Ой щербата ти, слов'янська доле:
Куди глянеш – усе босе й голе!
Скинеш оком на луги темряві –
Тільки вбачиш річеньки криваві,
Скинеш оком на степи широкі –
Тільки вбачиш могилки високі!
Породила всіх нас одна мати,
Та не вміла щастя й долі дати:
Між малими дітьми – одна звада,
Та і старші не дають поради…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Та коли ж минеться ота шкода
І між нами стане правда й згода?
Та коли ж, забувши давнє лихо,
Заживем вірнесенько та тихо?!