Я закохалася (уривок)

Повість для підлітків

Увага! Ви читаєте ознайомчий фрагмент повісті. Купуйте книжку на сайті видавництва Академія!

Я не знаю, що відбувається зі мною. Виросла за літо, але якось дивно: засмаглі на сонці руки видаються задовгими, а подряпані ноги — занадто тонкими. Просто гидке каченя. А ще... у мене почалися місячні. Хоч я багато про це чула від дівчат і читала, все одно трохи злякалася. Коли приїхала мама, я їй усе розповіла. Ми пішли з нею на річку і довго говорили про всілякі дівчачі таємниці. Щоправда, не про все наважилася розповісти, але ця розмова зробила нас ближчими. І на душі полегшало, коли мама запевнила, що всі дівчата колись перестають бути незграбними і стають привабливими. "Але коли це ще буде", — думала я, згадавши своє відображення в дзеркалі.

А мені так хочеться бути схожою на маму! Вона в мене добра і дуже симпатична. Навіть моя найкраща подружка Мирося каже, що мама — просто красуня. Такі ж гарні були її батьки — мої дідусь і бабуся. Але я їх ніколи не бачила. Тільки на фото. Коли ще мама була маленькою, вони загинули в автокатастрофі. Виростила маму бабусина сестра Лариса. Мама зве її Мамцею, а вона маму —

донечкою. Зараз Мамця живе в Австралії, доглядає хворого кузена.

Щоразу, згадуючи батьків, мама хвилюється і плаче:

— Коли не стало тата і мами, я була ще зовсім дитиною. Але все-таки трагедія вплинула на мій характер. У твоєму віці я була "колючим їжачком". Моя поведінка лякала Мамцю. Вона не знала часом, як упоратися зі мною. А я тоді казала: "Ви мені не мама". Уяви собі, якого болю завдавала їй. Знаєш, байдужих до нас людей важко зачепити за живе. А от кого ми любимо... — у маминих очах блиснули сльози.

Я ніжно пригорнулася до неї:

— Давай ще поговоримо. Але не про сумне.

— А друге ім'я моєї доні, мабуть, Ласочка. Умієш ти лагідністю досягти свого. То про що ти хочеш говорити зі мною?

Я знизала плечима. Та про що завгодно! Можна й мовчати, лиш би бути разом. Часом це так потрібно, як напитися в спеку холодної води, черпаючи її широким лопухом із джерела в долині. Мама, здається, зрозуміла все по-своєму.

— Коли так скучила за мною, може, поїдеш додому вже тепер?

— Ні! Побуду до кінця літа в бабусі.

— Літо минає так швидко! — усміхнувшись, промовила мама. — Ти відчуваєш, Вірочко, як кінець серпня пахне осінню? А восени і мріється вільніше, і думається легше. Та й узагалі час плине так стрімко, як хвилі нашої річки Неглибокої. Поглянь, щойно сколихнулася хвилька і враз пропала. Ще трохи — і ти сумуватимеш за своїм безжурним дитинством, жалкуватимеш, що так скоро виросла, та й зрозумієш нарешті, що дитинство — справді золота пора.

А мені здається, що цього ніколи не буде. Ну за чим жалкувати? "Зроби ось так. Туди он піди. Ось так поводься". Ох, скоріше б уже вирости. То лише мамин час рухається так швидко. А мій — човгає, як бабусин сусід дід Панас. Навіть це літо... Раніше жодне літо не видавалося мені таким довгим. І чому так?

Дуже люблю вранці посидіти біля річки. Щоб нікого не було поруч. Тоді гарно мріється. Цікаво, як там мої однокласники? Спілкувалася влітку по телефону лише з Миросею, а бачила тільки Ваську. Але він мене так дістав за літо! Куди не ступить — усе якісь збитки робить. То пса бригадира Мусія салом прикормить і з ланцюга спустить, то злющого індика баби Ксені лозиною ганяє — і так, що забіяка-індик тепер людей жахається і втікає від них. Або до жаднючого "базарного дядька" в сад на черешню залізе, а той застане його на дереві та й божиться "руки-ноги клятому крадію поламати".

