Шукачі блакитних перлів

Володимир Гай

Повість з сучасного життя

АТЛАНТІЙСЬКА ФОРТЕЦЯ.

За високими скелястими берегами Нормандії, шумить сіро-синій і грізний Атлантик.

Сиві хвилі набігають одна на одну і розбиваються у водяну пиль. Море лютує, сердито шпурляє піною на високий беріг, що зупиняє відвічний наступ на суходіл.

Свіжий, солонуватий вітер мчить над хвилями, легко опановує простір над землею, і переможно дзичить у рештованнях фантастичних споруд, вони заглибилися в землю і вп'ялися в небо, немов щогли викинутої на берег ескадри кораблів. На горі, де збіглося павутиння залізних каркасів, височить, немов гніздо чудернацького птаха, командний пункт укладчика бетону.

Здається, все має своє місце, вагу і призначення: і море, і земля, і, навіть, це чуже небо. Лише Роман – юнак з далеких степових просторів, зовсім недоречі опинився у цьому гнізді, на височині сімдесят метрів. Виром величезної, небувалої війни, вихоплено його з батьківщини і, не спитавши бажання, кинуто на береги далекого океану. Чи не примхи долі, що лютий ворог примусив його керувати машиною, яка без втоми, немов чудернацька і хижа потвора, ковтає воду, пісок, каміння, мішає з цементом і готує рідкий бетон.

Роман Журба любить мріяти. Він дивний фантаст і, коли хочете, трохи скептик.

– Чи потрібне тобі, Романе, це будівництво? – питає він самого себе.

– Ні, тисячу разів ні! – відповідає Журба на власне запитання.

Романові шістнадцять років, але все його молоде життя таке незвичне і бурхливе. Юнакові здається, що він вже став дорослим і навчився розрізняти поважне від дурниць, потрібне від безглуздя.

З гори, на ажурній стрілі "Деріка", поволі спускається величезний кіш рідкого бетону.

– Майна! Майна! – гукає Роман машиністові і важкий кіш підкоряється наказові хлопця. Він, немов диригент, ледве помітними рухами п'ястука, керує укладкою бетону.

Складна техніка праці подобається хлопцеві. Відколи він стоїть, у височині, в густому мереживі залізних каркасів – відтоді він уважніший: Це легша праця, ніж та, що була раніше – вантажити пісок. Що кілька хвилин, коли кіш повертається за новою порцією бетону, настає коротка перерва – тоді юнак мріє. Роман великий мрійник, і які лише мрії не повстають за довгий робочий день: то він лицар-переможець, повертає на вільну батьківщину, то мрії сягають так високо, що він бачить себе керівником власної держави, побудованої на засадах братерства і волі, то виступає як радник на всесвітньому конгресі... Нема межі юнацьким фантастичним бажанням.

Їноді думки, немов тіні чорних воронів, проносяться зграєю різних – Чому? Сотні – "чому" повстають вогневим знаком питання.

– Чому він, степовик з далекого любого краю, мусить будувати цю велетенську, потворну споруду? – питає юнак, і приклавши руку до лоба, захищаючи від сонця жваві очі, немов гарні перестиглі каштани, поволі оглядає краєвид Романові з гори видко все, і море, і суходіл. Он мчать невеличкі, верескливі локомотиви, вагончики з піском до фабрики бетону, он кільканадцять зашмальцьованих земляків котять величезну катушку електричного кабелю. Далі, вздовж всього берега, тягнеться, гублячися в обрії, величезне будівництво.

Дивіться також

З різноманітних споруд у вигляді кубів, трапецій, гарматних веж, складаються модерні фортеці атлантійського валу, що відгорожують землю від моря.

Роман на хвилину зажмурив очі й видалося йому, що у фантастичній казці бачить бій велетнів: земля, немов жива істота, притаїлася, пала ниць, одягла величезні округлі шоломи залізобетонових гарматних гнізд і очикує, що море ось-ось кинеться у лютому, ємертельному шалі нечуваного змагу.

Суходіл уперто намагався захищатися від моря, але воно вийшло з берегів і заливало вогнем перелякану землю…

Над головою гаряче, немов розтоплене червневе небо – променисте і чуже. Іноді промчить бритійський мисливець, шугне яструбом донизу, обстріляє з кулемета і зникне.

З скелястих берегів вітер приніс пахощі – такі рідні і знайомі, від них тхне недосяжними Романові просторами, може той вітер примчав з далекої України ї приніс вістку – дзвінку і терпку, як невмируща степова мелодія.

Роман приніс з собою в яскравій уяві шматочок неба України, такого ласкавого, немов очі рідної матері. Небо його батьківщини прекрасніше в світі, але далеке і недосяжне тепер, як і Романові мрії.

– Ти мрійнику, Романе, – кепкує хлопець сам з себе, але сам находить виправдування, – що ж може бути чистіше і краще від мрій? Адже ж не сьогоднішне життя в муках голоду, в надлюдській праці з під батога!

На будівництво фортеці юнак дивиться з свого власного погляду. Він у синьому комбінезоні з обірваними холошами, що лопотять, немов, вітрильники, стоїть обпершись об поруччя і смачно плює на бетонову твердиню. Роман ненавидить цю будівлю, підраховує скільки корисного для людства можна було б збудувати з цього матеріялу і, підсумувавши події, перелети літаків, перебіг війни, приходить до висновку:

– Швидко, мабуть, настане кінець війні. Коли б вже швидче настав той час!

У праці й мріях швидко біжить час.

