений, такий напружений. Як струна. А я кажу: "Зурабе, які гори, в тебе ж спина, в тебе коліна. Побережися". Та де там. Раз на тиждень скуповував різний крам, але не тут. В область їздив. А потім усе те віз у гори. Я колись полізла до машини, бодай глянути, що там. А він спиняє: "Менше знай", — каже. Таке.
Ната так заслухалася, що необережно гучно відсьорбнула з горнятка кави. Мама з тіткою здригнулися, наче згадали, що вони на кухні не самі.
— Ти вже поїла? То йди речі свої розпаковувати, — суворо розпорядилася мама. — Нема чого тут про дорослі справи слухати.
— Добре. — Ната відвела очі й попленталася у вітальню, почувши, як причинили кухонні двері за її спиною.
— То він що, допомагав партизан... — із кухні долинуло щось неясне, а потім мама з тіткою Кірою взагалі перейшли на шепіт.
— Дуже треба, — пробубніла собі під ніс Ната і вже за хвилину й думати забула про таємничу історію тітки Кіри. Бо тут їй усе і без неї було надзвичайно цікавим. І з кожним днем новий світ перед її очима розкривався витонченим східним віялом, манив своїми чарами.
Казковий край, у якому все буяло. Аромати вранішньої гостинної випічки з маленької пекарні за рогом, які так і лоскотали, так і заманювали. Нестримний голосний потік незвичної мови, щедро гаптованої теплими розкотистими приголосними. Вона лунала звідусіль. І так приємно було вслухатися в її низькі переливи.
А барви! Такі мінливі барви. З широким, щедрим діапазоном. Від тепло-коричневих і охрових на горбистих боках валунів до всіх відтінків блідо-зеленого на полонинах і луках. І аж до чорно-смарагдового, пересипаного білим снігом, десь там, високо. Де вже хмари торкаються й осідають на вершині.
Ці барви, ці краєвиди захоплювали Нату. Хотілося малювати, малювати... Нескінченно малювати. Що вона й робила.
Щойно мама з тіткою Кірою йшли кудись у справах чи на базар, Ната втікала у двір і змальовувала собі на згадку цей картатий світ. Цей теплий край: не бачену, не знану досі дивовижну барву. Де кожен персонаж — колоритний і вартий цілого фільму.
Вона так хотіла малювати цих яскравих людей. І водночас розуміла, що їй для цього бракує вміння. Проте вмовити маму відпустити її до художньої школи — нереально. У неї ж гімнастика. А в мами — непохитна мрія мати дочку — олімпійську чемпіонку. Тому Ната поки що фіксувала людей на швидких ескізах. Щоб не забути. У неї тих ескізів наскладалася вже ціла скарбниця самоцвітів. Сама ж малювала руді та білі гостроверхі будиночки, тісні східні провулки.
І важко було не помітити, який гармонійний вигляд у цих південних декораціях мали мама і тітка Кіра. Вони неначе тут і народилися. Високі, горді, голосні. Самі немов місцеві жінки. Смагляві, чорноокі, пишні. Лише Ната губилася в цій барвистості. Немов біла фарба, що капнула з тонкого пензлика. З такою блідою шкірою, що майже прозора; з білим волоссям і віями.
"От якби взяти й саму себе розфарбувати тими олівцями", — думала Ната, схиляючись над палітрою в невеличкій крамничці.
— Ось цю папку з А-четвертими. Й оці олівці. Дякую! — Ната всміхнулася продавчині й, розрахувавшись, вийшла, стискаючи в руках свій скарб. Лише дзвіночок на дверях дзеленькнув.
Її власні запаси, привезені з дому, закінчилися ще вчора, тому охайно складені яскраві картини лежали пишним суцвіттям на столі. А на тих малюнках — і східний барвистий базар, і тонкий гнучкий сад із плодами граната, що виблискують темними зернятами, і серпантин у горах, яким неспішно котиться невеличкий жовтий автобус.
Кинувши швидкий погляд на тітку Кіру, Ната прошмигнула в кімнату, щоб розібрати куплене приладдя.
— А ти не надто, — прошепотіла Кіра сестрі, — з цією гімнастикою на дівчинку напосіла?
— Ще ти почни мені говорити ту маячню про відібране дитинство! — пхикнула мама. — Так вона хоча б шанс матиме досягти чогось. Вирватися із цих злиднів. Чи краще як ти — все життя на заробітках в Італії, чи як я — у школі за копійки?
— Просто я ж бачу, як вона захоплено схиляється над своїми малюнками. Про гімнастику ж і слова не зронила!
— Та мовчи мені про те малювання. То все психологиня. Порадила їй малювати. Гімнастика — спорт нелегкий. Навантаження не лише фізичні, а й моральні. Натка почала замикатися в собі, погано спати. Психологиня сказала — "стрес". Ото тепер, бач, як вона до того малювання внадилася. Воно мені вже на нерви діє. Тільки... цс-с! — мама зробила великі очі й красномовно вказала поглядом на двері.
Та Ната їх не чула. З папкою для малювання в руках і з натхненням, яке пришвидшувало пульс, вона переступила поріг квартири.
Зробила крок і нерухомо застигла. Її допитливий погляд, тепер уже без поспіху, уважно осягнув широкий під'їзд. Світлі стіни, розписані пишними візерунками, високу стелю, заквітчану ліпниною — дарма що давньою, дарма що запилюженою і багато де потрісканою. Та від того не менше вражали мальовані меандри, що плутали погляд, зачаровували. І не менш дивовижними видавалися фантастичні об'ємні квіти, що кетягами обрамляли вікна. Хіба ж могла Ната залишити таку красу без уваги?
Задерши голову, вона саме роздивлялася дивовижу візерунків на стінах, як двері квартири за її спиною, підштовхнуті швидким протягом, зненацька грюкнули й зачинилися. Від несподіванки Ната мало не підстрибнула на місці. Стрімко повернула голову на звук.
І-і-і... різкий біль шпигнув наскрізь, побіг тонкою шиєю — і більше не дозволяв зробити нею ані найменшого поруху.
На мить Ната так і застигла, перелякано дивлячись на двері.
— Мамо, — тихенько покликала вона.
— Мамо! — закричала голосно, і її крик відлунням покотився широкими дерев'яними східцями вниз.
ЛАЛІ
Я стою серед трав.