°
Колись давно-давно була собі країна
(Про це не згадує уже ніяка мапа),
Крізь море йшлось туди, аж майже по коліна,
А звалася вона звичайно – Песвасдряпав.
°
У тій країні цар мав дуже лютий владу
(Він від грози, що в нім, ніяк не міг вже спати),
Вклонялись всі йому і спереду, і ззаду,
І взагалі кругом, аж соромно казати.
°
А жив той лютий цар під хмарами у замку
(Доріжка йшла туди, що на одну лиш ногу),
І він свій край зорив, ввесь день стояв на ґанку,
А на припоні мав страшну-страшну стоногу.
°
А в замку тім жила невільниця-красуня
(Сумна вона була, розпукою прибита),
І думалось її – як цар вночі закуняв, –
Коли це, ах коли він натягне копита!
°
Царя боялась страх, аж личко примарніло
(Хоч дарував щодня намисто і коралі),
А як поглянув він – вмлівало біле тіло,
Щоби не пригорнув її – ну і так далі...
°
Отак вона жила, лебідка білокрила
(І світ їй почорнів від туги і від болю),
І пиво те пила, що доля наварила,
Хоч ніколи в устах не мала алькоголю.
°
Проходили роки в далеке і незриме
(І чар життя завмер і до життя охота),
Незмінне лиш було нещастя невмолиме,
Тримаючись її, неначе п'яний плота.
°
Та ні! Життя її змінитись врешті мало
(А цар про це не знав, ходив і хмурив брови),
Мов папоротин цвіт вже щастя розцвітало,
Велике й змісту вщерть, як вим'я у корови.
°
Незглибне майбуття, і важко відгадати
(І раб про це не зна, ані тирани горді),
Кому одного дня прилине звук сонати,
Кому кулявий чорт утне на клявікорді.
°
А розповідь оця ніяка це баляда
(Хто хоче, знайде в ній балядні елементи),
Це про кохання річ – одна найбільша правда,
Хоч згадки в ній нема ніде про аліменти.
°
Сідай усяк, хто дав любові все в офіру
(Відомо нам усім: любов за смерть сильніша).
Тим часом я при вас ще перестрою ліру
І вірш оцей зміню на інший розмір вірша.
°
II
°
В країні лютого царя
В млині млинар вродливий жив.
Він переплив усі моря,
І теж "per pedes"[1] він ходив.
°
Ходив він по світах усіх,
Завзято всюди мандрував
І пережив пригод із міх,
Хоч цента при душі не мав.
°
Фатаморганилось[2] ввесь час,
Що знайде вічне щастя він.
Аж потім спостеріг нараз:
Знайшов, але звичайний сплін.
°
Вкінці млинар примандрував
У царство лютого царя.
"Тут житиму", – собі сказав, –
А на царя то свищу я".
°
Бо він відважний зроду був,
І не боявся жадних пут,
Хоч від людей навколо чув:
"Втікай, бо горе буде тут!"
°
Поставив хату він і млин,
І ґаздівство собі завів,
Та ніколи його не їв.
°
Крутилось колесо в млині,
І світ, і місяць з-поза хмар,
Крутилися і ночі, й дні,
Крутився з ними і млинар.
°
У млинаря в млині дрімав
На печі завжди чорний кіт.
Мишей він не ловив, лиш гав,
А хвіст у нього був, як дріт.
°
І вкупі добре їм було,
Млинар молов, кіт воркотів,
Хазяйство швидко в них росло
І теж ріс тин із калачів.
°
Не знав млинар про те однак,
Що туга серце обмота,
Хоч він бувалий був козак,
І був твердий, як хвіст в кота.
°
Ось раптом закохавсь млинар
(Хоч спершу сам не вірив в це),
І важко зносив свій тягар,
Як курка струсине яйце.
°
Він закохався вище вух,
В красуню, що в царя жила,
І з туги потовстів і спух,
Аж дивувалось пів села.
°
Бо дивно, в замку не бував,
Лише до замкових вершин,
Мов гімназист зідхати став,
І з'їв із калачів свій тин.
°
Та що ж! Відомо, що любов
Предивна у житті бува.
Коли горить, не треба дров,
І диму повна голова.
°
І раз, як ніч зійшла на світ,
Пішов млинар на ту гору,
І думав: "Є якийсь там пліт,
А в плоті я знайду діру.
°
"Зроблю крізь неї тільки крок
І вздрю красуню у вікні.
Бо голова від тих думок,
Як колесо в моїм млині".
°
І він помчав у царство див,
Мов хто його гарячим пік.
