Привиди готелю "Едельвейс" (уривок)

Увага! Ви читаєте ознайомчий фрагмент твору (уривок). Будь ласка, купуйте книжку на сайті видавництва "Школа"

РОЗДІЛ 1

ЛЯКАНА ВОРОНА І КУЩА БОЇТЬСЯ

Потяг вистукував по колії. Вагон хитало й підкидало, але принаймні за вікном нарешті зажевріло денне світло — поки що несміливо, пробиваючись крізь туман і крони дерев, змальовуючи шпилясті обриси гір на обрії.

Вадим розблокував телефон. Батарея майже сіла, повербанк розрядився. Хлопець уже не міг дочекатися миті, коли нарешті злізе з триклятої верхньої полички й більше не буде боятися гепнутись на наступному повороті.

На боковеньці зашаруділо. Запахло ковбасою, свіжими огірками та вареними яйцями. А до запаху брудних шкарпеток Вадим за ніч навіть встиг призвичаїтися.

Спина боліла, очі різало від жовтого світла лампи. Хотілося в туалет, але при згадці про черги й антисанітарію Вадимові вдавалося ще трохи потерпіти.

Провідниця будила пасажирів, пропонуючи чай, і в наказному порядку закликала здавати постелі. Бабця знизу попросила кип'яточку, Артур на сусідній полиці нарешті перестав хропіти.

— Прокидаємося, друзі! — веселий голос Майї Станіславівни аж різонув слух. Вона стояла свіжа й нафарбована, ніби їхала у вагоні-люкс, а не поряд у сусідньому плацкартному.

— П'ятнадцять хвилин на збори! — прогримів не такий веселий голос Ігоря Олеговича.

Він зупинився в проході, почухав бороду — коротко стрижену та сріблясто-сиву, скинув плацкартний вагон поглядом досвідченого туриста й по-змовницьки прошепотів:

— Ну що, Владе, виспався?

— Я Вадим, — буркнув хлопець, намагаючись спуститися на підлогу.

Тіло не слухалося. Це ж треба було до п'ятнадцяти років лишатися коротуном, щоб у шістнадцять так вимахати... Він ніяк не міг зрозуміти свої габарити, та й спорт не був його сильною стороною. Узагалі Вадим не був певен, чи мав хоч якісь сильні сторони. Середнячок у школі, із трьома онлайн-репетиторами й невеличкою компанією, із якою можна обговорювати аніме, корейські серіали та новинки кей-попу.

Вадим умостився в ногах у бабці й почав натягати кеди. Його фарбоване попелясто-біле волосся скуйовдженими пасмами впало на очі. Артур із гуркотом зістрибнув униз і вліпив йому легкого потиличника.

— Ну шо, виспався, Владе? — і зареготав.

На відміну від Ігоря Олеговича, який вперше побачив Вадима на київському вокзалі, Артур знав Вадима з дитинства. їхні матері товаришували — не близько, але достатньо, щоб кілька разів на рік збиратися на чай і тягнути за собою синів-однолітків.

Артур настільки відрізнявся від Вадима, наскільки це було можливо: він був атлетичним і активним, мав повний інстаграм друзів, яких реально знав, і змалечку займався у всіляких туристичних гуртках.

Це мама Артура вмовила маму Вадима: "Свіже повітря піде йому на користь, а то диви, який блідий. Так усі канікули за комп'ютером і просидить!" Вадим не мав нічого проти такої перспективи: вдома на нього чекав Minecraft і кілька гігабайтів відзнятого відео — усякої всячини, яку він збирався до кінця літа змонтувати. Але з мамою сперечатися неможливо, якщо вже щось собі надумала. І ось він тут — із новеньким наплічником, маминим килимком для йоги та не-знати-нащо-даним термосом.

Потяг загальмував. Вісім хлопців, семеро дівчат і двоє керівників залишили вагон. Вони висипали на перон низенького вокзалу, покритого шифером і облицьованого бурими радянськими кахлями. Повітря було таким свіжим, що від нього аж паморочилося в голові. Відчувався солодкий димок від коминів, запах ґрунтів і різнотрав'я, Що так разюче відрізнявся від затхлого вагонного смороду.

Годинник показував шосту. Липневі дні довгі та світлі, тож туман помалу розвіювався, відкриваючи сільські садиби та пологі схили гір.

— Якісь пів години — і ми в готелі! — сказав Ігор Олегович, із кожною миттю все більше прокидаючись. — Скільки спогадів на цих полонинах... У мене друг, бувалий турист, колись казав: "До болю в суглобах знайомі місця". Обходили ми їх уздовж і впоперек. Якщо десь у світі є зачароване місце, то це тут, у Ясінях^[1]. Під рюкзак! Новенький, не відставай!

Керівник групи попрямував дорогою, а ватага заспаних підлітків попленталася слідом. Дівчата згуртувалися й кидали на Вадима зацікавлені погляди. Вадимов! частенько говорили, що він симпатичний. У його шкільній компанії — із трьох дівчат і двох хлопців — казали, що він міг би зійти за айдола з BTS^[2], якщо ще трішки попрацювати над стилем. Вадим був не проти такого порівняння, та й у компанії почувався затишно. Хоча ніколи не зізнавався, що йому подобається зовсім інша музика та інший стиль. Зрештою, він і сам достоту не розібрався ще у своїх смаках.

Хлопці розмовляли про щось своє і не звертали на Вадима особливої уваги. Вони були ввічливими, але заводити дружбу з новобранцем ніхто не поривався. Та й сам Вадим не збирався ні з ким товаришувати. Він уже змирився зі своїм засланням. Плентаючись останнім, згинаючись під запакованим вщент 60-літровим наплічником, він думав про тиждень павуків, змій, надто свіжого повітря й відкритого простору, в якому погано ловить інтернет.

