Пів світу проїхав, а таких зроду не бачив.
— Чого захолов? — знову озвалася дівчина, злегка підіймаючи його маску, зазираючи під неї й діловито повертаючи на місце. — Біжи. Жовніри-бо вже кинулися вас ловити. Теж мені, нечисть болотяна.
Галереєю справді бігли вартові, що нарешті отямилися й кинулися переймати бешкетників. Матей усміхнувся дівчині, не одразу розуміючи, що його усмішки під машкарою не видно, зістрибнув униз і побіг до товаришів. Його ряджені друзі вже ховалися в потаємній ніші між костелом і замковою стіною. Привиди мають зникати так само швидко, як і з'являтися.
Юнаки поскидали плащі й маски. Прикидали їх гіллякою із самотнього дерева й засохлим мохом, а тоді чемненько попрямували крізь натовп — просто до своїх почесних місць на підбитих оксамитом дерев'яних кріслах.
— Це вони. Це були вони, — перешіптуючись, тицяли на хлопців пальцями містяни, про всяк випадок тримаючи другу руку на калитах із грошима.
Юнаки на те всміхалися, зиркали зверхньо, по-павичому розпушували уявні хвости. Чорнила? Маски, теляча кров? Вони шляхтичі! Цим холопам довго доведеться доводити, та зрештою на чий бік стане суд?
— Сподіваюсь, є Бог на небі і покарає… цих… — Скрипучий голос з-за спини Матея завів був та урвався.
Рука старої лежала на серці. Юнак згадав, як пробігав повз неї в масці і як стрімко обернувся, щоб дужче налякати.
Бабця закотила очі.
— Лікаря! — гукнув хтось.
— Ходімо звідси, — потягнув Матея за рукав Себастьян.
— Ти бачив? Їй серце стало…
— Та все з нею буде добре, — завірив товариш. — Вона ж, як та кульбабка, від кожного вітерця хилиться. Знаєш-бо, старі люди люблять увагу, та й по всьому!
— Цікаво, скільки їй років?..
— Матею! — почувся інший голос, молодий і жвавий.
Той голос умить перервав думки — невчасні й похмурі. Здавалося, промінь сонця прорізав нічну темінь, а серце закалатало швидше.
Навпроти постала Агата, одна з тих дівчат, на яких задивлялися всі нежонаті парубки. Її густі темні коси були заплетені в химерну зачіску, перевиті посрібленими стрічками, на шиї рясніли хрестики й коралове намисто, підкреслюючи барву губ і щік.
— Агато, — тут таки виструнчився хлопець. — Давно не бачилися, — ляпнув перше, що спало на думку.
Колись Матей волочився за нею, переймався, що його волосся надто руде, а плечі надто похилі. А нині дівчина сама до нього заговорила?
— А ти підріс за рік, — усмішка розтягнулася на її гарненькому личку. — Заходь якось провідати батька. Він буде радий тебе бачити…
Таке невинне запрошення з її вуст набуло зовсім іншого значення. І хоча її батько, шляхтич із давнього роду Шептицьких, уже кілька років був прикований до ліжка, хіба дурень міг подумати, що тої миті Агата думала про батька. Її вії злетіли й легко опустилися, кидаючи тінь на зашарілі щоки.
Перш ніж Матей устиг оговтатися, Агата зникла слідом за своєю гувернанткою. А за кілька хвилин уже інша юнка сіпала його за рукав. Він був жаданим, він міг обирати — і від тої думки груди розпирало повітрям, а з обличчя не сходила дурнувата усмішка.
Дійшовши нарешті до крісла, Матей зловив недобрий погляд свого батька — міського війта й другої після князя особи в Замковому. Ну і нехай. А що він зробить? Всипле батогом? Знову зашле його до чорта на роги? Усе одно не бачити Матею ні спадку, ні війтівської посади, що негласно передавалася від батька до сина. Він був третім і наймолодшим — невдала копія, неслухняна глина. Нехай собі батько супиться. От-от візьметься порівнювати зі старшими братами. А най спершу пан поважний війт, голова суддівської ради, доведе, що під маскою був його син. Чи ж посміє? Матей удав, ніби не помічає погляду, сідаючи на місце поруч із друзями.
