Побачив мішок, подумав, що так і не дістав подарунки (збирав же цілий рік, щовечора перекладав, ними милуючись), ну, нехай уже вранці, завмерши, лежав, йому ніяк не вірилось, що далека дорога з Берліна лишилася позаду і що він лежить ось у неї.
Повернулася вже без тарілки.
— Ліг?.. Нічого не треба?.. Тоді я гашу світло.
І все потонуло у темряві.
Чув, як шелестіла одягом, як легенько рипіла підлога, як скрипнуло ліжко. Й затихло.
Довго лежав прислухаючись: спить? не спить? — здається, заснула.
Сам став дрімати нарешті, та одразу ж і прокинувся, коли вона підняла його ковдру:
— Посунься!
І гаряче припала до нього.
Віддалася йому знавісніло, мов на зло всьому світові, а тоді довго й незрушно лежала.
Потім сказала:
— Ну, от ми й одружилися... Не треба й загсу. — І така втома чи біль вчулася в її голосі, що йому стало якось аж недобре.
Вона ще полежала трохи, немов віддаляючись від нього, потім звелася.
— Спи. — І, як малому, поправила ковдру...
Вранці майже силоміць вивела його з кімнати:
— Мамо, тату, ось мій чоловік! Я вже вам казала про нього...
IV
Вони довго не звертали уваги один на одного: той своїм був заклопотаний, той своїм, поки якось у неділю ввечері зіткнулись посеред двору.
— Ти чий?
— Я? Нічийний!
— Як то "нічийний"? Батько-мати ж у тебе є?
— Немає.
— А хто в тебе є?
— Тонька... — Трохи подумав: — І баба.
— А де ж твоя мама поділась?
— Ніде... Я без мами.
— Як-то без мами? Хтось же народив тебе? Чи як?
— Мене Тонька виродила.
— Значить, матері у тебе немає. Лиш Тонька...
— І баба...
— А кого ти більше любиш: Тоньку чи бабу?
— Обох не люблю!
— Ого, який! Хіба так можна?
Відступив на всяк випадок од дивовижного дядька: спробуй угадати, що спаде цим дорослим на думку! А очі серйозні-серйозні. Такі серйозні, що дядько вирішив його розвеселити. Присів, наставив пальця в живіт Луноходові:
— Коза іде, роги несе: заколю, заколю, заколю!
— Ти що, дурний? — не розсміявся — здивувавсь Лунохід. Нещодавно навчився вимовляти літеру "р", тож пролунала вона в нього лунко й розкотисто.
— Ну й ну! Хіба можна отак з дорослими? — Щоб не розсміятися, вдав, що розсердився. — Хто тебе так навчив? Ану ходімо до Тоньки!
— До Тоньки не можна, — ще на крок відступив Лунохід. — У неї жених.
— Через це ти й досі надворі гуляєш?
Лунохід тільки плечима стенув: а через що ж іще?
— І довго отак будеш гуляти?
— Довго. Поки жених отам буде.
— То він, мабуть, про тебе нічого й не знає?
— Не знає. А як узнає, то на Тоньці не жениться.
— Ну, тоді, козаче, гуляй! А мені треба йти. Жінка, дочка вдома ж чекають. Коли б не вони, я з тобою іще тут побув би. А так треба йти. Запізнюсь — обов'язково перепаде... В тебе жінки немає?
— А нащо вона мені! — Лунохід незалежно.
— Бач, який ти щасливий!.. А в мене, брате, є... Надька. Така, як твоя Тонька, а може, й краща... Ну, будь здоровий. Та не йди нікуди з двору. Особливо ж на вулицю: чуєш, як машини гудуть?..
Лунохід кивнув головою, що чує.
— То бувай...
Пішов додому, і було в нього таке відчуття, немов чимось завинив перед малим.
Вже в під'їзді оглянувся: сутінки, повне безлюддя і посеред порожнього двору, що здається безмежним, самотня постать малого. Виникло гостре бажання вернутися, взяти його за руку, повести до себе додому. До світла й тепла. Та згадав дружину, яка невідомо як його сьогодні зустріне, дочку, всім на світі незадоволену, й переборов те бажання.
