У мене ж часто опухають гланди,
То менше хоч гірчичників кладу.
І другої я б теж позбутись радий,
Вона мені нерідко на заваді,
Та приказка говорить до ладу:
"Одна голова — добре,
А дві — краще".
К о т и г о р о ш к о
(різко)
— Ти не крути,
Кінчай оці балачки,
І не варнякай про свої Болячки,
Нехай тобі хоча б сто кольок в бік!
Однаково й тепер з тобою клопіт:
Як той казав —
Чи в лоб а чи по лобі,
Свого ти не упустиш, далебі.
Сестра,
Брати —
Це ж ти їх поневолив,
Забрав од батька-матері, від школи...
Ех, позбиваю я твої замки!
Тирлуєшся по світу, страхопуде,
Стараєшся,
Аби від тебе люди
Ховалися, неначе слимаки.
З м і й
(перебиває)
— Живі твої брати,
Жива й сестриця.
Нічого з ними й не могло зробиться,
Вони у мене впоряджають двір.
Щодня їдять гарячий борщ з квасолею,
Ну, принуждаю трохи,
Гну по-своєму,
Та всяк старається
Звернуть на свій манір.
— Ти... ти... — аж затремтів Котигорошко,
Схопивсь, аж Змій відсунувсь насторожено
(І двері у підсобці тільки скрип...).—
Он я землею походив добряче,
І кожен раз твою роботу бачив —
Ти стільки зла в свої лапища згріб!
У тебе ікла притупились вовчі,
Але ти душу випиваєш з них!
Мені стрічались —
Мислію недужі,
До всього безтурботні та байдужі,
Коли не зачіпають їх самих.
А Змій прицмокнув і всміхнувся знову:
— Давай-но ми примочимо розмову.
Підсунь фужер, наллю тобі ковток.—
Та в цю хвилину котик "няв" з-під столу
— 0 ні,— Котигорошко не дозволив.—
"Ток-ток",— ти чуєш?— не велить коток.
Г о р и н и ч
— А жаль, наливка в мене знакомита.
Сильніше пробира, ніж оковита.
Ти все забув би, випивши до дна.
Туди я всипав зіллячка дещицю...
От хочеш — і розкрию таємницю.
Тобі ж від мене все одно хана.
Отож послухай.
В себе біля дому
Я схрещував дурман та беладонну,
Ще й блекоти собачої доп'яв.
Змішав іще там деякі підвиди
І виростив чудесненький гібридик,
В якому й сила схована моя.
Я так його й назвав:
"Бездумне зілля".
Від нього не життя —
одне дозвілля.
Його дарую,
Підкидаю скрізь.
Хоча впливає не на всіх "Бездумне" —
Чи то на нього діють біоструми,
Чи є в людей імунітет якийсь.
До тебе не пристало теж, ти впертий.
То що ж, таких я скручую не вперше.
А вже комусь як зажену жало,
То за труною я услід ступаю
І з квітами те зілля розсипаю,
Аби по ньому й згадки не було.
Це говорила перша голова.
А із-за неї Друга визирає
— Я вже подрімала.
Ти теж спочинь.
Втомилася, бува...
Прикривши ту, натомлену, перукою,
Дві шиї пристебнувши комірцем,
Горинич витер хусточкою руки
І далі вже продовжував тихцем.
— Свого часу я жив на Дикім полі,
До моря скиби тяг аж від Подолу,
Та зводились фортеці і міста,
Зробилось тісно —
от і переліз я
У болота, сюди, аж на Полісся
І в прийми до Пропасниці пристав.
Ти чув про неї?
О, вона відома!
Підмічена й описана потому
І то не десь, а в "Пісні лісовій"!
Заманює ночами в трясовини,
Від неї корчі, й ломота у спині,
І лихоманка, і в крові застій.
Отак удвох потроху й хазяйнуєм.
У затишку і в злагоді зимуєм,
Гляди, на весну і дитятко є.
І що не кожпе — викапана мати,
І руки, й ноги, і підряд кирпаті,
Все, як в людей.
А щось таки моє.
Ото сини! І спритні, і проворні.
Таких не візьме ні дубець, ні шворінь.
Бо що помітив:
От поб'ються десь,
Або розсадять об грудки коліна —
Кров не тече...
У них якась там лімфа,
Густа і жовта, наче холодець.
