Але хто кого любить, хто кого зраджує, це мають з'ясувати наступні збори, проведені Тамарою Олексіївною, якщо вони взагалі будуть спроможні щось з'ясувати. Спало все місто з його великими й малими трагедіями, що ставилися невидимим отим режисером, який ніколи не зважає на наші смаки чи уподобання і часто опускає завісу тоді, коли ми й не сподіваємось.
IV
Збори комсомольської групи розпочалися рівно о другій, тут Тамара Олексіївна була великим педантом: не було ще випадку, щоб вона хоч на секунду запізнилася на урок. Порфирія Федотовича саме на другу викликали в райвно, і він сказав проводити збори без нього, бо невідомо на скільки там затримається.
— Будьте тільки построгішою, — пораяв Тамарі Олексіївні.
Комсомольська група зібралася в спорожнілому класі, що від того здавався дуже незатишним. Учні спершу посідали по своїх звичних місцях, але Тамара Олексіївна наказала пересісти ближче до столу.
— А мені й тут добре! — заперечив одразу ж Кость Нижник: він найчастіше встрявав у суперечки з учителями. І ще відзначався тим, що заперечував будь-яку істину. Йому нічого не варто було засумніватися навіть у тому, що Земля кругла й обертається довкола Сонця.
— Пересядьте сюди! — тоном, що не допускав заперечень, наказала Тамара Олексіївна. — Ми не почнемо збори, поки ви не сядете попереду.
Нижник знехотя підвівся. Ішов до першої парти з таким видом, наче робив бозна-яку послугу вчительці.
Обрали президію зборів: головою — Сергія Коваленка, секретарем — Валю Мордовець, Нижник, щоправда, не без лукавого наміру запропонував обрати секретарем Люду Грищенко (і Люда, й Сергій так і спаленіли обоє), але Тамара Олексіївна, звісно ж, цього не могла допустити:
— Секретарем буде Валя Мордовець.
Проголосували: хто — за, хто — проти. Проти Валі Мордовець голосував один Нижник.
Валя, незмінна староста класу й кругла відмінниця, акуратно примостилася біля столу, звела на вчительку віддані очі.
— Який порядок денний, Тамаро Олексіївно? — вже тримала ручку над чистим аркушем паперу.
— Пишіть, — почала Тамара Олексіївна (у зразковій цій школі, починаючи з сьомого класу, до учнів зверталися тільки на "ви"). — Протокол номер сім... Написали?.. Слухали... Про негідну... Про негідну по-ведінку, — диктувала Тамара Олексіївна, — ком-со-молки... — Тут вона трохи затнулася, побачивши, як насторожилися учні. І вже швидко, наче відрубуючи, закінчила: — ...комсомолки Людмили Грищенко.
Обличчя Людине одразу ж узялося червоними плямами. Сергій же ошелешено подивився на вчительку.
— Чому негідну, Тамаро Олексіївно?
— Зараз дізнаєтесь, — холодно відповіла Тамара Олексіївна. І знов повернулась до Валі, яка з особливою старанністю виводила слово по слову. — Пишіть з нового рядка. Слухали... Інфор-мацію класно-го ке-рівника Якубо-вич Те. О... Написали?.. Тепер занотовуйте, що я буду казати. Товариші комсомольці!..
Тамара Олексіївна добре продумала свій виступ. Стисло, без зайвих відступів, саму лише суть. Що розповідала їй Олена Степанівна і що вона з цього приводу думає. Валя швиденько записувала, на красивому обличчі її не було нічого, окрім цікавості. Сергій зовсім уже зацьковано слухав учительку, а Людине лице було вже не червоне — біле. Навіть Нижник застиг.
Коли вона закінчила, комсомольці спершу подивилися на Люду, а потім на Сергія.
— Я там не був! — вигукнув Сергій.
— Ніхто не твердить, що ви там були, — відповіла Тамара Олексіївна. — Грищенко сама нам скаже, хто там із нею був... Грищенко, ви, може, розкажете своїм товаришам, що робили в сараї?
Валя хихикнула. Сергієве лице болісно пересмикнулось. В Люди ворухнулися склеєні губи, вона зробила спробу звестись, але так і лишилася сидіти на місці.
— А може, все це брехня? — сказав раптом Нижник. — Мало що можна наговорити на людину!
— Нижник, як вам не соромно!
— А чого мені має бути соромно? Я ж у тому сараї не був!
Валя знову хихикнула.
— Це розповіла мені вчителька, — з притиском пояснила Тамара Олексіївна. — Розумієте — вчителька!
— То й що, як учителька? Учителі що — не люди?
Тамара Олексіївна змусила взяти себе в руки: цей неможливий хлопчисько хоч кого виведе з себе.
— Гаразд, — мовила сухо, — давайте ближче до справи. Так ми вас слухаємо, Грищенко.
Тепер усі обернулися до Люди.
— Ну, ми чекаємо.
Люда врешті звелася. Валя швиденько вхопила ручку, що була відклала, Сергій опустив голову. Тільки по-хлоп'ячому відстовбурчені вуха палали ліхтарями.
— Вийдіть із-за парти! — наказала Тамара Олексіївна. — Станьте ось тут, біля столу, щоб вас усі бачили.
Люда вийшла з-за парти, пішла до столу. Рухалася, наче вві сні: їй усе ще не вірилося, що все це насправді, що все це діється з нею. Не дійшла до столу, зацьковано глянула на Тамару Олексіївну, перевела погляд на Сергія, побачила його низько опущену голову: він не хоче дивитися на неї!
— Так ми вас слухаємо, Грищенко!
Сльози так і бризнули з Людиних очей. Обернулася, метнулась із класу.
Всі заніміли. Навіть Тамара Олексіївна спершу була розгубилася. Та одразу ж отямилась:
— Нижник, наздоженіть, заверніть!
— А чого це я? Хай он Сергій...
— Коваленко!
Сергій і не подумав зрушити з місця. Сидів як пришитий.
— Давайте я! — піднялася Валя (Сергій із ненавистю глянув на неї). Поклала акуратненько ручку, пішла до дверей.
— Швидше, Валю! — мало не простогнала Тамара Олексіївна: не знала, що буде, як Валя не заверне Люду. Що скаже директорові?
Валі довго не було. Тамара Олексіївна нервувала все більше. Врешті Валя появилася в класі.
— А Грищенко?
— Не схотіла вертатись, — пояснила, стенувши плечима, Валя. — Знаєте, що вона про всіх нас сказала? — Ясні Валині очі оббігли по черзі всіх присутніх. — Сказала, що всіх нас ненавидить.
V
Так безславно скінчилися збори комсомольської групи восьмого "Б". Тамарі Олексіївні не лишалося нічого іншого, як, позичивши в сірка очі, йти до директора.
Порфирій Федотович мовчки вислухав її, не кинув жодного докору.
— Ну, що ж, — сказав Порфирій Федотович, — не схотіла по-доброму... Доведеться виключати з комсомолу...
— Знову збори? — запитала Тамара Олексіївна налякано.
— Знову... Тільки тепер загальношкільні. Це я вже візьму на себе... Все одно не уникнути розголосу, то краще рубати одразу... А ви, дорогенька Тамаро Олексіївно, сходіть до її батьків. Щоб не скаржилися потім, що ми їх не повідомили.
VI
Боліла щока. Нестерпно боліла щока. Люда, біль той гамуючи, раз по раз тулила до неї долоню. Набрякла щока була тверда, немов камінь. В неї й око запухло, і ясна рознесло — щоразу, як вона торкалася долонею щоки, бачила татове спотворене гнівом обличчя.
— Кажи!.. Кажи!.. — кричав люто до неї.
А потім розмахнувся і вдарив. З очей бризнули іскри, дзвоном ударило в голову, вона ледь утрималася на ногах, десь поруч заплакала мама, пролунав переляканий голос учительки.
— Ти будеш говорити?!
І знову — з усієї сили — ляпас. По тій же щоці. Що й так уже налилася вогнем.
Задихаючись, кинулася геть. Почула вслід розпачливе мамине: "Лю-удо!" — побігла ще швидше. Злетіла по сходах, вискочила в двір, ледь не збивши з ніг якусь жінку. Вибігла на вулицю. Подалі, подалі од усього цього, що так несподівано болісно звалилося на неї.
Коли б оце зараз рухалася назустріч машина — кинулась би під машину. Коли б перед нею розверзлася раптом прірва — стрибнула б у прірву. Та машина не їхала і прірва не розверзалася. Стрічні здивовано дивилися на неї, і тоді Люда пірнула в найближчий завулок: їй хотілося пошвидше вибратись із міста, подалі від оцих усіх людей, які так жорстоко повелися з нею.
Та місто все не кінчалося, місто не випускало її з кам'яних обіймів, місто впивалося її болем і розпачем, огортало безвихіддю.
Опівночі знов опинилася біля свого будинку: вулиці самі привели її до нього, заманили, наче у пастку. Всі вікна були вже темні, тільки в двох яскраво світилось, і то були вікна її квартири. Люда дивилася на них сухими очима (сліз уже не було), і така образа пропікала всю її істоту, що в неї знову вогнем зайнялася щока: наче по ній ще раз ударили. З усіх сил, люто, безжально.
Не зайшла у будинок, хоч знала, що вікна світять до неї, — завернула у двір. Уже знала, що зараз зробить із собою. Цей намір спалахнув у ній з новою силою, як тільки побачила оті двоє вікон. Він зародився у ній, коли блукала завулками й вулицями, утікаючи від болю й ганьби, клубочився темно, оволодіваючи всіма її помислами, а тепер пронизав її всю, всевладно заволодів нею.
Знала, що зараз зробить із собою.
Зараз, негайно!
Одв'язала товстий довгий шнур, що на ньому вибивали килими. Пішла до смітника, де завжди було повно битого скла. Воно й зараз тьмяно поблискувало під холодним світлом зірок. Вибрала найгостріший шматок, пішла до сарайчика. До дверей, у які вона, скільки й жила, не ступила жодного разу. Над дверима чорніла, витикаючись, бантина, Люда сходила й по ящик, бо інакше не могла б дістатися до неї.
Злаштувала петлю, закинула на бантину. Взяла скло, різонула себе по зап'ясті. Потекла густа кров. Вмочаючи палець у гарячу рідину, Люда стала виводити прямо на дверях, літера по літері.
Писала свою останню контрольну.
VII
Коли її вранці зняли, то на дверях сарайчика, що належав Олені Степанівні, заволав, червоніючи, напис:
"Я не винна! Не винна! Не винна!"
І як його не змивала потім Олена Степанівна, як не дерла й шкребла, він щоразу проступав на дошках. Наче Люда і мертвою приходила щоночі сюди й поновлювала його наново й наново.