– Віра! Віра! – байдуже вигукує він і киває рукою. Укгладчик бетону помічає, що на рештованні з'явився обермайстер – грізний і скажений, рижий Ганс. Майстрові здається, що романові рухи надто повільні для такого відповідального часу будівництва, коли працювали без перерви, не дивлячися на повітряні тривоги і налети. Майстер оскаженілим псом кидається до Романа, гавкає:

– Лос! Лос! Лос! Ду іст ейн унтерменш! Темпо! Темпо! – І модерний, гумовий канчук боляче обпік романове плече.

Обсмажене вітром, почорніле від сонця, загартоване недолою обличчя юнака затряслося від гніву. Гірка зморшка лягла на міцно стиснутих губах.

– За віщо!? – шепоче Роман. Майстер стоїть ще хвилину. Він у пасії. Може ще бив би, але з темної ями дивляться до тори десятки робітників – чужинців. Їх очі горять іскрами гніву. В них вогники грізної перестороги.

– Це бунт, – шепоче Ганс і несміливо спускається до низу. Крізь густе павутиння рештовань, Роман бачить важкі салдацькі чоботи і сіру постать майстра, що видається тієї хвилини потворним павуком, який заплутався в своїй павутині.

Немов зваріював вітер, несподівано налетів шквалом, підбадьорив і запалив жевріюче обличчя, і Роман разом з підспівом вітру, заспівав чудовим, оксамитовим баритоном:

"Плачуть, тужать козаченьки..."

Рванув вітер ті бризки гніву і кривди, жбурнув униз і там заворушилися люди. Земляки заспівали ту жертвенну, величну мелодію. Голосів з сто, а може й більше. Навіть чужинці: італійці, французи, голандці зрозуміли велич тієї пісні і з солідарности підтягали теж, бо пісня була зрозуміла у тому великому Вавилоні, створеному німецькою військовою машиною.

У височині шум тисячів моторів. Могутні ескадрилі бомбардувальників летіли на Німеччину, залишаючи у прозорому небі довгі білі сліди конденсованих газів. Роман звиклим п'ястуком руки, немов підганяв ті літаки і любувався величною картиною масового перелету. На сріблястих крилах повітряних фортець – білі ясні зорі...


ДВА ПРИЯТЕЛІ.

Вечір. Сонце втопилося в океані. Темно-фіялкові сутінки спустилися на землю. Від каміння, що нагрілося за пекучий, червневий день, лине тепло.

Похмура процесія стомлених, нужденних рабів ХХ століття, підіймаючи куряву, безсловесною чередою, прямує до своєї "кошари", густо оплетеної колючим дротом. Між тим натовпом – Роман. Він перевтомлений – немов жахливий павук випив половину романової крови. Потрапивши до табору, люди швидше поспішають до кухні, отримати мерзенну юшку з брюкви і смердючих риб'ячих голів. Роман такий голодний, що крутиться голова, а перед очима пролітають якісь настирливі мухи. Він в ту хвилину мріє – мріє про їжу. З-за рогу барака винирнув Олекса з казанком в руках й, побачивши приятеля, щиро всміхається. Його рябувате у веснянках обличчя, розпливається радістю.

– Мерщій, Романе!

Роман зазирає у казанок і здивовано питає:

– Невже м'ясо?

– А тож! – погордо відповідає Олекса і швидше ділиться з приятелем радісною новиною, – я зкомбінував добру вечерю. Був "алярм" і, коли кухар зник, Оксана наклала мені з німецького казана м'яса.

– Оксана чудова дівчина!... Вона не дасть загинути голодуючим нащадкам запорожців! – вигукнув Роман.

– Оксана! . . – мрійливо шепоче Олекса.

Хлопці мерщій побігли до жалюгідної деревляної споруди, що служила їм за житло.

Вечеря затяглася. Роман добре працював міцними щелепами, розминаючи недоварене, мочалкувате м'ясо.

Олекса підсовував Романові кращі кусники.

Роман ситий. З повним шлунком здається, навіть, трішки покращало життя. Тоді починаються розмови.

– Як працювалося? – питає Олекса.

– Не дуже важко, але дванадцять годин на такій спеці... З голоду голова крутиться. А ти як, викручуєшся?

– Звісно! Я ж дав слово чести, що до перемоги Німеччини не докладу рук і додержу цього, – задоволено відповідає Олекса. Працьовитість Романа не подобається Олексі. "Вивчився керувати укладкою бетону й мріє, що він уже біг зна що" – думає він, але Роман поважно продовжує розмову:

– На чужині жити – треба уміти робити все. Моє добро – власні руки. Ніхто не прийде на допомогу, ніхто нічого не дасть. О, ні!

– Я з тобою згоден, але німцям я не працюю. Вчора вдав хворого, сьогодні просто втік з праці.

– Ти майстер...

– А тож! Соціялізм мені будувати не до вподоби.

– Он як! – сміється Роман, – ти спритний і знаєш, що таке кій, а що палиця!

На нарах навколо вже спали, але приятелі довго розповідали один одному дивовижні пригоди з їх життя.

– Розповідай далі, що було після сімдесят другого дня подорожі?

– Знову мандри, великі мандри далекою похмурою тайгою, – оповідає Олекса.

Роман зплющує очі й уважно слухає і видається йому, що бачить дивний, пригодницький фільм з життя його побратима. Напливами зміняється кадр за кадром: засніжена, холодна тайга, чудернацькі гилля кедрів, протягають до його свої страшні лапи, вони оживають і перетворюються у лапи справжніх ведмедів, сірих собак – вовкодавів, з якими полюють на втікачів з таборів...


ЗДОБУТТЯ СУХОДОЛУ.

У червневу ніч, море і небо немов змовилися і заатакували землю. Несподівано засвітилися тисячі сліпучих ракет. Завила сирена повітряної небезпеки, але захлинулася у страшних вибухах і замовкла.

Земля горіла.

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора: