Річкова прохолода теж зникала, на зміну їй приходила задуха, що пахла медом і розігрітими травами.
У тій тіні горілиць лежав Матей, підклавши під голову обидві руки. Він не помічав ані спеки, ані мурашок, що вподобали його босі ноги та все шукали нагоди заповзти йому в холоші.
Сюди мало хто вчащав. Казали, що в цій місцині водиться нечиста сила: водяники на дно людей затягують, лоскочуть русалки. І саме тому на цій леваді, під покровом забобонів, було добре ховатися від сторонніх очей. Тут, під покрученими вербами, що розрослись між лугом і водою, зачаїлася улюблена схованка Матея — тут він завжди почувався добре. Але цього разу ні верболози, ні п'янкі трави не могли розвіяти його сум. Матею з голови не йшла вчорашня розмова з батьком.
— А чого ти чекав? — гримнув тато, коли дісталися додому. — Скільки я грошей на тебе спустив! І все для чого? Щоб тебе вигнали з найкращого німецького університету?
— Я вчився в єзуїтській школі… — спробував заперечити син. — До університету мене не взяли…
— Бронеслав служить у варшавському магістраті, Томек цьогоріч отримує професорське звання в Острозькій академії, навіть усі твої двоюрідні сестри повиходили заміж, приносячи добру славу й дохід родині. А ти? Мамин пестунчик! — Пан Олександр Вітковець сплюнув, міряючи кроками простору світлицю.
Матей із надією поглянув був на тітку Доротею, що виховувала його замість матері, але тут-таки знітився, соромлячись свого пориву.
Він добре пам'ятав маму, хоча йому й семи не було, як вона пішла в монастир. Пам'ятав, як вона тихо стояла край вікна, висотуючи нитки зі своєї хустки. Як швидко старіла, одне за одним народжуючи неживих дітей. Навіть у такому малому віці Матей відчував її самотність, помічав синці на зап'ястях, засохлу на губі кров. І він винив матір. Винив щоразу, як згадував її обійми. Чому вона не почекала, доки він виросте? Чому не просила помочі у своїх старших? Чому залишила його наодинці з батьком?
Матей зціпив зуби. Йому було так шкода маму, так шкода себе й своєї юності, що сльози самі накотилися на очі. Добре, що в кімнаті було темно: пан Вітковець не пробачив би йому тих сліз.
— Ви жените мене, батьку, щоб повернути свої інвестиції?
— Бач, слів набрався! Інвестиції! — Шляхтич ще раз сплюнув і розтер плювок по барвистій мозаїці підлоги. — Щоб ти в німців був такий розумний, як у своїй хаті! Гроші за тебе повернути хочу, усе що вклав — до битого шеляга.
— Чому вона?.. — побілілими вустами, ледь стримуючись, щоб не рознести на друзки всі коштовні вази в кімнаті, спитав Матей. — Це могла бути хто завгодно. Ержбета, Ганка... навіть багачка Агата залюбки пішла б за мене. Чому ця юродива, батьку?
Той не відповів. Та Матей уже знав відповідь. Його знову карали. І цього разу не засланням в сувору єзуїтську школу за тридев'ять земель, а гіршою з усіх можливих доль.
— Де-юре доведеться чекати твого повноліття. Але де-факто все вже вирішено. І я не дозволю тобі оскаржувати мою волю!
Сонце било надто яскраво. Матей заплющив очі, намагаючись забутися.
— Та щоб тебе! — Руда мурашка боляче вкусила під коліно.
Не встиг Матей підвестися, щоб ляснути себе по нозі, як безпородна шавка налетіла на нього з писклявим гавкотом.
Чорна, із тонким білим писком і надірваним вухом, вона шкірилася на юнака, то підбігаючи, то відскакуючи.
— Ану пішла звідси! — Як був, босий, Матей схопив чобіт, готовий кинути його в собаку, що от-от би й відшматувала кус штанини.
