Вже помалу вечоріло. А може, нам тільки здавалось, що незабаром вечір, бо на заході, закриваючи півнеба, заступила сонце широка чорна хмара. Вона віщувала на ніч дощ або принаймі густий туман.
Ми з Олею вийшли з прозорого гаю і помітили, що осінньої пори ліс здається не такий вже густий, навіть коли ще й не падає листя з дерев. Звичайно, це так тільки здавалося, бо навіть осики ще не торкнулась жовта осіння фарба.
Стояв вересень — прозорий, соковитий, багатий місяць.
Оля — моторна, жвава дівчинка. Вона завзятий, спостережливий дослідник природи. Від Олиного ока нічого не сховається. Все вона бачить, все споглядає і про все розпитує.
Така вже вдача у моєї малої Олі, з широко розкритими здивованими і допитливими очима. За цю допитливість я полюбив Олю.
Отож з нею і вийшов я з гаю на піскуватий шлях, що вився серед поля і зникав за горбом у чагарнику. Насторожі біля шляху стояли телеграфні стовпи, і на них неспокійно гули дроти. А на дротах, скільки сягало око, сиділи ластівки. Вони щебетали, знімались невеликими табунами, легко крутились у повітрі і знов тісно сідали на дріт. Звичайно, Оля не могла пропустити таке видовище. Вона щебета а, як ластівка:
— Ні, ви мені скажіть, скільки їх тут штук? Мабуть, тисяча тисяч, не менше! Правда? І погляньте, ніби намисто, нанизані вони на тонесеньку ниточку — дротинку. Правда? А які заклопотані! А знаєте чому? Я знаю. Це вони збираються летіти, і їм страшенно не хочеться покидати нас. Серйозно! Я тут щодня ходжу, щодня їх бачу на дротах, і щодня їх все більше й більше. Думаєте, їм хочеться летіти від нас? Ні, ніскілечки! Я б теж нізащо не хотіла летіти з дому, та ще хтозна-куди, аж за море. Так просто політати я б не відмовилась, коли б у мене були крила... А покидати оце все і нашу школу — я б нізащо не покинула. Бідні ластівочки! Ну, до побачення! Ви по мені не сумуйте, я чекатиму на вас... А оце ось та ластівка, що вивелась у нас під вікном. Дуже схожа на мою... А скажіть, от вони сидять на телеграфному дроті, а їм чути розмову, що летить цим дротом, га? От коли б вони вміли розмовляти, вони б мені розказали... Я б хотіла розмовляти по-пташиному. Тоді б я всі тайни їхні розкрила. А чого ви посміхаєтесь? Це ж я так...
Оля ніякове помовчала секунди три, а потім знов почала думати вголос:
— Значить, так оце вони збираються летіти... Я страшенно хочу побачити, як вони зніматимуться з місця, щоб помахати їм рукою на прощання. Обов'язково простежу. Десять разів на день прибігатиму, а таки не пропущу. А за ними, значить, полетять іволги, зозулі , солов'ї, а там лелеки...
— Деркачі пішки вирушать у далеку путь, — додав я.
— І не бояться, — заздрісно сказала Оля. — А я признаюсь вам, що мені вночі таки страшно буває. Я й не боюсь нічого, а страшно! От дивно!.. Правда?
На ранок нам треба було йти на город. Оля забігла за мною. Вночі пройшов дрібний дощ. В полі пахло вогким осіннім зіллям. Ви знаєте, що кожна пора року розливає по землі особливі пахощі.
- Олександр Копиленко — Зимовий день
- Олександр Копиленко — Весна іде
- Олександр Копиленко — Переполох
- Ще 21 твір →
Але ось наші дроти, де вчора безугавно щебетали тисячі ластівок. Сьогодні дроти вже були голі, тонесенькі, осиротілі.
Жодної ластівки не було не тільки на дроті, а й навколо у повітрі. Тільки тихий вересневий вітер шелестів жухлою травою, свистів по дротах і доносив невеселу останню пісню жайворонка. Прилетів табунець коноплянок. Застиг над мишею кібчик. Горлиця промчала до гаю. Оля відразу засумувала:
— Гляньте, ластівки полетіли, а я їх не проводжала. Як же їм не соромно! Я ж хотіла їм помахати рукою і гукнути "До побачення!"
Оля замовкла. Вона мовчала, мабуть, аж цілих дві хвилини! А потім знову защебетала за всіх ластівок, що вчора сиділи тут:
— Полетіли... Ну, цього я їм ніколи не прощу! А я вже надумалась, чого вони вночі летять. Щоб не нападали на них різні хижаки. Правда?
— Правда.
— Ой! — раптом несамовито скрикнула Оля і кинулась в придорожний бур'ян.
Признатись, тут і я злякався і кинувся за нею. В бур'яні щось пурхало, важко припадаючи на крило.
Доки я встиг приглядітись, що там, — Оля вже несла в руці чорненьку пташку. Пташка дивилась на нас зляканими очима, хоч Оля тримала її в руках обережно.
— Ластівочка... з перебитим крильцем... нещасненька... гляньте, яка вона гарнесенька і худенька, — мало не задихаючись, шепотіла Оля.
— Я її годуватиму, вона житиме в мене всю зиму. Правда? Це мені ластівки привіт залишили. Бідна, вона не могла з ними полетіти. Нічого, ти житимеш у мене, і тобі буде не гірше, ніж там, на теплій чужині... Я назву тебе — Ляля. Добре? Ляленька... Вам подобається ім'я — Ляленька?
Оля помчала додому з ластівкою, розпитавши в мене, чим її годувати.
Тепер ластівка Ляля живе в Олі разом з ручною білкою Рудькою. Пташка звикла до Олі і бере мушок та черв'ячків у неї з рук, любить сидіти на плечі у своєї господарки, на голову сідає. А Оля невгамовно розмовляє з нею, розповідає їй про свої спостереження і навіть про шкільні новини.