Асанчик і Кашкачик

Рустем Муедін

Якщо веселе сяє сонце,

Життя веселе буде в нас…

(З пісні довоєнних літ)

Опівночі тричі постукали у вікно. За мить – ще двічі. Шефіка підхопилася з ліжка й метнулася до дверей. Підняла засув, двері тихо прочинилися і до хати зайшов її чоловік Емірусеїн. Він був партизаном.

"Тебе ніхто не бачив?" – спитала Шефіка. "Ні, все село спить. Німці караулять тільки біля будинків, де вони живуть", – відповів чоловік.

У темряві раптом почулося якесь тонке скавуління. "Ой, що таке?" – здивовано спитала Шефіка, вдивляючись у пітьму. "Не бійся, не бійся, – сказав Емірусеїн, – дай-но руку, ось зараз побачиш, що це", – і потяг її руку собі за пазуху.

Долоня Шефіки торкнулася чогось м'якого, теплого, воно ворухнулося і знову заскавуліло – жінка аж відсахнулася. "Та що ж там у тебе?!"

– Ти що, злякалася? Це ж цуценя! – сказав чоловік, витяг з-за пазухи і опустив безпорадне собача на долівку.

– Ой, та воно ж зовсім іще молочне. І чим же його годувати? – Шефіка підхопила теплий тремтячий клубочок на руки, погладила.

– Звичайно, молочком ми його балувати не зможемо, але ж зі столу якісь крихти лишатимуться, виростимо.

– Тепер навіть зайвих крихт не буває, – зітхнула Шефіка.

– Я приніс вам з гір трохи сухарів.

– Ви ходите в село по харчі, а у горах ще й коржі випікаєте? – спитала дружина.

– Та ні, це ми обоз німецький захопили. Коли командир відправляв мене сюди, то сказав, щоб я взяв трохи сухарів, бо знає, що все одно ж зайду додому. А я, скориставшись нагодою, як подарунок Асанчику, прихопив ще й оце цуценя. Собака в горах привела четверо щенят, от ми їх і розібрали. Війна вже йде до кінця, то матимемо у дворі свого сторожа.

Емірусеїн розпитав дружину про німців у селі, скільки їх, чи не помітила, яка у них зброя, куди й коли виїжджали. Наостанок приголубив поглядом сплячого сина, попрощався з дружиною і подався знову у гори.

Провівши чоловіка, Шефіка підійшла до ліжка, де спав Асанчик, лягла поруч, але довго не могла заснути, перегортаючи в пам'яті минуле…

Шефіка й Емірусеїн разом закінчили початкову сільську школу і хотіли їхати до міста, щоб учитися далі, але голова колгоспу, боячись втратити молодих працівників, всіляко їх від цього відмовляв й переконував, аби вони залишалися в селі. Більшість молоді трудилася тут у садах й на тютюнових полях.

Дивіться також

Юнак і дівчина покохали одне одного, тож питання про навчання само собою перемістилося на другий план. Шефіка й Емірусеїн збиралися спочатку одружитися, а вже потім разом податися до міста. Вже й намітили весілля на осінь, але не все так сталося, як гадалося...

Навесні 1937 року повсюди йшли приготування до першотравневих свят. Брат Шефіки з двома друзями – комсомольцями-активістами – прикрашали сцену в сільському клубі. Хлопець піднявся на драбині, щоб закріпити кумачевий транспарант, й ненароком зачепив бюст Сталіна, який звалився з постамента і з гуркотом покотився сценою. Юнак метнувся за ним – і аж сполотнів, побачивши, що хоча сам гіпсовий Сталін і не розбився, але у нього відколовся шматочок носа.

Хлопець злякано дивився на друзів. "Що ж нам тепер робити?" – спитав у відчаї. Ті лише здвигнули плечима.

