А сьогодні таки редактора здибав.
– Неправдиво, – каже, – написано. Піонери лаються у вас, комсомолець Грицько піячить, і ніхто на це уваги не звертає, немов у нас бюра немає, або ради ланкових. Якщо переробите, можна пустити.
***
11/III
Одніс повість до журналу "Український Батрак".
Вчора назад повернули. Кажуть:
– У нас журнал на батрацтво розрахований, а у вас у повісті ні одного батрака немає.
***
13/III
Рукопис зробився заялозений, як ганчірка, аж соромно в редакцію нести, а нічого не поробиш – переписати наново не маю ні часу, ні паперу.
Зайшов до кустарно-кооперативного видавництва "Пужално". Ні редактора, ні секретаря не застав, звернувся до якогось чоловіка, мабуть начканца (на рахівниці цокав).
Він глянув на мене й запитав:
– А ви член нашої організації?
– Ні.
– Ну, то й ідіть до... (я людина культурна, не можу писати куди він мене послав).
А потім гукнув у слід:
– Якщо вступите у члени видавництва та дасте 300 карбованців на видання – надрукуємо".
***
16/III
Щось голова мені болить сьогодні. Цю ніч усі редактори снилися – переробити пропонували.
А правда, може я дійсно села сучасного не знаю? Може дійсно треба переробити?
***
20/III
Сиджу, повість переробляю. Чорт із нею, з тією коровою – хай не здихає! Тепер у повісті ветлікар ставить їй клізму й вона відразу видужає.
Жінка Мотря, яку б'є чоловік, тепер не мовчить, вона переповнена гнівом і образою, йде жалітися на нього в сільраду. Діти на селі у жнива, чисті й умиті, гуляють у яслах під доглядом свідомих виховательок. Піонери не лаються й регулярно відвідують колектив, а комсомольця Грицька за піяцтво викликають на бюро, і він дає слово більше не пити. От тільки не знаю, куди мені притулити батрака Гаврила, це новий персонаж повісти, правда, він сюди потрібний, як п'яте колесо до возу, але ж що я можу зробити?!
Ех, тяжко, братці, повісті писати!
("Молодняк", № 4, 1927 р.)
__________
Під новий рік
Новий літературний рік приймав од старого літсправи.
Старий рік, сивий і стомлений літературними конфліктами та дискусіями, важко спирався на руку молодого, водив його з однієї книгарні в другу й знайомив його з останньою літпродукцією за рік. Молодий рік був веселий і мажорний; не зважаючи на свою молодість, прекрасно розумівся в літературі, знав і поважав класиків, був добрий марксист, а також не цурався й формального методу, полюбляв дзвінкі ямбичні вірші й недолюблював гекзаметр і футуризм. Було не рано; до дванадцятої години новий рік мусив прийняти всі справи.
Старий зупинився біля великої книгарні, глянув на широку вітрину й зажурено промовив:
– Оглянемо цю й край, а тоді – на спокій.
Вони зайшли в книгарню – новий літературний рік уважно почав розглядати книжки, швидко в його руках опинилася – товста книжка Каверз'яна Тріпощука "Кошик ягід"[2].
Новий рік з іроничною усмішкою листав книжку, далі посміхнувся до старого:
– Несвіжі ягоди…
Старий підвів голову:
– Це ти про "Кошик ягід"?
– Умгу.
– Трагедія з цим Каверз'яном, – зідхнув старий рік, – він певний, що його думки й афоризми подібні до думок Сократа – нещасна людина. А між іншим, бійся його, він як інфузорія в найменшу видавничу щілиночку може пролізти.
Новий рік узяв до рук невеличку книжечку поезій:
– Хм! "За всіх скажу"[3], – проказав він речитативом назву – й звернувся до старого: – голосно сказано; що ж він, хоч за себе слово сказав?
Старий знизав плечима:
– Як тобі й сказати, – поки що лише нахваляється чужими словами.
Новий рік листав книжку за книжкою.
– Слухайте, а що таке – вільгох? – гукнув він згодом.
– А біс його знає.
– А пільгох?
– Не знаю, а що таке?
– Та ось в поезії М. Баклажана "Порізана тінь"[4], знайшов – доведеться в словник зазирнути.
Новий рік взяв сіру книжку – О. Нудніча[5] – "Що комсомольцеві треба знати, щоб авторитет мати", й сказав старому:
– Що це, сатира – повість?
– Ні, – відповів той, – просто компіляція, незабаром вийде друга. Я чув, що він "Книгоспілці" обіцяв скласти брошуру – "Як кобилу доглядати, щоб лошати добрі мати".
Молодий рік кинув брошуру й, показуючи на книжку "Плями на сонці"[6], запитав.
– Що це, науково-популярна розвідка з астрономії?
– Ні. що ти, – здивувався старий, – це повість.
– Хіба?!
Годинник показував без четверти дванадцять, і роки покинули книгарню, молодий взяв невеличку й тоненьку збірочку поезій із собою.
– Дорогою розгляну, – промовив він і, взявши обережно старого під руку, вийшов на вулицю.
На вулиці Карла Лібкнехта, біля будинку "Вістей" новий рік зупинився й почав розглядати додаток до газети: "Побутова культура", читав, читав, а потім гукнув:
– Ні, я не можу, я не вчитаю. ви послухайте оцей заголовочок: "Підсумки й перспективи в справі підвищення кваліфікації робітників, що працюють в галузі народньої освіти, зокрема робітників соціального виховання".
– Це ще нічого, – відповів старий, – в минулу суботу заголовок про підсумки першої половини театрального сезону був удвічі довший.
