Я думаю, що досить виспеціялізувався. Зголосився до лікаря. Др. Рак Мантек добрий лікар. Хворим не забороняв пити.
— Мені страшно болить у коліні, коли трясу ногою!
— То якого чорта трясеш?
Не звільнив мене. Др. Рак не виявив ніякого зрозуміння до бідного селепка.
8 травня 1944.
Вернувся до сотні. Єдиний на цілу Дивізію, маю загальну військову освіту. Дискутую авторитетно із спецами: піонерами, саперами, радістами, жандармами, артилеристами й як вони там звуться. Тільки таборовики мене не цікавлять. Цю роботу знає в нас кожний, хто знає село.
Завтра їдемо на великі справжні маневри цілої Дивізії. Там, напевне, блисну своїм талантом і знанням. А тоді, може, дістануся десь до штабу, або до магазинів. Друге було б краще.
12 травня 1944.
Блиснув, але чимсь іншим. На кільчастому дроті роздер штани. Це сталося тоді, як ми здобували укріплені ворожі позиції. Гук був страшний. Наслідували справжню війну. Перший раз бачив вогнемети. Ними випалювали залогу бункера. На щастя, був порожній.
Перший раз бачив сотника Дмитра Палієва. Це він, власне, був тим, що вперто обстоював і вимагав нашого війська. Стояв біля генерала. Були теж члени Військової Управи. Степан Волинець дивився на поле, де горів бункер, і щось записував. Михайло Хроновят переступав з ноги на ногу й, певне, був би побіг з нами вперед, так йому кортіло. Стара война! Андрій Палій так радів, що, напевне, був би нас обділив бочкою масла з "Маслосоюзу", коли б її мав при собі. Роман Крохмалюк забув про свою інженерську й військоуправну повагу, скакав до ровів і стріляв з "Ляйки" по нас усіх. Певне, й мене має на фільмі. Під вечір вони всі пішли на вечерю, а ми в поле гонити ворога, що втік на віддаль 20 кілометрів. Кухня не прийшла, бо не могла знайти сотні, і нас мало не трафив ясний шляк! Відомо бо, що без хліба й чорної кави найбільш геройське серце падає в самі штани, і його годі знайти.
14 травня 1944.
Ми вже відсунули ворога дуже далеко й самі відійшли багато кілометрів від наших бараків. Через те не показувалися більше ні високі достойники з Дивізії, ні з поза неї.
26 травня 1944.
Кінець маневрів! Як нам переказали, штаб Дивізії був дуже задоволений. Ми, що наступали, гонили ворога й зробили на терені маневрів тисячу кілометрів обома ногами.
Частини, що вдавали ворога, були захоплені собою через те, що так добре втікали. В нагороду дали нам усім добру вечерю: п'ятдесят грамів ковбаси понад норму, по дві цукерки й по склянці вина. Ці скарби ми доповнили власними припасами. Забава була добра. Я пристав до протипанцерної зброї, де було більше питва. Сидів біля Фелікса Кордуби і Стефка Стефановича. Опісля прийшли до нас пор. Яськевич, Длябога, Зарицький. Це дуже товариські хлопи. Говорили з нами, селепками, як би ми самі були поручниками. Коли ми достатньо напилися, пішли спати. Тоді сталося нещастя. Я замість до приготованої пушки, зробив у власний черевик[2] з перепою.
27 травня 1944.
За те покарали сотню важкими вправами. Справедливість мусить бути на світі! Але все таки ми були більше вдоволені.
Найгіршою прикметою горілки є те, що як вип'єш одну чарку, стаєш іншою людиною, а ця інша людина хоче теж випити одну чарку.
6 червня 1944.
Ми вже відпочиваємо, але інші частини далі маневрують.
10 червня 1944.
Були в кантині, пили пиво. Доктор Мантек Рак, поручник Темник з тяжкого фляку, Ґоґо Смеречинський, той що робить карикатури, й інші. Прийшов теж Кузик Любомир, що був на протипанцерному вишколі, в Голяндії. Як повернувся з рангою і своїм знанням, перестав пізнавати своїх знайомих. Говорили про дівчат. Отець Ратушинський-Бальон розповідав, що майор Побігущий хоче впровадити нічні вправи, бо хлопці не ночують в бараках. Опісля Підгайний гербу Семака розповів, що він страшенно відчуває брак жіночого роду в дивізії. Він сам бачив, як Андрій Коморовський і Ромко Височанський несли з два кілометри якійсь русявій валізки на станцію, думаючи, що з цього щось вийде. Нічого не вийшло.
16 червня 1944.
Михайло Медвідь оповів мені несамовиту історію. Вчора, серед темної ночі, коли в бараку вже всі спали, хтось заверещав:
— Хто нюхає мої ноги?
Зробили світло. Виявилося, що майор Побігущий робив контролю ніг, чи чисті.
Правда це, чи ні, не знаю. Не моя справа перевіряти всі історії, що їх розповідають у війську. Все таки я бачив велике нервування в бараку, де нюхали ноги.
20 червня 1944.
Грав у карти (очко) з Миколою Вербицьким, Маріяшом з Варшави і сотником Барвінським. Це було в кімнаті Вербицького.
Прийшов Дмитро Паліїв. Ходив яку годину по кімнаті сюди й туди. Був чогось лихий, нервовий і ні до кого не відзивався.
Опісля ми довідалися, що їдемо на фронт. Спочатку мали їхати в гори, згодом гори змінили на Броди. І ця зміна так вплинула на Палієва.
25 червня 1944.