Малий же дивився дядькові услід, поки той і зник у під'їзді.
У малого все ще попереду: і жінка, й діти, і внуки, й правнуки. Якщо йому судилось дожити. Судилося вирости, завести дружину-дітей. Всі ми на тоненькій нитці гойдаємось, і кожен думає, що та ниточка вічна. Особливо в дитинстві. Тоді ми безсмертні.
Безсмертним вважав себе й Лунохід.
В шість років найменший горбочок — гора і кожна година пахне вічністю.
V
Вони недовго в тій хатині й жили. Але й за цей час напився гіркого — в горлі хлюпало.
Теща одразу ж його зненавиділа: за те, що насміливсь женитись на її красуні дочці. З винахідливістю старої відьми робила все, щоб отруїти його життя.
— Терпи, — казала Надя після чергового випаду тещі. — Женивсь, то терпи.
Він і терпів. Що лишалось робити?
Не звав тещу "мамою": вогнем пирхнула, коли напочатку спробував її так називати. Лиш на ім'я та по батькові, наче вчительку.
Прісія Павлівна!
— Мій чоловік має вищу освіту, — не втомлювалася співати вона. — Головним бухгалтером робить. Не те що деякі!
В ті хвилини він особливо дошкульно відчував мізерність семикласної своєї освіти і роботи вантажника. В тому ж ресторані, де працювала офіціанткою Надя. Вона ж його туди і влаштувала. Коли зареєструвалися в загсі та оформили київську прописку.
— Хлібна робота, — сказала. — Не пропадеш.
Бо тоді, у ті тяжкі роки, щастя вимірювалося пайкою хліба. Ну, й тим, що до хліба. А ресторан, звісно, місце прибуткове: не раз приносив додому і сальце, і м'ясце. На базарі купити — жодної бухгалтерської зарплати не вистачить. Але теща й цим була невдоволена.
— В мене чоловік у молодості був красунем, од жіноти одбою не мав. Було, як нарядимось, як виїдемо в місто, то на нас тільки й дивдяться. — І вже до Наді: — Що це ти, Надю, зі своїм ніколи й на люди не вийдеш? Все вдома та вдома, мов і нема вихідних.
— Годі з нас, що на роботі на людях! — огризалася Надя.
— Так то ж таки на роботі, а то в неділю. Коли й погуляти, як поки молоді та красиві!
Відтоді він зненавидів те слово "красиві". Чути не міг. Лунало для нього найгіршою лайкою.
Спершу пробував піддобритись до неї, не звірюка ж вона, врешті-решт, людина. Якось на жорстко призбирані гроші купив їй хустку. Синю, в трояндах червоних. Ще й з китицями. Теща мала очі, як і в Наді, блакитні, то синє їй якраз до лиця. Молоденька крамарка як накинула собі на плечі (попросив) — очей одвести не міг. А вона ще й перед ним сюди-туди повернулась, наче до танцю запрошуючи.
Ніс — усміху не міг погасити.
— Що це?
Теща розгортала пакуночок так, наче там була щонайменше гадюка.
— Хустка?.. Знайшов що купувати!.. Застара я для хустки такої!..
Загорнула й не напнула жодного разу. Лиш сказала за сніданком дочці (спеціально при ньому):
— Видно, вам гроші нікуди дівати, що розкидаєтесь.
Він тоді не витримав, кинув виделку, вискочив з-за столу.
— Отак!.. Отак!.. Дожилася, що уже й слова не можна сказати!..
Якось захворів. Прокинувся, а встати не може: поперек обручем стягнуло. Поворухнутися годі.
Вчора сам розвантажив машину. Напарник не вийшов — він і тягав силоміць шестипудові мішки й заморожені туші волячі. Інший би відмовився: "Що я, дурний?" Він же не міг од роботи відмовитися. Тягав — спина тріщала. Та й дотягався.
Надя занепокоїлася — викликати лікаря.
— Нащо йому, бугаєві, той лікар? — заперечила Прісія Павлівна (Надя двері не причинила — кожне слово було чути). — Захотілося полежати!
