Він попрямував її шукати, роззираючись по сторонах. Дійшов до місця, де йшло будівництво каналу, але там вже було порожньо. Вдалині ледь бовваніли будинки сусіднього села. Може, мама пішла туди, подумав хлопчик і побрів у тому напрямку.
Йдучи вже сільською вулицею, помітив, що якась жінка вийшла з дому і щось вилила біля краю арика. Він підійшов ближче, нагледів на землі лушпиння картоплі, підняв його і почав жувати. Жінка повернулася: "Що ти робиш! – гукнула по-узбецьки, – хіба можна брати до рота сміття?" "Я хочу їсти", – безсило прошепотів Асанчик.
Напевне, жінка, побачивши бліде личко й худі рученята, пожаліла його. "Йди сюди", – сказала вона. Асанчик підійшов і жінка помітила, що по ньому скачуть блохи. "Постій отам, – показала місце неподалік, – я зараз повернуся". Вона зайшла в дім і через якийсь час повернулася з цілим коржем і ще кількома шматочками зачерствілого хліба.
Асанчик аж розгубився, не знаючи, що з тим багатством робити. "От мама зрадіє!" – подумав він і сховав для неї коржа за пазуху. Він мало не бігцем вертався до своєї землянки, гризучи на ходу сухаря.
По дорозі Асанчик натрапив на гурт дітей, що гралися на вулиці. Побачивши чужака, вони здійняли крик: "Жебрак, жебрак!" Якийсь хлопчак з різкою підбіг до нього, ударив по спині, вигукуючи: "А не ходи тут більше, не ходи!"
Асанчик щодуху почав утікати. Діти услід йому улюлюкали і кидали грудками, але, на щастя, не влучили.
Матері в землянці не було. Вже зовсім стемніло. Серце хлопчика занепокоїлося. "Мамо, мамочко, де ви?" – розплакався він.
Знесилившись від сліз, хлопчик заснув на вкритій соломою долівці. Уночі йому приснилася мама – чисто одягнута, аж ніби помолоділа, в руках вона тримала величезний коровай хліба, наближаючись з привітною посмішкою. "Тепер ми відпочинемо, синку, я й для тебе приготувала місце", – сказала вона. Асанчик закричав уві сні – мамо, мамо! – й прокинувся. Але в землянці нікого не було, навкруги панувала мертва тиша. Він знову довго плакав, поки, зморений, не провалився у сон.
Вранці Асанчик почув, як хтось, шкутильгаючи, підступає до його землянки. "Може, це мама?" – зрадів він і метнувся до виходу. Але в землянку спускався якийсь чоловік, кульгаючи і спираючись на ціпок. Незваний гість зайшов, важко опустився на долівку. Асанчик упізнав його. Це був батько хлопчика й дівчинки, з якими він виходив погрітися на сонці. "Аллах сьогодні забрав у мене і дочку й залишив мене одного", – проказав чоловік немічним голосом. "І твоя бідна мати пішла… Хороша була жінка", – додав він після паузи.
Асанчик з підозрою подивився на нього: "Моя мама прийде і забере мене звідси!"
– Звідки прийде і куди забере? – перепитав чоловік і похитав головою.
– Вона уночі приходила, коли я спав, і сама мені про це сказала, – упевнено мовив Асанчик.
– А-а, то вона тобі приснилася. В усякому разі, ми з тобою удвох осиротіли. Я не можу ходити – ось дивися, – сказав чоловік і показав на свої перемотані якимось ганчір'ям ноги.
Справді, його ноги були геть опухлі, ніби накачані рідиною. Здавалося, варто до них доторкнутися пальцем – вони проколються і з них потече вода.
– Вам боляче? – спитав співчутливо Асанчик.
– Поболює. Не дуже сильно, але коли ходиш – болить, – сказав чоловік, перемотуючи ногу. – Знаєш що, замість того, щоб отак: ти тут, я там, переходь до мене в землянку, будемо жити разом.