А як на стежку лиш ступив,
То на одній нозі – скік-скік!
°
Та біля замку – що за жах!
Стонога здержала його!
Аж світ став дубом ув очах,
А кіт в млині сказав: "Ого!"
°
Втікати вже було ніяк,
Попався він в страшний полон,
Як риба рибакові в сак,
Як поміж порцеляну слон.
°
Запінився із люті цар:
"Мою ти знищив самоту!"
Але відважний був млинар,
Хоч серце скочило в п'яту.
°
Усе сказав цареві він,
А цар як крикнув, як закляв!
Аж тинк посипався із стін
І піт стоногу обілляв.
°
І мовив він: "Побачиш ти
Красуню, але знай таке:
Щоранку мусиш принести
До замку міхів п'ять муки.
°
Так цілий рік!" – І цар скінчив.
Стонога землю аж гребла.
Млинар подумав: – "От скрутив,
Немов батіг з піску й стебла!"
°
Та погодився й поманджав
Додому, до кота у млин,
І так себе він почував,
Як у колоду вбитий клин.
°
Носив муку він цілий рік,
П'ять міхів повних – от біда!
І по дорозі скік і скік,
Аж з лоба лилася вода.
°
По році цар до нього рік:
"Погані в нас тепер часи,
Побудь іще у мене рік,
Щодня мені муку носи.
°
І ти повинен бути рад,
Не нарікай, ані мур-мур!
А впорожні йдучи назад,
Роби стонозі педікюр!"
°
І цар замовк, глядить з-під брів,
Стонога землю знов гребе.
А наш млинар аж побілів:
"А шляк же трафив би тебе!"
°
Та службу знов свою почав,
І по дорозі скік і скік!
А кіт на печі: "М'яв" та й "м'яв!"
І так ціліський круглий рік.
°
Красуня снилась кожну ніч,
І також снилася удень,
І м'явкала вже навіть піч,
Красунею був кожний пень.
°
А як сходити мав із гір,
Де мрякою туман все крив,
Робив стонозі педікюр,
Ну і собі він теж робив.
°
По році цар йому сказав,
Насупив брови, як сніпки:
"Хоч ти завдання подолав,
То вислухай іще таке:
°
Стонога люта в мене є,
Прийди змагатись з нею тут,
Або вона тебе уб'є,
І станеться тобі капут,
°
Або побореш, то уздриш
Свою красуню. Що, готов?"
"От маєш, бабо, добрий книш!"
Млинар аж стерп і похолов.
°
Прийшов додому, похиливсь,
А кіт до нього: "Муру-мур,
Чого ж ти, ґаздо, зажуривсь?
Я вже зроблю їм педікюр!"
°
І рано-вранці на зорі
Пішли вони: млинар і кіт,
А як вже були на горі,
Млинар постукав до воріт.
°
Стонога вийшла, – як уздрить
Вона кота! У дірку шмиг!
Аж задрижав весь світ на мить,
І тільки слід по ній застиг.
°
А цар, як цю новину вчув,
Розсипався, – тиран і кат.
Бо зроблений штудерно був
Із сіна і дрантивих шмат.
°
Радів млинар і кіт радів,
І дівчина-красуня теж.
Та мало в словнику є слів,
Для щастя їх не добереш.
°
Весілля в млинаря було,
Три тижні бавився усяк,
По бороді усім текло,
Та не попало в рот ніяк.
°
III
°
Шостистопний ямб дозвольте підстроїти
І розповідь оцю скінчити, як пристало,
Укритий зміст її вгадають навіть діти,
А хто дурний, нехай їсть далі хліб і сало.
°
А жартівливий тон – ніяка це завада,
Це перець, що його підсипуєм у страву.
Кому ж загострий він, то і на це є рада:
Хай липовий п'є чай або ячмінну каву.
____________________
Примітка упорядника
Віршована казка "Небелиця про лютого царя, невільницю-красуню, страшну стоногу, відважного млинаря та чорного кота" представлена тут за публікацією у "Календарі на рік 1949", виданому сатирично-гумористичним журналом "Лис Микита". На той час цей журнал видавався українською діаспорою у Німеччині, а згодом його видавництво перемістилося до США. Автором казки є поет-сатирик Бабай, вірші котрого протягом багатьох років друкувалися у кожному номері "Лиса Микити". Під псевдонімом Бабай "приховувався" український поет Богдан Нижанківський (1909-1986).
[1] пішки (з латини).
[2] марилось, ввижалося (від Фата Моргана – міраж).