Мусиш те, мусиш друге. Щастя, що вояк не мусить нічого мусіти поза військом.
20 листопаду 1943.
Треба вчитися! Ми прийшли до війська не щоб тільки прийти, але щоб до чогось прийти!
26 листопаду 1943.
Болить зуб. Іду до нашого дентиста д-ра Никифорука. Кажуть, що добрий. Легко вириває зуби й легко вставляє нові. Полковникам з УНР. Вставленими зубами можна навіть їсти.
До дентиста я йшов з рахунковим булавним Рудзьом Мартинюком.
Ішов також холодний дощ. Я сказав до Рудзя:
— Таке то життя! Не було б дощу, не було б генералів!
Він глянув на мене, щось подумав і спитав:
— Ти по званню філософ?
— Ні! — відповів я скромно.
Видно, сказав щось дуже розумне.
5 грудня 1943.
Трапилося мені щось таке, чого ще не бувало в мойому житті: я скінчив двадцять років!
7 грудня 1943.
Мене хочуть зробити кінним зв'язковим. Я погодився, хоч на коні ніколи не сидів.
12 грудня 1943.
Справа пішла скоро. Я дістався до другого швадрону.
Командир Силенко поглянув на мене, телефоном повідомив командира першого швадрону Долинського і наказав зібратися всім старшинам. Усі були дуже веселі. Коли зібралися, я пізнав поручника Особу, д-ра Левицького, Ромка Височанського й графа фон Нікітина. Цей навіть заклав монокля, щоб до мене приглянутись. Прийшли також кінський лікар Сясько Яворський, Рудич з бородою і Припхан з борідкою (Скільки їх є, бородатих!). Прибіг ще Юсько Ткачук, але пішов собі, коли побачив, що тут нема ні одної дівчини.
Сотник Силенко щось сказав до графа фон Нікітина, граф свиснув у пальці на Коморовського Андрійка, Коморовський махнув рукою, і за хвилину привели коня. Така кінська організація в швадроні мені просто заімпонувала.
Граф Нікітин спитав мене:
— Ти їздиш?
— Ні!
Граф скривився й відвернувся від мене, щоб таким чином виявити свою повну зневагу до моєї особи.
— Але я скоро вчуся, — почав я, щоб розвіяти перше погане враження. А оскільки ніхто не реаґував на мої слова, я звернувся до поручника Особи:
— Я всюди маю успіх! Коли я почав жити, то не мав нічого, крім моєї інтеліґенції!
— А, диви! — здивувався поручник, — як то люди з нічого доходять до нічого.
— Сідай! — крикнув нагло граф.
Я перекинув ногу через коня з таким розмахом, що мало не впав на другий бік. Через те я нагло вхопився за гриву, але враз полетів через кінську голову і впав на землю. Що сталося — я не міг собі з'ясувати. Щоб не було скандалу, я зірвався і вхопив коня за шию. Кінь перелякався моєї енерґії і вкусив мене за ногу. Я наробив крику, але справи не кинув. Скочив на коня і таки зловив його за шию. В цю хвилю кінь став, як свічка, а я зсовгнувся по шиї й животу аж до хвоста. Не маючи нічого під руками, я вхопився за хвіст. Кінь ірвонув уперед. Я тримався хвоста й думав, як дістатися ці два дурні метри до сідла. Не скінчив думати. Одержав копитом і знепритомнів.
Потім мені оповідали, що настрій в обох швадронах був гомеричний. Треба спитати когось, що це значить.
16 грудня 1943.
Потовчений, лежу в шпиталі. Їм і думаю. У війську є краще впитися, як думати, тим більше, що нагоди до алькогольного змочення власного нутра рідко коли бракує.
23 грудня 1943.
Трохи нудно лежати. Сьогодні встав і пішов до сотні. До кінного зв'язку взяли когось іншого. З села.
1944
2 січня 1944.
Новий рік у війську без значення. Випав на понеділок.