Ростуть — як на підбір — стрункі, шикарні.
І схожі — мов портрети в перукарні.
Та метушаться, бігають, верть-круть!
А звуть себе — таке й не чув ніколи:
Тик — замість Тихона,
А Мик — замісів Миколи.
То я тоді тик-мик, не доберу.
Скорочено не звик я та й не вмію,
А мовлю до якогось там: Андрію,—
Воно од злості ледь не помира.
До того ж у найменнях плутавсь часто,
То й став їх називати —
Номерчата
І кличу всіх тепер по номерах.
Ще й підписав,
Щоб краще розрізняти,
Тут, біля вух —
То сьомий, то десятий,
І ясно все мені, як два плюс три.
Взяв ультрафіолетове чорнило —
Воно таке моєму серцю миле,
Бо я шаную темні кольори.
Еге ж, тих чисел просто не побачиш:
Потрібні очі сторожкі,
Собачі,
Звірині,
Ось такі хоч, як мої...
А тут Котигорошко скоса глипнув:
— Під три чорти! Та хай би я осліпнув,
А відрізню людину від змії!
Тож не хвалися, то не хитра справа,
Вже якось буде, знайдеться управа
І на твоїх мальованих синків!
Г о р и н и ч
— Ти ба, який ти гордий та шалений!
Все з кулаками тягнешся до мене,
Ось почекай,
Я доказать хотів:
Мої хлоп'ята — показні, пригожі,
Настирливі, у кожні двері вхожі,
А ще тобі відкрию головне:
Вони якраз по світу і розносять
Оте "Бездумне зілля", що і досі
На білім світі втримує мене.
— То що, сказав своє останнє слово?
Тепер уже ти битися готовий?
— Гаразд, Котигороше.
Що ж, ходім
До лісу... бо як знімемо гармидер,
То тут іще міліція приїде,
Обом усиплють по п'ятнадцять діб.
Та й вийшли геть. А з-за портьєрки швидко
Буфетниця метнулася до шибки:
— Ото дивися, ПІурко, та й мовчи! —
Гаврилович подавсь до автопарку,
За ним ступав отой рішучий парубок,
Ще й дрюка за собою волочив.
* * *
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Автобусик за поворот крутий
Звернув і зупинивсь, коли за вікнами
З'явилася зупинка "Заповідник",
Де двоє попросилося зійти.
— Ось бачиш ці ліси? — спитав Горинщ,
Там, в глибині, осичники й горішники,
Ізвори та некошена трава.
Нема ані рибалки, ні мисливця.
І я в оцих краях і поселився,
Аби мене ніхто не турбував.
...Вони вступили в той первісний край,
У чагарі, що кабани порили.
Запахли різко дряпоштан, парило,
Здаля озвавсь болотяний бугай.
І от незабаром
Відшукали вони
Широку галявину
Та й розійшлися по різні боки,
Як на дуелі.
Тут можна і силою помірятися.
Змій вхоркався,
По автобусах в тісному одязі наїздивші
Та й каже до хлопця:
— Я все одно за тебе сильніший,
Так що ти, мабуть, починай першим.
Чим битися будемо?
— Хто чим може!
— Навкулачки?
— Е ні, я почну не так! —
Виважив Котигорошко свій дубець,
Підійшов трохи до Змія та й мовить:
— Я стану ближче до тебе,
Бо ти мене, мабуть, не почуєш.
(А сам думає:
"Я ж готувався, почитаю йому
Щось таке із своїх віршів,
Аби він учадів.
А тоді палицею його і доконаю".)
Та й почав на нього Шум та ніч напускати:
Чорні кручі віч-на-віч,
Чагарі чатують ніч...
Читає та й бачить,
Що Змій ніби аж засинає,
Хилить голову...
Котигорошко підтягує ломаку,
Аби вдарити...
Коли це Горинич —
Трін вухами —
І всі букви осипалися,
Зашелестіли, як листочки.
— Досить, досить, щось я нічого не втямлю!
Якось воно усе не до ладу,
Читай щось інше!
— Чекай, я ось підійду ближче
Та ще свою зброю спробую!
— Що ти мені "ближче" та "ближче",
Наче казочку про Колобка розказуєш!
Та добре, пробуй уже свою зброю.
Лише не читай казна-що,
Я ж сам літературний герой.