Хто-хто, а я добре знаю — краще триматися від Васьки якнайдалі. Але поки що мені це ніяк не вдається, хоча й зарікаюся в сто перший раз. Це ж через нього дід Панас назвав і мене "шкодою". Про цього діда моя бабуся часом жартує: "Один парубок на весь куток". Насправді його поважає все село. Він робить дерев'яні граблі, лопати і віники, а ще тютюн висіває для самокруток. А чути їх хтозна-куди! Колись ми з Ваською заблудилися в лісі, а зачувши різкий дим самокруток, вийшли до діда Панаса, який неподалік траву косив.

А була й не дуже приємна ситуація, коли дід нас на збиткові застукав. Якось я пасла Калинку біля колишнього колгоспного саду, а Васька — свою Лиску. Але як там пас? Згорнувся калачиком на траві та й дрімав. Коли ж я будити його взялася, пробурмотів невдоволено:

— Відчепися! Я не виспався, баба розбудила на світанку.

— Цікаво, а хто за тебе Лиску пастиме? — ображено запитала.

— Хто-хто? — передражнив мене Васька. — Не ти, ясне діло, а Рябко. Хай він пасе, нічого сало дурно їсти, а я... посплю собі, — пробурмотівши ще щось собі під ніс, стиха засопів.

Поспавши трохи, Васька раптом зірвався і помчав кудись стрімголов. Десь через півгодини, розпашілий і розхристаний, здалеку гукає:

— Диви-но, які суперові яблука в старому садку! Я наївся від пуза й тобі приніс.

— Ти що, здурів? А якщо хтось побачить?!

— Тю, — присвиснув Васька. — Так це ж усіхнє.

— Як це "усіхнє"?

— Ну, колись було колгоспне, а не стало колгоспів, садок став усіхній, — поважно пояснив Васька.

Здається, цим і переконав мене. Яблука й справді були соковитими і солодкими.

— Нудне це діло — корів пасти, — постукуючи батіжком по траві, зітхнув і несподівано запропонував: — А давай-но принесемо яблук Калинці та Лисці. їм сподобається.

— А хіба їм можна?

— Тю, смішна! Ти ж їси? А корови чим гірші? — засміявся Васька. — Яблука їсти всім корисно. Яблука в нас що? Справжні вітаміни! Ото й молоко буде вітамінне від таких добрезних яблук. Давай поженемо корів у садок, я залізу на яблуню, натрушу яблук, а корови нехай самі збирають ті, які схочуть.

Мені не дуже сподобалася Васьчина затія. Особливо обтрушування "всіхніх" яблук. Однак його слова про вітамінне молоко переконали мене.

І от корови захрумкотіли "всіхніми" яблуками. Та зовсім скоро вони жалібно замукали.

— Ой, що це з ними?!

— А холєра їх знає, — словами баби Ксені вилаявся Васька. — Може, норму свою переїли, ото й реакція в них така на яблука.

— Та яка там реакція, нечестивцю малий, — почулося за нашими спинами. Це був дід Панас. Він стривожено кричав у мобільник, кликав ветеринара. А корів поздувало, рознесло. Ледве врятували.

Познайомилися ми з Ваською давно — як переїхали на Осокорки. Подружилися швидко і весело проводили разом час. Але коли померла його мама, він дуже змінився — з нього ніби вивітрилася безтурботність — став мовчазним і понурим. А якось запитав:

— А батько тебе б'є?

Васька запитав це так, ніби про щось звичне. Приміром, чи тато купує для мене книжки і цукерки. І мені стало його так жаль. Васька не такий, як усі діти у дворі. Хоч не забіяка, але часто ходить із синцями — то заступається за менших, а то бездомних котів рятує від розбишак. Коли хворіла його мама, він завжди поспішав, щоб купити хліб і молоко додому. Ні на що інше грошей у них, мабуть, не було. Це я розумію тепер.