На кріслах довкола високого помосту, обрамленого малиновими стягами князя Андрія Назарійовича Замковецького, сиділи тільки почесні гості: магнати, ксьондзи, райці з ратуші. Посполитий люд укупі з ремісниками, торговцями й селянами з-за мурів, переминаючись, стояв довкола у своїх найкращих строях. Іноземні купці, які не мали титулів, але могли собі дозволити золототкані герм'яки з підбитими горностаєм рукавами, погордо трималися осторонь, ніби підкреслюючи свою значущість у цьому місті. Їхні дружини виблискували рубіновими сережками й італійськими шовками, а дочки на виданні кидали довгі погляди в бік шляхтичів.
Нарешті Матей, змужнілий на рік, із легким пушком на підборідді, повернувся у власний світ. Тут він почувався рибою у воді, кревним шляхтичем, золотим хлопчиком, із яким усі хотіли завести дружбу.
Ось воно — відчуття, за яким Матей сумував усі довгих десять місяців. Непереможності, всевладності. Щастя. Майже щастя.
Матей вдоволено закопилив пухкі губи й перевів погляд на музикантів. Ті заграли урочисту мелодію, сповіщаючи про початок дійства. Щупленький студент виголосив панегірика на честь поважного князя й молодої княгині, яка святкувала своє дев'ятнадцятиліття.
Князь Андрій Назарійович, посивілий чоловік років п'ятдесяти, із черевцем і, як підозрював Матей, прихованою під шапкою залисиною, тримав під руку кругленьку княгиню, що от-от мала розродитися первістком. Її світлість Меланія чемно потуплювала очі, як і належало пані її становища, але Матей помітив іскорки, що ховалися за напівстуленими повіками. Вона могла вдавати що завгодно, але око Матея вловило те, що було приховане за скромністю й покірністю долі.
"Ця своє візьме, — подумав він. — Зубами вгризатиметься, а не віддасть".
Над баштами замку спалахнули феєрверки, освітлюючи сірі шпилі та червонокам'яні стіни. Музики заграли ще гучніше, ніби змагаючись із гарматами. Недарма ж запросили цілий музичний цех.
Князь сів у високе різьблене крісло на помості, княгиня вмостилася праворуч від нього. Тінь прошмигнула за князівською сім'єю, ховаючись за важкими завісами. Насмішка майнула на обличчях близнюків, Себастьян закотив очі, а Василько лише покосився на Матея й перевів задумливий погляд на затінені обриси дівчини. Катря — князівна Катаржина-Беата Замковецька — була лише на кілька років молодшою за свою мачуху. Але, на відміну від розкішної пухкої Меланії, не могла похизуватися красою. Смикана, нескладна, непомітна врешті-решт, дівчина слугувала мішенню для глузування. Щоправда, лише в ті рідкісні часи, коли про неї справді згадували. Матей із легкістю уявив дівчину міллю, яка літає під стелею, сиплючи сивим пилом зі своїх коротких крил. У місті її так і називали — Князівна Міль.
Вона стояла віддалік, у самому кутку помосту, біля урочистої сторожі зі стягами й алебардами. Сторожко визирала з-за голландських фалюндишевих2 завіс, неспроможна визначитися з власним місцем. Її кучеряве пшеничне волосся, заплетене у дві коси, стирчало на всі боки, не тримаючись купи, брови та вії були такі світлі, що на блідому обличчі їх навіть не було помітно. Коштовна сукня висіла на ній мішком з-під буряків, а рукава були такі довгі, що затуляли кисті.
— А що, батько її так і не випускає за стіни замку? — гмикнув Матей.
— Та де. Береже, мов коштовний скарб для нареченого, — засміявся Себастьян.
Хлопці дружно заіржали, що навколишнє панство аж цикнуло на них.