Юська взяли на передню команду, і він уже виїхав. Має приготовити нам квартири. Всі радіють, що їдемо. Перше тому, що в рідні околиці, друге, що на фронт, трете, що взагалі.
30 червня 1944.
Нічого не робимо. Написав листа до дівчини з трибуни.
1 липня 1944.
Ждемо виїзду.
2 липня 1944.
Ждемо. Увечері зібралися до виїзду. Пішли за 8 кілометрів до станції. Поїзду не було, ночували в палатках, у ліску.
Лісок німецький. Усі дерева стоять рядочком, сюди й туди. Земля позамітана. Ранком приїхав поїзд. Спізнився, бо десь ладували на нього гармати.
3 липня 1944.
Їдемо цілий день якимись бічними лініями. Були десь під Віднем, звідти поїхали на Чехи, завернули в Німеччину. Це означає, що або залізничний шлях навпростець є зайнятий, або що хочуть обдурити когось, або взагалі — балаган.
Під вечір співаємо нову пісню:
Перша сотня вже готова,
Від'їжджаємо до Львова,
Хлопці, підемо боротися за славу,
За Україну, за рідні права й державу!
Годину пізніше народилася друга:
На вагони посіда-гали,
І так собі заспіва-гали,
Киньмо, хлопці, дівчину кохати,
Темна моги-гила жінка моя!
Могила спеціяльно для того, щоб робити геройське враження на дівчат. Коли б, приміром, про могилу думали серйозно, то не знаю, як Дивізія виглядала б.
4 липня 1944.
Вночі висіли з вагонів. Було страшенно темно. Найгірше, що не знаємо, де північ, а де південь, де ліс, а де можна напитися молока. В дійсності ні півдня, ні півночі нікому не потрібно.
Стояли зо дві години. Виладували наше добро. Чомусь наказують усе робити тихо. Говоримо пошепки, і це робить дивне враження: волосся стає дубом!
Зійшло сонце. Ми рушили. Вже можна співати. Через те ми бадьорі. Заспівали нову пісню:
Маршерують добровольці,
Як колись ішли стрільці,
Сяють їм шоломи в сонці,
Грає усміх на лиці!
Пройшли село. Напівспалене. Ніхто не вийшов глянути на нас, бо нікого не було.
Маршуємо полевою дорогою. Над нами перший раз большевицькі літаки. Коли перелетіли над головами, мені здавалося, що ми, наче ті їжаки, що виставили свої колючки з гусячої шкірки і голови поховали в пісок. А пісок був страшний. Залазив усюди, виїдав очі, залазив до рота, між зуби. Але найважніше це очі! Вони ж бо єдина частина тіла, якою можемо бачити.
Ми йшли на якесь перехрестя. Мимо нас мчали авта. Авта, авта! Що сказали б наші батьки на таке видовище? Нині, як бачимо, для розмножування людей не досить звичайного воза, як це було колись. Аж тепер я переконався, як мало було в нас техніки перед війною. Хоч, правда, був уже "Маслосоюз", і "Новий Час" Івана Тиктора, і фабрика кілків. А все ж таки, ми одною ногою стояли в дев'ятнадцятому столітті, а другою ледве кивали двадцятому.
5 липня 1944.
Вночі я думав про те, що таке відвага. Це прийшло мені на думку тоді, коли почув, як стріляє артилерія. Відвага, отже, — і я це записую — щось таке, чого не мусить мати кожна людина. Увечері наказали нам погасити світло, бо в стодолі при світлі читати не вільно. Службовий стрілець Кульгавець пояснив нам, що вже були випадки, коли такий читач прокидався рано і бачив, що він згорів на смерть. Це страшне!
У зв'язку з читанням при світлі, прийшло мені на думку, що найважніша частина нашого існування — це життя!
7 липня 1944.
Учора дали нам нову зброю проти большевицьких танків. Це була довга рура, що кінчалася ззаду, якщо її тримати поземо, на рамені. Про нову зброю говорили, як про річ самозрозумілу, отже, про неї нічого не говорили.
10 липня 1944.
У неділю була Служба Божа. Приїхав військовий духівник о. Томашівський, розклав валізку і витягнув з неї все потрібне. Проповідь говорив дуже гарно. "На страшному суді, — сказав, — Бог промовить такі слова: "Ви стаєте по моїй правиці, мої дивізійники, любі мені. Прийдіть до мене! А до тих, що по лівій: А ви, цивілі, геть від мене, не можу на вас глядіти!Того дня, після полудня, ми стояли на сільській площі. До мене присікався якийсь підстаршина. — "Чого тут стоїш? — заревів. — Не маєш іншої роботи? Іди мені геть звідси! Коли б усі в війську хотіли так вистоювати, то не стало б місця, де повернутись!"
Я почав думати над тими словами, але покинув.
Опісля був виклад, бо в неділю вправ нема. Якийсь приїжджий старшина говорив: Для того, щоб стати підстаршиною, треба мати чотирнадцять точок, і що рекрут є в перших днях обмежений, а опісля ні. Потім питав нас дещо про будову тіла, при чому сказав:
— Ви знаєте, що таке хребет? Це довга кістка. На одному кінці сидить ваша голова, а на другому — ви самі, селепки! І пішов. Увечері я вибрався на село, до дівчат. Ідучи лісом зустрів несподівано Міська. Того, що сидів з ним в коршмі, у Львові.
— Ти що робиш у лісі?
— Те що й ти — відповів. — Ходи зі мною!
Ми йшли яких двадцять хвилин. Я спитав, чи він не бачив, може, моєї дівчини?
— Ні, — каже, — не бачив. На чужих дівчат не заглядаю.
Мені було приємно, бо це означало, що львовяне вважають її моєю.