Бо як розсерджусь,
То забуду всі наші умови
І враз проковтну.
Заховав Котигорошко палицю за спину
Та й почав читати вірша,
У якого часто буква "л" повторюється,
Аби льодом Змія заморозити.
А Змій дихнув гарячим —
І тільки вода та пара із тієї криги.
— Ну, тепер втретє почитаю! —
Каже Котигорошко
І виставляє уже свою найгрізнішу зброю
Літеру "р":
Грізно криця креше іскри,
Від удару кремінь тріснув...
Гори гуркають громами,
Перевали та провалля...
Загуркотів словами,
Як дробарка,
Що камінь перебирає.
Наче ручку крутив.
А Змієві стало жарко від пари,
То зняв свого вельветового піджачка,
А під ним — луска.
Слова по ній,
Мов камінчики,
Поторохтіли і розсипалися.
І ніякої шкоди —
Почухали трохи та й годі.
— Ну все, досить.
Слабкі ще у тебе вірші,
Аби мене перемогти ними,—
Сказав Змій Горинич.—
Але тепер уже моя черга.
Правда, я оце поїв у буфеті,
То не буду зараз тобою вечеряти.
Покажу тебе завтра Своїм синам, Номерчатам,
Хай ще вони твої вірші послухають
Для загального розвитку.
Похвалюся — який я гарний батько,
Яку пташку вловив.
Потім і придумаю на свіжу голову,
ІЦо із тобою робити.
Так ти ще трохи погуляй на волі,
Із білим світом попрощайся.
Я теж відпочину.
Люблю покачатися по сирій траві,
Я ж від природи.
І Змій почав качатися по землі,
Неначе коні на лузі,
Та об стовбури тертися,
Аби луска не позлипалася...
...Ну от і все. Он там, біля калин,
Присядь на камінь, відпочинеш трошки.
Ти б знов щось написав, Котигорошку?
Та де вже ти писатимеш, коли
Блокнотика нема, ні олівця —
Злизав Гориня з столу за розмовою.
І за тобою підглядають сови,
І над душею кажани висять.
Зосталась ніч, а потім, ледь розвидниться,
Змигнуть над головою пазурі.
І скрикне мати: — А поглянь, старий,
Що за прикмета? Дзеркало розбилося.
Сира земля навіки уяремить,
Але не ця тебе мордує вість,
А те, що все, усе було даремним —
І вірші, і надії — цілий світ!
Бо що слова, коли вони безсилі
Найважливіший виграти двобій,
Та бездоганність точеного стилю,
Якщо у ньому висушено біль?
...А вже посутеніла далечінь,
Лягає прохолода поміж верби.
Оце в селі повідчиняли двері,
Щоб дихалося легко уночі.
Вологою повіяло з садка,
Де розрослися яблуневі щепи,
Де стежка обережненька така,
Що й квітки не зачепить.
0 як усе згадалося в цей час,
До рисочки пізналось, до останку:
1 поле, й шлях, і те ясне дівча,
Що в путь подарувало кошенятко.
Зливалася з деревами трава,
І тихо ідучи понад водою,
Оту народну пісню заспівав:
Туман яром,
Туман долиною...
За туманом
Нічого не видно,
Тільки видно
Дуба зеленого,
Під тим дубом
Криниця стояла,
В тій криниці
Дівка воду брала...
Та й впустила
Золоте відерце,
Засмутила
Козакові серце...
Щовечора,
Іще малим, було,
Цю пісню чув, коли сільські дівчата,
В дрібненькі горстки пов'язавши льон,
Ішли поволі мимо хати.
А він принишкне, сяде на вориння
Та вже й собі замріється отак...
І навіть ненька хлопця не сварила,
Що стовпчики старенькі розхита.
І так воно переєдналось в голосі —
І щастя, й жаль, і гіркота пригод,
Аж ніби стрепенулись верболози,
Вловивши якось почуття його.
І ніби й справді — лугом, над левадою
Пішов туман з густих очеретів
І став довкола землю покривати,
За бережечки вилившись круті.
І десь отам, де сиві явори,
Мов задзвеніло... далі... трохи ближче...
То дівчина з відерцем до кринички
Спускалася по стежечці згори.
Поволеньки... Отак то йде, то стане,
Оступиться з доріжки в лободу.
Звідкіль вона взялась? Хороша станом,
Задумана, білява на виду.
Невже...