– Ні, – сказав Асанчик, – мама прийде і мене шукатиме.
– Твоя мама пішла дуже далеко, можеш її не чекати… Тобі й мені держава дає по 200 грамів хліба. Я не можу ходити і забирати цей хліб, а ти міг би приносити наші пайки з лавки. У тебе є гроші?
– Нема.
– От бачиш, – сказав чоловік, – поки у мене є гроші – будемо з хлібом, а як закінчаться – Аллах пошле нам ще що-небудь.
Асанчик не хотів залишати свою землянку, але зрозумівши, що так у нього буде хоч якийсь харч, погодився перейти до сусіда.
Порівняно із землянкою Асанчика ця була трохи довша і глибша. Доросла людина тут могла вільно стояти, не нагинаючись.
– Ось візьми ці гроші, добре затисни у жмені і тримай, щоб не загубити! Підеш в лавку, скажеш, дайте хліба Асану Емірусеїнову і Серверу Халілову, й віддаси їм гроші. Вони відмітять тебе у списку й відважать хліба. Тільки дивися, щоб продавець наші пайки зважив окремо, – напучував Сервер акай******.
Уперше в житті Асанчик ішов щось купувати. Він сумнівався: чи дадуть йому? Але коли вже повертався, крокував з гордістю, радіючи, що виконав таке відповідальне доручення.
Один окраєць він віддав дядькові Серверу. Той сказав з підозрою: "Дай-но свій теж, я подивлюся, чи вони однакові?" Він взяв пайки до рук, ніби зважуючи їх. "Тут нема по 200 грамів, ти, мабуть, шматочки, які додали, з'їв по дорозі?". "Шматочків не було, – ображено сказав хлопчик, – я нічого не їв!" "Таких хитрунів, як ти, я багато бачив, ти не зможеш мене провести! Шматок, якого не вистачає у моїй пайці, я візьму з твоєї" – заявив Сервер акай і, переламавши окраєць Асана, майже половину забрав собі.
Асанчик ледь не заплакав від такої несправедливості, але не зронив більше ні слова. Забравши свій хліб, він пішов до себе в землянку.
– Що, образився? – загукав йому вслід Сервер акай. – Повернись, я віддам тобі твій хліб. Якщо хочеш – від свого тобі відламаю.
Але Асанчик, ніби не чуючи його слів, навіть не озирнувся.
Наступного дня дядько Сервер знову пришкандибав до землянки Асанчика і заговорив примирливим голосом: "Даремно ти на мене образився. Може, й немає твоєї вини, що там не було по 200 грамів, бо усі продавці ненаситні, вони тільки й живуть за рахунок інших. Вибач, що я тебе звинуватив. Я обов'язково поверну тобі те, що тоді відламав", – сказав він. І раптом втупився голодним поглядом у шматок коржа в руках Асанчика.
– Де ти його взяв? – спитав здивовано Сервер.
– У селі, – відповів Асанчик, – мені дала одна узбецька тьотя.
– А чому вона тобі його дала?
– Не знаю.
– Вона, напевне, тебе пожаліла. Знаєш що, ти переходь до мене в землянку, я тебе навчу, які слова треба казати. Ти підеш у село, постукаєшся у двері, і коли вийдуть господарі, скажеш їм те, що я тебе навчу. Тобі дадуть і коржі, і ще щось інше, і ми з тобою гарно заживемо! – повчав Сервер акай.
Хоча Асанчик недоброзичливо поглядав з-під лоба на свого сусіда й мовчав, було зрозуміло, що він ніби й не проти.
– Ти сьогодні сходиш за нашими пайками? – запитав Сервер акай лагідним голосом.
Асанчик скоса глянув на нього. "Ні!" – відрізав хлопчик. А через якийсь час додав: "Я візьму пайки, але ви теж зі мною підете і я відразу ж віддам ваш".
– Якби у мене була можливість туди дійти, я б не просив тебе.
– Тоді просіть когось іншого.