Тоді такі випадки вважалися замахом на самого товариша Сталіна. Розгублений юнак покликав батька. Той порадив намочити й приставити носа до голови, але один з хлопців зауважив, що ніс подовшає і буде помітна тріщина, а як висохне – він відвалиться знову.

Батько Шефіки звернувся до хлопців: "Ви ж товаришуєте? Зможете зберегти це в таємниці?" "Звичайно", – дружно запевнили ті.

"Я цей бюст розколю, щоб не можна було впізнати, ми покладемо його в мішок, віднесемо і закопаємо в горах, – сказав батько. – А ви заховайте постамент десь під сценою, тоді ніхто й не спохватиться"…

Свято пройшло спокійно. Але після нього, у ніч з 3 на 4 травня, в село нагрянули співробітники НКВС, забрали і кудись повезли батька і брата Шефіки на своєму "чорному воронку". Скільки потім не намагалися Шефіка з матір'ю їх відшукати, але так і не знайшли. Куди б вони не зверталися, їм відповідали, що таких людей у них нема й ніколи не було. І до цих пір про них нема жодних звісток – а нині вже лютий 1944 року. І ніколи Шефіка вже не довідається, що її брат потрапив у штрафну роту і загинув у боях за Сталінград, а батько помер у таборах від голоду і знущань.

...Шефіка прокинулася стривожена. Починало світати. Асанчик спав, немов ягнятко, а цуценя, згорнувшись клубочком на долівці, лише часом поскімлювало.

З тривожними думками Шефіка знову повернулася у важкі спогади. За рік, що минув після того жахливого випадку, її мама дуже змінилася, вона увесь час тужила, переживаючи за долю чоловіка і сина, змарніла, посивіла. Якось вона сказала дочці: "Марно чекати на тих, хто пішов від нас в невідомість. Живі мають жити далі, лиш би Аллах вберіг вас від гіршого. Якщо ви з Емірусеїном поберетеся, я можу вже й спокійно померти".

Наприкінці літа Емірусеїн і Шефіка справили весілля. А через два тижні не стало матері, убитої стражданнями й горем після зникнення чоловіка і сина…

Молодята жили у мирі й згоді, кохаючи і шануючи одне одного. У серпні 1939 року в них народився син Асанчик. Це була дуже радісна і щаслива подія, але серце Шефіки точила якась підсвідома гнітюча тривога за долю своєї дитини. Після зникнення батька і брата та смерті матері вона не бачила радості у своєму житті. "І невже ж цей світ буде завжди таким?" – запитувала саму себе Шефіка і себе ж заспокоювала, що хоча б їхні діти не повинні знати горя й страждань.

Через травму руки Емірусеїна не взяли з ровесниками до армії. Хоча мав лише 4 класи освіти, його поставили керувати бригадою, що вирощувала тютюн. Спозаранку він йшов у колгосп на роботу, пізно увечері зморений повертався додому, та все ж вірив у краще життя, що своєю працею вони з дружиною зможуть його облаштувати.

Але кривавим вихором налетіла війна. Влітку 1941 року Емірусеїна та його односельців мобілізували до Радянської армії. Новобранців привезли у Сімферополь, перевдягли у стару військову форму й відправили у бік Перекопу обороняти шлях на Крим. Кожному солдату видали по 15 патронів, а на кожних 10 бійців – по 3 гвинтівки. Люди занепокоїлися, пішли розмови, що голіруч неможливо зупинити озброєного до зубів ворога. Полковий комісар зібрав бійців і заявив, що у них немає більше зброї, тому вони змушені так діяти. Але той, хто любить Батьківщину, любить Сталіна, повинен зубами вчепитися в горлянку ворогові, відібрати у нього зброю і направити проти нього самого. А ті, хто поширюватиме панічні чутки, що підривають бойовий дух солдатів, будуть покарані згідно із законами військового часу. При цьому він приставив палець до скроні, промовисто натякаючи, як саме вони будуть покарані.