Злий знак. Але добре, що не випав на тринадцяте! Мене призначили їхати у Францію. Маю помагати в усьому начальникові всіх дивізійних духівників, о. д-рові Василеві Лабі. Це цікава зміна.
3 січня 1944.
Їдемо в поїзді. Отець доктор у цивілю, я в однострою. Розмовляємо й куримо. Накурили цілий переділ. Я відкурювався цигарками отця доктора за цілий мій військовий час.
Сіла якась німкеня. Покрутила носом, але нічого не могла сказати. Переділ був для курців. Врешті заскреготіла:
— Цигарка, мої панове, має стільки нікотини, що може вбити коня!
— Нонсенс, — кажу я, — коні, прошу пані, не курять.
Вона замовкла. Певне, подумала, що я з кінноти. За хвилину почала говорити про війну.
— Ви знаєте, скільки людей гине на війні?
— Не знаю, — відповів я скромно.
— Отож, статистика доводить, що за кожним разом, як ви дихнете, вмирає один вояк.
— Це страшне, — кажу, — але що з того? Чи, може, маю перестати дихати?
До самого кордону німкеня вже не говорила.
4 січня 1944.
Ми у Франції. Людей не видно. Роботи на полі не видно. А вночі то вже цілком не було видно, їхали до Люрду і По, де були наші частини на вишколі.
5 січня 1944.
Оглянули Париж. Тут жив Наполеон, що назвав письменницю мадам де Сталь — заразою Парижа. Хай би я так назвав яку з наших заразою, приміром, Стрия. Але я не Наполеон, а Париж не Стрий!
На якомусь бульварі напав на отця доктора якийсь тип. Кричав ала-ла, ала-ла, обіймав і намагався цілувати. Виявилося, що це був перс. Він узяв нашого шефа від духівників за перса. Обидва мали на голові кримські шапки.
6 січня 1944.
Приїхали до наших хлопців. Я звільнився, бо став непотрібний отцеві докторові. Пішов між наших, а з ними до дівчат. Була одна, з якою я заприязнився. Вона не вміла по-українському, а я по-французькому. Порозумілися руками. Ціле пополудне провів гарно. Умовився бути й на другий день!
Мало не спізнився на збірку. Опісля був Святий Вечір. Стіни буди прибрані Шевченками, бо інших образів не було. Шевченки прикрашені пальмовим гіллям. Перший раз бачив пальму. Наші хлопці казали, що пальм не зносять, вони їх доводять до шевської пасії. Тужать за смерекою й нарікають, чому ми її не привезли. Були промови. Та, що її говорив отець доктор, витиснула мені з очей сльози! Я витер їх рукавом, щоб не казали, що я мамин син. Опісля пішло весело. Кожен з нас дістав пляшку вина, ковбасу, хліб і одну консерву на двох.
Всі їли, галасували, згадували рідний дім. Бо щасливим є той, хто, не маючи щастя під рукою (дівчина з трибуни), може бути щасливим! Отець доктор спитав мене:
— Як смакує?
— Дякую, — відповів я, — можна звикнути!
Але це запитання дало мені нагоду подумати: чи завжди так їли вояки? І я спитав про це отця доктора.
І отець-майор від нашої Дивізії добродушно попив вина (ковбасу й консерви ми вже з'їли) і розповів:
За добрих біблійних часів вояки їли хліб, оливки і пили вино. В наших княжих часах, що їли — не знаю, але появилося пиво. Козаки їли вже вуджене м'ясо. Коли йшли в похід, клали м'ясо на коня, сідали й їхали. Воно так вудилося. А пили вже різні горілки, дуже добрі. Картоплі, які привіз з Америки Колюмб, не їли. Опісля хтось видумав ковбасу. В той час появився також оселедець до горілки.
Оселедці тріпали об халяву, це належало до доброго тону наших славних предків.
— А як хто не мав чобіт?