Роки пішли далі, молодий розгорнув тоненьку книжечку поезій, що взяв у книгарні, й почав розглядати. Згодом скрикнув:
– О, Карле Марксе, розмір який, Іонікія Галятовського[7] легше читати; ви послухайте: – і він прочитав у голос чотири рядки.
Поет Іван Порожній, похитуючись і блаженно посміхаючись, повертався з новорічного банкету. В голові трохи шуміло, але було весело й радісно. Івану Порожньому щастило – недавно він видав збірку, в журналах його почали друкувати, одне слово, він з успіхом торував собі літературний шлях. Вулицею попереду нього йшли роки, і Порожній почув, як отой молодший прочитав вірш та обурено вигукнув:
– А рима, Карле Марксе, рима яка, – не розумію, як можуть друкувати отаку нісенітницю!
Старий зідхнув:
– А кинь, мені вона в печінках сидить.
Івану Порожньому поезія здалася знайомою, але вів ніяк не міг пригадати, де це він її читав, чи чув. Він і собі обурився.
– А дійсно халтура, чорт його знає, що таке; як можуть друкувати таке?!
Він, п'яно посміхаючись, підійшов до незнайомих, що так обурено розмовляли, й чемно промовив:
– Пробачте, я цілком до вас приєднують, дійсно це якась осляча поезія, я сам поет і я теж проти всякої халтури…
Іван Порожній не доказав, висолопив очі. й перелякано поточився назад: молодий юнак, що так обурено цитував вірші, тримав у руках збірку... віршів поета Івана Порожнього.
("Молодняк", № 1, 1928 р.)
__________
Смерть моя і воскресіння
Говорити об'єктивно про свою власну творчість, а тим паче про свій талант і значіння самому дуже важко, проте, значно легше, ніж будь-якому критикові.
Отже, спробую. Будьмо знайомі: Юрій Вольський.
Поет досить талановитий, досить відомий, але це не завадило якомусь критикові, сховавшись за дві невеличкі літери, що мусили означати його псевдонім – поховати мене живцем, як поета.
Це трапилось саме в той день, як я одержав телеграму з мого рідного містечка, що дуже пишалося мною (як-не-як, а й ми не з лопуцька – маємо свого поета!) й запрошувало мене не відмовитись приїхати до них влаштувати. свою вечірку.
Хто ворог своїй популяризації?
Звичайно – я дав згоду. І того ж дня я читав у літературнім додатку газети (якої – не скажу) грубоубивчу рецензію на мій останній збірник. Ах, що це була за рецензія! Насамперед, я довідався, що я не виправдав покладених на мене надій, по-друге, критикові дуже шкода мене й по-третє – від мене надалі нічого сподіватися. Одне слово, рецензент правив наді мною панахиду.
Читав я, усміхався й думав, пригадуючи:
"Яка ж це собака отак мене відчитує? Якого з критиків я образив і коли?"
А потім плюнув і почав збиратися в дорогу.
***
Другого дня є прибув до свого містечка.
Дома я не застав своєї старої неньки й вельми здивований рушив до місцевого театру.
Біля театру я остовпів – жарти чи дійсність!? У чорній траурній афіші, приклеєній на дверях театру – чітко стояло:
Жалібні збори
з приводу смерти поета ЮРІЯ ВОЛЬСЬКОГО
відбуваються тут.
Жалібні збори з приводу моєї смерти?! Цікаво!
В залі театру я побачив оповиті сумом збори моїх поклонників. В президії за чорним столом, умиваючись слізьми, в жалобі сиділа моя нещасна стара ненька.
Знаючи її непереможну віру в потойбічне життя людини, я тихо одійшов у бік і став у темний куток: якби побачила мене живим, вона напевне стала-б нежива.
Я ні чорта не розумію, що й до чого. Якийсь незнайомий мені хлопчак грізно розмахував руками й патетично вигукнув… трохи про революцію, трохи про мою творчість і багато про те, що я був прекрасна людина й близький його товариш.
Музика грала жалібного марша.
Цікаво, що далі робити? Повз мене провели мою заплакану матір – останній ішов незнайомий хлопчак.
– Слухайте, товаришу, на хвилиночку! Я хотів би запитати вас про смерть товариша Юрія Вольського.
– О, прошу. прошу! – вигукнув він і зідхнув, – прекрасна людина був, ідеальна!
– Та що ви? – щиро дивувався я.
– Так, так, я близько знав його, – говорив із сумом хлопець, – а ви, мабуть, теж із столиці?
– Так. Щойно прибув.
– Ну, так ви мусите знати його?
– Знаю, але про смерть почув тільки ось зараз.
– Тоді будьмо знайомі – голова літгуртка Іван Жовтневий, – одрекомендувався хлопчак.
– Юрій Вольський, – одказав я.
Хлопець висолопив очі, густо червоніючи.
– Ви... Вольський?!
– Я Вольський.
– Поет Вольський?
Хлопчак похапливо пхнув свої руки до кишень і скоро показав мені зім'ятий номер літературного додатку, в якому мене так гостро вибатькував критик.
– А оце ж тоді що?.. – стурбовано питав уражений хлопець, тикаючи пучкою в останній рядок рецензії.
Я придивився, там стояли знайомі мені рядки, рядки невідомого рецензента:
"Боляче якось казати, але треба, мусимо – поет Юрій Вольський умер".
Дужий сміх звалив мене на лаву – я мусив узятися за живіт і за сміхом довго не міг нічого сказати розгубленому хлопчакові.
***
Вранці я покинув містечко. Мене провожала ненька й плакала, але тепер від радости. За 50 кілометрів од столиці на невеличкій станції я купив газету.
Сів зручніше до вікна і розгорнув її.