Ігор Олегович був налаштований оптимістичніше. Всю дорогу він не замовкав, змальовуючи, як добре всі вони проведуть час і як йому пощастило потрапити сюди ще у вісімдесятих.

За двадцять хвилин всі зупинилися перед готелем. Химерної форми будівля розмістилася край каламутної річки, ув'язненої в глибокому каналі. Через річку — до охайних котеджів навпроти — був перекинутий новенький дерев'яний місток. Поруч розташувалося кафе "Ведмедик" із припаркованою автівкою, далі — підсобні приміщення, клітки з кролями і голі шезлонги на рівненько скошених газонах.

Легка поволока туману досі літала в повітрі, серпанком огортаючи будівлю готелю. Сучасні вивіски та євровікна виглядали недоречними в цій картинці, яка, здавалося, застигла десь у минулому. А тут ще й сорока заскрекотала просто над вухом, а десь удалині замукала корова. Луною відбився передзвін пастуших дзвіночків.

Підлітки почали перешіптуватися. Щось моторошне було в цій місцині над Чорною Тисою, в обрисах старої, схожої на гуцульську колибу, будівлі в ранково-сизій імлі: міцна кам'яна кладка, потемніле від часу дерево в чотири поверхи, покритий бурою бляхою дах на скат. Над балконом із різьбленими колонами — синьо-біла табличка "Едельвейс", на ґанку — стінгазети зі старими фотографіями, на клумбі — трояндовий кущ. І тиша, у якій чути було власне дихання. Вадим шмигав носом. Він лише сподівався, що в цьому похмурому будинку знайдеться для нього тепле й затишне містечко. Маленького протягу хлопцеві вистачало, щоб захворіти — нежить чіплявся до нього, немов п'явка. Мама склала цілу аптечку пігулок, кремів і спреїв, запакувала гору теплих шкарпеток і пару тонких дощовиків, які носять хіба що бабусі на Троєщинському ринку. Принаймні так Вадиму здавалося, тож він одразу запхав дощовики в найпотаємнішу кишеню рюкзака.

Ігор Олегович не вгавав:

— Я приїхав сюди зеленим першокурсником. Путівки було неможливо дістати, але нам із інституту фізкультури дали пару направлень. Звісно, для справжнього туриста це так — тусівочка, але ж кажуть, що найкращі спогади ті, що залишилися з молодості...

— Ще матимете час для ностальгії, — перебила колегу Майя Станіславівна, легенько смикаючи його за рукав.

Вона стояла біля нього — на голову вища, підтягнута й усміхнена на всі тридцять два. З її короткої стрижки вихоплювалися кілька кольорових прядок. Таким учителькам-вихователькам Вадим довіряти не звик. От якби кричала чи лаялася — то було б зрозуміліше, одразу відомо, чого від такої чекати. А Майя Станіславівна і виглядала, і поводилася, ніби подружка.

— Знайомтеся — пан Микола, сторож нашого готелю!

Подзвонюючи в'язкою ключів, назустріч вийшов невисокий чоловік у камуфляжі. Років сорока, плечистий, із густою бородою і широкими бровами. Він знічено усміхнувся й помахав прибулим рукою.

Тим часом Майя Станіславівна вже розподіляла юних туристів по кімнатах. Вона роздала ключі й наказала бути на сніданок о восьмій, без запізнення.

Вадим гепнувся на ліжко під пологим дахом. Воно стояло осторонь двох інших, які зайняли Артур і Ярик Криженко, або просто Криж, — простий і товариський хлопчина. Утім, Вадим погано ладнав із хлопцями — йому завжди легше було знайти спільну мову з дівчатами. Та й залишатися на самоті йому видавалося абсолютно комфортним, сусідів він не потребував.

Кімнатка була малесенька, хоча чиста й світла. Із вікон третього поверху видно було затиснуту в бетонні береги річку й синюваті ранкові гори. Туалет і душ — на поверсі, там уже вишикувалася черга охочих, наповнюючи старий будинок галасом. Вадим не мав бажання стояти в черзі чи відповідати на вічні Артурові кпини. Він узяв телефон і зарядку, натягнув на голову каптур і пішов сходами донизу.

Дерев'яні сходи йшли по колу, проліт за прольотом. Коли Вадим перегнувся через перила, то здалося, ніби він зазирнув у колодязь чи у таємничий лабіринт, де-не-де затягнутий блискучим павутинням. Висоти Вадим теж боявся, тож одразу відсахнувся й міцніше схопився за поручень. Намагаючись більше не дивитися вниз, хлопець почав спускатися. Мостини рипіли, готелем розліталися луна голосів, верещання дівчат, юнацький сміх, брязкіт

каструль у їдальні. Пахло трухлявими дошками й грибною підливкою.

"Добре, що це ненадовго, — думав Вадим. — Тиждень каторги — не так вже це й багато".

їхній виїзд називався "краєзнавчою експедицією". Майя Станіславівна обіцяла походи в гори й дослідження місцевої культури. Ще в потязі вона читала доповіді про історію краю й життя закарпатських гуцулів, але Вадим слухав у пів вуха. Бо яка може бути історія та культура в дерев'яній хаті посеред смерекового лісу? Трембіта, сокирка за поясом, вирізаний із дерева магнітик і оці кумедні вишиті безрукавки та шапочки з китицями-помпонами — так він уявляв гуцулів, яких зображували в підручниках та показували в комічних серіалах.

Вадим зійшов на останній проліт сходів і завмер.