Не витримав, звівся. Досі ночував на підлозі — Надя не пускала в ліжко: "Хропеш!" Чекав її щоразу, не спав, і мулько й незатишно було самому в темній кімнаті. Приходила, роздягалася посіхом: "Ох, як я втомилася сьогодні!" — й одразу ж у ліжко. Іноді, наче згадавши про нього, опускалась поруч, віддавалась, мов з примусу, і тоді незрушно лежала. "Ну навіщо ти приїхав до мене? — питала у розпачі. — Хіба тобі потрібна така?" Він не знав, що їй відповісти, пробував обійняти, приголубити, щоб хоч якось утішити, та вона одразу ж і зводилась: "Годі, спати пора!.."
Тож він звівся — не з ліжка, з підлоги, ледь розігнувшись у попереку. Зціпивши зуби, вдягнувся, замалим не хапаючись за стіни, вийшов з кімнати.
— Ти куди? — Надя до нього.
— На роботу, — буркнув не дивлячись.
— Ти ж хворий! Ось я лікаря викличу...
— Не треба! Бугаям лікарі не потрібні...
Йшов, і пекло його більше в душі, ніж у попереку. Ну за що вона так його ненавидить? За що?..
Надин синок, Василько, підростав, на ноги сп'явся: така втішна дитина! Залюбки б бавився з ним, водив би гуляти. Повертався ж набагато раніше за Надю: вони наче в дві зміни працювали. Він на восьму, Надя — на другу, то чому б не побути з дитиною? Не ревнував до дружини малого, до її минулого теж — наче того й не було.
Так теща ж. Прісія Павлівна.
Василько на її руках ріс, вона його й виняньчила, поки Надя була сама та на роботу ходила. І тепер не хотіла ні з ким ділитись дитиною.
— Він його як не вб'є, то покалічить.
— Що ви таке кажете, мамо!
— Так і кажу. Хто він йому? Рідний батько?
Може, тому став мріяти про власну дитину. Про сина. Обов'язково щоб не на нього — на матір був схожий. Отакі ж очі блакитні і волосся русяве, пишне. Зодягнув би його, наче ляльку, і, на руки взявши, пішов би гуляти.
Навіть ім'я вже йому придумав: Петя, Петро. Був у селі їхньому парубок — всі дівчата сохли по ньому.
Народилась дочка. І швидше у нього — не в Надю.
Все одно полюбив. Прибігав — з рук не спускав. І купав, і спать укладав, і прав пелюшки. Запирха вночі, заворушиться — перший підхоплювавсь. І вже Надю будив, щоб нагодувала.
І звав дочку лише Петрусем. Так вона й росла з двома іменами: для всіх Зоя, для нього Петрусь.
Теща ж частину ненависті перенесла й на малу.
А Квазімодо! Хто, як не теща, його так охрестила? Він довго не розумів, звідки вона взяла оце прізвисько, що воно означає. Поки Надя, сміючись, пояснила: це вона ще у восьмому класі книжку таку прочитала. Віктора Гюго про паризький собор. Та матері й переповіла.
Запам'ятала, бач! Та й носила всі оці роки, його дожидаючи.
Не заспокоївся, поки не дістав той роман. Уперше в житті прочитав таку товсту книжку. А прочитавши, напився. Теж уперше в житті...
Прісія Павлівна, Прісія Павлівна! Лежите ви зараз у могилі цілі-цілісінькі. Стільки у вас тої отрути було, що вас і тлін, мабуть, не бере...
VI
— Отакі-то, брате, діла: напився я вчора. Набрався як свиня. Помер, значить, мій друг... Та не просто помер. Повісився. Через неї ж, через жінку... Ну, я на поминках з горя й перебрав. Як згадаю, що патякав у трамваї, хоч крізь землю провалюйся... Хто її, прокляту, й вигадав? Скільки вона зла заподіяла нашому братові...
— А ти не пий. Горілка противна! — Лунохід аж здригнувся від огиди.
— А ти звідки це знаєш?
— Тонька давала. Я тоді мало не вмер.
— Бить її нікому, твою Тоньку!
— А ти її побий! — попросив у великій надії Лунохід. — Поб'єш? Я її сюди заманю, то ми її удвох поб'ємо. — Лунохід аж реготнув, уявивши, як вони удвох битимуть Тоньку.
— Вона б'є тебе?
— Угу...