— То не їв оселедця. За Мазепи, після горілки пили каву. Люди стали тоді нервові. Через те поширилися москалі.
— А тепер?
— А тепер символом вояка є консерва. Коли не стає консерв, маємо їсти вітаміни, тобто всіляку хопту, траву й кропиву.
— А пити?
— Не знаю. Не п'ю. Шкодить шлункові.
— Гай, гай, — додав по хвилині, — де ті часи поділися, коли Адам їв яблука?
Аж тепер я знаю, чому отця доктора так люблять усі в Дивізії! О. д-р Лаба, — кажуть, — це батько всіх селепків!
7 січня 1944.
На квартиру прийшов рано. Мене не обходить ні Гітлер, ні Черчіль. Трачу свідомість, ледве записую. Ноги йдуть угору. Кладуся на бік і буду спа-а-ати!
10 січня 1944.
Ця поїздка мене розледащила, і я став, як жидівська фанда. Не хочеться нічого робити. Цікаво, що є з тою дівчиною з трибуни? Я вже забув, хто останній писав: Маланка до мене, чи я до Маланки.
18 січня 1944.
Гурра! Маланка зірвала зі мною! Власне, через те, що я її не називаю Мелянією. Образилася. Каже, що я образив цим словом не тільки її, але й її маму й батька й шістьох тіток. Вона взагалі дивується, як можна було колись задуритися в такого національного селепка.
Тепер я її вивітрів! Чуєте, люди? Я вивітрів!
20 січня 1944.
Мене закликав знову той шпіс, що дістав перед двома місяцями гуску:
— Хочеш поїхати на курси?
— Хочу.
— Без іспиту, селепку! Це для тебе щастя.
— Так, щастя, пане вістун!
Їду, отже, до Штрасбурґу. Там є вишкіл дуже високого ґатунку. Модерна зброя, еліта війська, шляхта між усіма родами зброї. Протипанцерні стрільці!
23 січня 1944.
У мене болить зуб. Зголосився до лікаря.
26 січня 1944.
Пішли рядами всі хворі. Я до дентиста. Увійшов, став на струнко.
— Сідай. Що є?
Показую, де в мене болить.
— Уставай! На біль зубів у Дивізії нема ліку. Треба стогнати, тоді само минеться.
2 лютого 1944.
Отже, я буду на спеціяльному курсі. Мають з мене зробити протипанцерного стрільця. На фронті треба нищити московські панцері. Як це робити, має нас навчити поручник Чучкевич, що є вишкільним старшиною. Завтра їду.
6 лютого 1944.
Приїхали до Штрасбурґу. Пополудні сотня уставилася в два ряди, маємо пізнати нашого командира. Поручник Чучкевич здав йому звіт. Добродушний сотник з відзначеннями з першої світової війни.
Сказав до нас промову. По-німецькому. Поручник Чучкевич був перекладачем. Нарешті, сказав командир:
— Я називаюся Бойтель. Знаєте, що це є бойтель?
І він витягнув гаманця з грішми й потряс ним.
Поручник Чучкевич запитав сотню:
— Отже, як називається наш командир?
Сотня мовчала. Чому, я не знаю. Але щоб не було скандалу, я виступив три кроки вперед:
— Наш командир називається Пулярес!
Увечері я забрав своє вояцьке майно і пішов на станцію.
10 лютого 1944.
Рано був уже в своїй сотні. З Чучкевичем на службі жартів нема! Московських танків, на жаль, не буду нищити!
20 лютого 1944.
Їдемо до Нойгаммер. Там мають з нас зробити індивідуальних вояків. Де є цей Нойгаммер — не знаю, але десь є, це певне. По-українському буде: "новий молот", і це вже викликає в нас прикрі ремінісценції.
З товарового поїзду приглядаюся до околиці. Поляки, побачивши на вагонах написи "Слава Україні", показують нам руками, що зроблять з нами після війни.