— Не займай її! Хіба не бачиш — вона злякалася! — почувся тонкий дівчачий голос.
— Це вона злякалася? — Матей повернувся, і щелепа його поповзла донизу.
Тої миті сум'яття вистачило шавці, щоб добряче вчепитися в його литку.
— Ай, забери свою сучку, доки я її не прибив! — заволав хлопець, погрожуючи кулаком.
— Жулько, до мене! Та облиш уже, облиш! — Раптова гостя підхопила невгамовну собаку на руки.
Матей помітив, як вайлувато вона рухалася, неоковирно, мало не випускаючи з рук своє щеня. Помітив мляві баранці її волосся, хворобливо-бліду шкіру, всіяну нездоровими висипами, прозорі, ледь зеленуваті очі, згорблену поставу й худющі, мов у смерті, впалі щоки. І цю пишну, кольору стиглої вишні сукню, із гофрованим білим комірцем під саме горло, так недоречно вдягнену на заміську прогулянку.
Він ненавидів Князівну Міль. Тієї миті він ненавидів її понад усе на світі.
— Куди зібралася? — кинув він навздогін дівчині, яка любісінько собі прямувала далі береговою стежкою.
Нога боліла від укусу дрібних собачих зубів, і це ще більше розлютило Матея. Та як сміє вона поводитися так зухвало? Чи ж бодай підозрює, хто стоїть перед нею?
— Я знаю тебе. Ти Катря, — бовкнув те, що перше спало на думку, Матей.
Треба було якось її затримати. Боже, як було би просто: звернути їй зараз шию, скинути у воду — і ніхто ніколи не дізнається… Та що там! Нікому навіть діла до того не буде!
— І що? — зупинилась вона, зиркаючи на юнака через плече.
— А не боїшся гуляти сама, княжа дочко?
— Я не сама, — кивнула на Жульку дівчина.
Матей підступив ближче. Він вправно володів шаблею, та й у кулачному бою був не останнім серед хлопців. Батько брав його на полювання, і він не раз підстрелював куріпок із далекої відстані. "Це мало бути легко, як поладнати з курчам", — подумав він.
Аж раптом уява намалювала перед ним бідолашну облізлу курку, яку тітка Доротея несла до липового пенька. Той пень у дворі, обрубок колоди, скільки Матей себе пам'ятав, був багряний від крові. Тітка Доротея заносила сокиру. Бах! Курка помирала не одразу. Навіть без голови її тіло ще смикалося. Ця картина — моторошна, дика — часто ввижалася Матею в снах. Що ж він за слимак такий — лицар, воїн, шляхтич, — якщо й на смерть курчати дивитися спокійно не може?
Він ступив іще крок. Це просто — штовхнути її в річку, а далі вона й сама потоне. Місце тут було каламутне, непевне, вода глибока. Недарма ж про нечисту силу говорили — от на неї все й скинути можна.
Матей ухопив дівчину за ліву руку, прикриту довгим цупким рукавом. Полотняна торба впала на стежку, гепаючи й приминаючи придорожні ромашки. Почувши справжню небезпеку, Жулька завбачливо принишкла, озираючись навколо. Куди не глянь, було безлюдно: лише трави та заплави. Де-не-де височіли скирти ще свіжого сіна, ген-ген розкинулось передмістя, а за ним і міські мури.
Катря не пручалася. Мов билинка, вона похитнулася, мало не звалюючись із ніг. Але втрималася. Як же здивувався Матей, коли вона не кричала, не плакала, а, подивившись просто йому в вічі, сказала:
— Кидай мене у воду. Не бійся, ніхто ніколи не дізнається.
Матея ніби снігом присипало. Рука затремтіла, хватка ослабла. Вона що, його думки читає? Чи просто це аж так очевидно?
— Ну ж бо. Я не вмію плавати.