Усі розуміли, що без гвинтівок, з 15 патронами, які ще й треба встигнути по черзі використати, вони не зможуть протистояти німецьким автоматникам, котрі посипатимуть їх кулями, як градом. Тому – як на початку війни на західному фронті, так і тепер, у Криму, солдати були готові до того, що їм у безвиході просто доведеться рятуватися втечею.

Німецькі літаки засипали бомбами наші окопи на передній лінії оборони, Радянська армія зазнавала поразки за поразкою. А в газетах писали, що "наші війська, ведучи жорстокі бої з переважаючими силами ворога, з метою запобігання значних втрат живої сили змушені відступити і зайняти оборону на нових, заздалегідь підготовлених позиціях"…

Під час одного з таких боїв кримські новобранці не помітили, як опинилися в оточенні. Серед тих, хто потрапив у полон, був і Емірусеїн. Але через декілька днів йому з товаришами вдалося втекти й манівцями добутися до свого села. Зваживши ситуацію, він зі своїми односельцями подався у гори до партизанів. Коли бував на завданні у розвідці, збираючи інформацію про фашистів, деколи крадькома заходив додому.

…Забувшись у важких спогадах, Шефіка й не помітила, як настав ранок. Піднявшись, почала готувати на сніданок чамача* – суп із "щипаними" галушками. Щоб розбудити Асанчика, поклала біля нього цуценя, яке вже трохи освоїлось, посміливішало. Напевне, здогадавшись, хто тут буде його найкращим другом, собача зіпнулося хлопчику на груди і почало лизати йому обличчя. Асанчик спросоння щось пробурмотів, хотів прикритися руками – і натрапив на цуценя. Він хоч і розплющив уже очі, але ніяк не міг второпати, що ж відбувається – проснувся він, чи ще спить? Хлопчик оторопіло дивився на песика, а тоді гукнув матері у сусідній кімнаті: "Мамо, послухайте, а я уві сні бачив цуценя!" Мати підійшла до нього, посміхнулася: "Це не сон, синку. Це уночі тобі батько приніс. Як ти його назвеш?" "Копек**" – сказав син. "Ні, це справді собака, але у кожної тваринки є своє ім'я. Бачиш, у нього на лобі пляма? Давай його назвемо Кашка***". "Добре", – погодився Асанчик і погладив цуценя. "Тепер ти будеш його так називати, він звикне і буде озиватися на своє ім'я", – сказала мати.

З того дня дружба між Асанчиком і Кашкою все міцнішала, вони все більше прив'язувалися одне до одного. Коли Кашка кілька разів нашкодив у кімнаті, його перевели у двір, змайстрували йому будку, і щоб не було холодно, кинули замість підстилки старий піджак. Як потеплішало, бешкетник Кашка витяг того піджака з будки й почав шматувати. Асанчик відібрав його забавку і кинувся навтьоки. Кашкачик погнався за ним, хапаючи зубами то за піджак, то за штанину Асанчика. Отак вони удвох гралися й веселилися.

Зазвичай, Асанчик, просинаючись уранці, любив поніжитися в ліжку. А тепер, ледь розплющивши очі, він одразу підхоплювався й біг гратися з цуценям. Коли ж хлопчик трохи затримувався, то Кашкачик підбігав до дверей і шкрібся у них й тявкав доти, поки їхня дружна компанія не возз'єднувалася. Весь час вони проводили разом. Бувало, Асанчику його друг навіть приходив у сон, і він бурмотів: відпусти, не тягни, порвеш! – й посміхався уві сні.

…Після того, як їхнє село було звільнено від ворога, партизани стали повертатися додому. Десь в середині квітня 1944 року Шефіка почула знадвору голоси: партизани повертаються! партизани повертаються! Підхопивши Асанчика, вона метнулася на вулицю, куди вже висипали люди.

1 2 3 4 5

Інші твори цього автора:

На жаль, інші твори поки що відсутні :(