Васька живе з батьком, який часом п'є і б'є його. Якось Васька навіть заночував під грибком-дощовиком на

дитячому майданчику. Та й влітку Васьчин тато жодного разу не провідав його в селі, у своєї мами — баби Ксені. Тому мої батьки жаліють його і мають за свого.

Але для мене ніякий він не свій. Тільки й того, що живемо поряд, ходимо в одну гімназію і в один клас, та ще й мої батьки в селі, де живе баба Ксеня, хату купили. Там тепер і моя бабуся живе. Тобто від Васьки мені ніяк не відкараскатися.

— Стережись!

Я відразу зрозуміла, що мій чудовий ранок зіпсовано. Хіба Васька дасть спокійно посидіти біля річки, помріяти, пофантазувати?

— Стережись! — вигукнув Васька вдруге і... в'їхав у річку. Він оббризкав мене з ніг до голови, заледве втримуючись у сідлі, прокрутив кілька разів педалі та бухнувся у воду. Стримуючи в собі "три в одному" — подив, сміх і роздратування, кинулася йому на допомогу, подумки тішачись тим, що наша річка Неглибока такою є насправді.

— Ти що, здурів?! Хто так їздить?! — сердито накинулася на Ваську. Але, здається, йому було не до мене. Він розчаровано розглядав колесо.

— Що, проткнув камеру? — спитала обережно.

— От придурок! — спересердя вигукнув Васька, і подумки я з ним погодилася.

— Кажи вже, що зробив цього разу? Від кого дав драла?

— Та нічого я не робив! Просто... моя баба збісилася. Диви он, як пожалила кропивою! — і простяг руки.

Кинувши оком на засмаглі Васьчині руки, й справді густо всіяні пухирцями та червоними плямами від кропиви, не стрималась і жалісливо скрикнула:

— За що вона тебе так?

— Та ні за що ні про що, — якось непевно відповів Васька, зосереджено шпортаючи в піску босими ногами, нібито це найважливіше, що може бути на світі.

— Знаєш що, — не стрималась я, — забирай свій зламаний велосипед, іди з мого місця, комусь іншому жалійся на свою бабцю.

— Яке це "твоє місце"?

— Я сюди першою зранку прийшла, це моє місце.

— Подумаєш "прийшла зранку". Ну й що з того? А я, може, купаюсь тут щоночі, але не кажу, що це моє місце. І ніяке воно не твоє, а нічийне. Он я схочу, загоратиму тут як на пляжі, а схочу... схочу — сяду на "твоєму місці" і моркву їстиму.

Знявши з руля торбину, Васька й справді дістав морквину.

— Ти що, приїхав на річку моркву мити? Ха-ха-ха! Невже в криниці баби Ксені вода закінчилася?

— Ех ти... А я ще хотів довірити тобі свою таємницю. А тепер не скажу.

— То навіщо було починати?

— Ну гаразд, але спершу поклянись, що нікому нічого не розкажеш.

— Знаєш що, Васька? Можеш нічого не розповідати мені. Твої таємниці знати нецікаво. Не-ці-ка-во.

Здається, Васька не сподівався такої байдужості. Зітхнувши, все-таки поблажливо махнув рукою:

— Гаразд... Угадай, кому я привіз моркву?

— Звідки мені знати?

— А ну ж бо, відгадай загадку: "Пухнастий, вухастий, без моркви ніяк. Боїться лисиць, вовків і собак". Я сам її щойно придумав! Відгадуй!

— І що там відгадувати? Заєць.

— Майже вгадала. Але не заєць, а кролик.

— І де той кролик?

— Не "той кролик", а Чорновух. Іди, покажу тобі, він у землянці схований.

Навчив на свою голову дід Панас Ваську землянки вимудровувати. Ну, з дідом Панасом усе зрозуміло. Коли він був хлопчиком, ішла війна, і він ховався в землянках від куль і снарядів.