– Зараз нема надійних людей, всі голодні, і обов'язково хоч трохи відламають й відразу проковтнуть. У тебе все одно нема грошей. Ти не зможеш взяти свій хліб.
Асанчик теж про це подумав, але образа ще жила в його серці. Він уперто мовчав. "Тоді я піду шукати когось іншого", – сказав Сервер акай і, кульгаючи, вибрався із землянки.
Асанчик ламав голову: як же отримати свою пайку хліба? Одного разу він висипав солому з мішка, що правив за подушку, і пішов у лавку. Простягнув продавчині мішок: "У мене немає грошей, можна за це взяти хліба?". Жінка подивилася на нього розгублено, не знаючи, що й сказати. Прочинила двері і когось покликала. Вийшов огрядний узбек. Жінка пошепки щось йому пояснила. "Давай, – сказав чоловік, – я заберу з контори гроші, які заробила його мати" – і пішов у свою кімнату.
Продавчиня повернула Асанчику мішок зі словами: "Не треба цього, ти щодня приходь і я даватиму тобі твій хліб".
…
Зима 1944 року була ранньою і дуже холодною. До страждань Кашкачика додалося ще й це. Місця, де викидали сміття, завалило снігом. Щоб натрапити на щось їстівне, потрібно було дуже багато часу й зусиль. А бували дні, коли він взагалі нічого не знаходив.
…
Асанчик одним з платтів, що залишилися від матері, занавісив отвір, що вважався дверима, і закріпив його трісками. Уночі половину лахміття він стелив під себе, а рештою укривався. Щоб не замерзнути, робив так і вдень.
За три дні до Нового року Асанчику перестали давати пайок – у лавці заявили, що зароблені матір'ю гроші вже закінчилися. Він згадав, що дядько Сервер обіцяв давати йому гроші на хліб, але тиждень тому помер і він.
Асанчик впорожні повернувся з лавки до своєї землянки. "Може, хоч уві сні побачу, що я щось їм", – подумав хлопчик і ліг спати. Але муки голоду не давали заснути. "Якби тепер було літо, я поїв би хоч негіркої трави або листя", – думав Асанчик. А що їстівного можна знайти взимку?
Удень, закутавшись у все своє шмаття, схожий на городнє опудало, Асанчик вибрався на пошуки їжі. Знаючи, що поблизу нічого не знайти, він вирішив сходити в село, де жаліслива жінка колись дала йому коржа, й ще попросити у неї хліба. Але не здолавши й половини шляху, хлопчик раптом відчув дуже сильний біль у животі. Він застогнав, зігнувся у три погибелі, заклякнувши від різкого болю. Біль згодом трохи відпустив, Асанчик прийшов до тями, але далі продовжувати шлях не наважився. Ледве переставляючи ноги, він повернувся у землянку і зайшовся плачем, кличучи неньку на допомогу: "Анам, аначигим, кайдасин?" *******. Згорнувшись від болю й холоду клубочком під лахміттям, забувся у рятівному сні…
Наступного дня, 31 грудня, Асанчик пробудився від пекучого болю в животі. Так хотілося їсти, що було вже просто нестерпно. "Що робити, чи зможу я дійти до села?" – думав він.
Терзаючись сумнівами, вирішив, що порятунку більше шукати ніде, й зібрався в дорогу. Провалюючись у глибокий сніг, він брів навмання в бік села, повертаючись проти вітру то обличчям, то спиною.
Коли Асанчик зблизька побачив сільські будинки, у нього всередині, здалося, аж потеплішало. Пригадав, як колись на нього напали тут сільські хлопчаки, але заспокоїв себе тим, що за такої негоди вони навіть носа не покажуть з теплих домівок.
Підійшов до знайомих дверей – та на них вже висів великий чорний замок. Спробував зайти в інші ворота, але вони теж були зачинені й покриті крижаною кіркою. Знаючи, що своїми слабкими змерзлими рученятами він все одно не достукається у ті двері, Асанчик пішов вулицею, сподіваючись кого-небудь зустріти.