— Дивно, що вона взагалі носа висунула, — раптом сказав Василько. — Наче когось виглядає.
Промову почав князь. Говорив про довгоочікуваного спадкоємця, про чарівну молоду дружину та нову прекрасну родину. Разом із Меланією вони здійняли келихи вина, запрошуючи на поміст артистів.
Матей пожвавішав. Поміж напівпрозорих шовків і закосичених квітів він намагався розгледіти мальоване личко незнайомки з галереї. Дівчини, кращої навіть за Агату. І річ була не лише в гарненьких щічках чи темних очицях, а й у голосі, поставі. У тому, як вона з ним говорила, як торкнулася його маски. Як попередила про небезпеку.
Але видивлявся він марно, його красуня на поміст не виходила.
Скоморохи повели танець, складний і карколомний. Дівчата перекручувались через голову та високо підкидали посріблені кинджали. Хлопці ставали одне одному на плечі, вигравали на скрипці та дуді, плескали в долоні й ходили на довгих палях.
Катря так і товклася у своєму кутку. Здавалося, вона не знала, куди подітися від сотень очей. Підійти до батька чи залишитися на місці? Чи, може, одразу провалитися під землю? "Для неї то був би не найгірший вибір", — подумав Матей.
— Найпотворніша наречена в місті, — не вгавав один із близнюків, тицяючи в князівну пальцем.
— І найзаможніша.
— І найтитулованіша.
Матей вигнув губи в посмішці.
— Я би краще жаб їв, ніж таку заміж узяв, — сказав він, відкидаючи назад неслухняного чуба.
Його очі знову блищали юнацьким шалом. Здавалося, ті десять місяців заслання сталися не з ним. Здавалося, він завжди був у цьому місті — гордим лицарем і шибайголовою, своїм серед найзухваліших розбишак, війтовим сином і багачем, красунчиком і перекотиполем.
— Що ти сказав? Ану повтори, — раптом озвався Василько.
Його обличчя не змінило холодного відстороненого виразу, але в очах блиснуло щось лукаве. Зле.
— Про жаб? — повернув голову Матей. — Чи про найліпшу у світі наречену?
Василько посміхнувся. І від того усміху Матеєві мороз пішов поза шкірою.
— Бачу, ти ще не знаєш. Ви всі ще не знаєте!
— Кажи вже, не тягни! — штурхонув Себастьян.
— Князь віддає свою дочку заміж.
— Овва! Та не може бути!
— Ще й як може! П'ятнадцять їй ще того року вийшло — цілком собі повнолітня3.
— Ну то й що?
— Князь грав із друзями в карти й підняв ну ду-уже високу ставку. Він програв Катрю. Програв власну дочкув карти! — зненацька засміявся панич.
— Який у нас чудовий князь, як легко він розв'язав таку непросто задачу! — підхопили інші. — Напевно, ніхто не хотів її брати, навіть із князівським титулом і возом грошей у придане!
— То хто ж цей щасливчик? — зачовгав на стільці Себастьян, передчуваючи новий привід для насмішок.
— Ви що, справді не знаєте? — Очі Василька стали вузькими. — Князь віддає дочку за нашого Матея!
— Бреши більше! — щосили стукнув його по нозі Себастьян.
— Пхе, самі скоро дізнаєтеся. — Василько зиркнув на Матеєвого батька. — Це сталося вчора ввечері, на гостині в князя Замковецького. Мій тато обговорювали це з мамою, от я і підслухав.
— Оце так новина! — зареготали близнюки.
Себастьян не втримався й теж засміявся.
— Годі тобі, підтримай! Гарний-бо жарт! — Він обійняв Матея за плече.
— А що, як це не жарт? — Обличчя юнака зблідло, очі розчервонілися.
— Та ну, справді! Яким треба бути батьком, щоб грати на власну доньку!
— Яким треба бути батьком, щоб грати на власного сина, — чужим голосом сказав Матей, відводячи від Катрі сповнений огиди погляд.
Матей
Тінь під вербичкою зменшувалась, коли сонце підіймалося в зеніт.