Вона помовчала, чекаючи на відповідь, але Матей був зовсім збитий з пантелику.
— З вигляду ти просто марнославний шляхтич. — Катря шарпнула поглядом по його батистовій сорочці. — Але якщо ти розбійник, то знай: клямри на чоботях срібні. Як продаси, не спускай усе одразу, там чимало вийде.
Матей нарешті відпустив її руку, із напором відштовхнувши від себе. Та так сильно, що дівчина спіткнулася, повалилася на спину й тихенько зойкнула.
— Що в торбі?
Юнак закопилив губи й босою ногою штурхонув полотняний згорток.
— Вона так важко падала на землю, немов ти каменюк туди наклала.
Навіщо Матей повів далі цю розмову? Навіщо взагалі став її, дурепу таку, слухати?
— Книжки.
— Книжки?
— А ти глухий?
Її голос був писклявий. Дівчина відводила очі, хоч і говорила на диво сміливо. Матей скривився, дивлячись, як важко вона перевалилася на бік і з яким зусиллям відірвалася від землі, плутаючись в оксамиті сукні. Йому, що знав усі паркани та дахи Замкового, щодня вчився фехтування й верхової їзди, така незграбність видавалася звичайною собі ледачістю.
— То як, не вбиватимеш? — Нарешті вона підвела очі. — Тоді я піду. І зроби мені ласку як твоїй князівні: не кажи нікому, що мене бачив.
— Гм, куди це ти зібралася?
— А це вже не твій клопіт.
Катря підняла важку торбу й закинула її через плече, що здавалося, от-от зламається від такої поклажі. Йде — то нехай собі йде. Навіть краще, руки бруднити не доведеться. Усе одно гріх на душу брати не хотілося, радше так, злість зігнати.
Вона пішла, і Жулька пошкандибала за нею. Така ж крива й недолуга, як її господиня.
Та коли дівчина вийшла на сонце і проміння підсвітило її ліву руку, на безіменному пальці Матей побачив каблучку. Ту саму каблучку, що носила його матір.
Це вже занадто, навіть для пана Вітковця! Та як він міг — засватати йому найгіршу у світі наречену, так ще й потайки віддати їй мамину реліквію?!
— Зажди! Я з тобою, — викрикнув Матей, наспіх взуваючи чоботи-сап'янці. Цього він аж ніяк не міг полишити просто так.
Брови дівчини поповзли догори, але вона нічого не сказала. Розвернулася й продовжила свій шлях, мружачись від сліпучого сонця.
Катря
Стежка, що звивалася понад річкою, вела все далі й далі на північ, віддаляючи подорожніх від шпилів і міських кам'яниць. Соковито-зелені лугові трави шелестіли на легкому вітерці, просто під ноги стрибали цвіркуни, а небо здавалося безмежним, як ніколи.
Іншим разом Катря замилувалась би тим небом, помальованим білими мазками хмар, але зараз її очі дивилися лише вперед, губи стулилися в тонку лінію, а дихати вона й узагалі забувала, час від часу, отямлюючись і наповнюючи легені гарячим пізньочервневим повітрям.
Князівна не бачила Матея, але відчувала його спиною. Вона щосили намагалася про нього не думати. Не думати. Не думати… Усе, що зараз важило, — це дорога. І Катря йшла.
Лише на роздоріжжі, підійшовши до лісу, вона нарешті зупинилася, непевно роззираючись.
— Якщо тікаєш із дому, принаймні прихопи карту, — гепнувшись у тінь на придорожню колоду, сказав Матей.
— Чого ти взагалі до мене причепився?
— Ніколи не проґавлю можливості посміятися над дурепою.
— Посміявся? То йди собі.
Катря зиркала спідлоба. Її серце калатало, але брови були зведені на переніссі. Найгіршим було б виказати збентеження.
І страх. Він шкрябався, пробирав до гусячої шкіри, наповнював зсередини. Затримував її дихання.