Всі його клопоти зводилися до одного – знайти хоч що-небудь, що можна було б з'їсти…
…
Поїзд, набитий приреченими на страждання вигнанцями, прибув на невелику залізничну станцію. Людей по одному, як овечок, перелічили, посадили на вози, запряжені кіньми, і розвезли по місцях роботи. Шефіка потрапила на будівництво каналу. Для проживання депортованих були попередньо вириті землянки. За кількістю членів сім'ї людей розміщали у землянки відповідного розміру – маленькі чи більші. Шефіці з Асанчиком дісталися "хороми" розміром десь два з половиною на два метри, долівка була застелена соломою. Вікна не було, замість дверей – просто отвір, самих дверей теж не було
У цьому погребі з низькою стелею можна було ходити тільки зігнувшись, або пересуватися на колінах – мабуть, його рили з врахуванням росту Асанчика. Тут можна було лише лежати або сидіти. Приміщення для худоби були набагато кращими, ніж ці земляні нори.
…
Забрівши одного разу в свій двір, Кашкачик почув голоси людей, що долинали з хатини. Він зрадів, сподіваючись, що зараз хтось вийде і дасть йому що-небудь поїсти, сів перед дверима й терпляче на них дивився. Пройшло вже чимало часу, але ніхто не виходив. Кашкачик, подумавши, що Асанчик повернувся, але не знає, що він теж тут і вірно чекає його, пошкрібся у двері. Нарешті вони прочинилися і з дому вийшов давно не голений, зарослий здоровенний чолов'яга. Побачивши цуценя, він спересердя гупнув ногою об землю і грубо вилаявся. Мабуть, Кашкачик не зрозумів його, тому не зрушив з місця, бо він у своєму короткому собачому житті ще не бачив такого ставлення. Але коли чоловік ухопив із землі ломаку й замахнувся, мусив накивати п'ятами.
…
У цей самий час в місцині за декілька тисяч кілометрів була виснажлива спека. Асанчик сховався від неї в землянці й чекав повернення матері, котра приносила додому щось поїсти. Він згадував свого друга Кашкачика. "Я хоч і не досита, але щось їм. А що ж там їсть бідолашний Кашкачик?" – думав він.
Шефіка прийшла на обід. Як завжди, вона принесла пайку хліба на день і чашку рисового супу. Суп був схожий на кисіль, бо туди поклали мало рису і дуже його розварили, навіть не посоливши. Шефіка взяла половину хліба, а решту загорнула у шматок тканини, сказавши: "Це ми з'їмо увечері, синку". "Добре, анам****", – відповів Асанчик.
Щоб не напали комахи, Шефіка прикрила хліб ще й платтям, яке їй дали у вагоні, й поклала в кутку землянки. Аби розпрямити спину, вона, витягнувшись, лягла на солому. Погляд ковзнув по двох піджаках, що висіли на стіні, двох платтях, сковорідці та інших речах. Вона мала б тішитися, що не пройшло ще й двох місяців, як вона тут опинилася, а у неї вже дещо є. Але пригадала, що ці речі залишилися від когось із померлих, і це її засмутило. Чи довго протягнуть вони в таких умовах? – думала жінка, і від цих думок у неї аж защеміло серце.
Шефіка погладила Асанчика по голові, поцілувала в щічку. "Лягай спатки, балам*****", – сказала вона, пригортаючи хлопчика до себе, і як молитву прошепотіла: "О, Аллах, не розлучай мене з моїм дитям…"
Яким би не було важким в ту воєнну пору життя, але становище кримських татар було незрівнянно важчим, ніж в людей інших національностей. Шефіка пригадала слова свого шкільного вчителя географії, котрий розповідав про переселенців, що освоювали колись Америку. Вони використовували, як рабів, негрів й експлуатували їх, як робочу худобу. Ми теж стали рабами тих, хто відібрав у нас Батьківщину, різниця лише в тому, що ми не чорні, як негри, подумала Шефіка.
Ці думки перебили удари дзвону. Бригадир, котрий був з місцевих, бив у шматок рейки, що висіла на дереві, закликаючи всіх "рабів" до роботи. Хоча втома й не пройшла, але хочеш не хочеш, а треба було йти. Хто не виходив на роботу, тому не давали хліба й баланди. Якщо хтось хворів і залишався в землянці, відразу ж приходили перевіряти і вимагали довідку від лікаря. Лікарем було призначено людину теж зі своїх, місцевих. Який би хворий до нього не звертався, він лише заміряв температуру, і навіть якщо вона була дуже високою, завжди казав і писав у довідці: "Температури нема, працездатний". З такими довідками люди помирали прямо на робочих місцях. Ніхто за це не відповідав. Кримськотатарський народ не становив жодної цінності і був позбавлений усіх прав. Навіть ті з місцевих жителів, хто, здавалося, й мухи не образить, були готові розтерзати кримських татар, бо їх привезли сюди як "зрадників Батьківщини", тож якщо чоловіки й сини тих, що тут живуть, загинули на війні, їх убивцями могли бути кримські татари. Політика влади з нацьковування одного народу на інший зіграла свою підступну роль.
…
В спорожнілі будинки заселялися нові господарі. Кашкачик відчував, що прибульці розмовляють якоюсь іншою, зовсім не зрозумілою йому мовою. Вони його чомусь недолюблювали, відганяли, тільки трапиться на очі, тому за рідним йому домом Кашкачик спостерігав звіддаля, живучи надією, що в якийсь із днів тут знову появиться його найкращий друг і почується знайомий голос.
Війна ще не скінчилася, довкіл панували голод й нужда, але люди коли-не-коли все ж викидали щось на смітник. Зрідка там можна було натрапити на шматочки черствого поцвілого хліба, якісь недоїдки. За час окупації гітлерівці перестріляли у селі майже усіх собак, врятувалися лише декілька, що встигли втекти до лісу, але вони сиділи тепер на прив'язі у дворах, тож "господарем" усіх смітників і вигрібних ям був Кашкачик.
…
Минали дні, тижні, місяці. В умовах життя страждаючого народу ніяких змін не сталося. Кількість хворих і померлих людей увесь час зростала. Ті, хто ще залишалися живими, приречено чекали своєї долі...
Щоб поховати покійного, його треба обмити, загорнути в саван, вирити могилу. У людей для цього не було ні можливості, ні сил. Щоранку двоє місцевих гробарів збирали по землянках мерців, складали їх на гарбу й відвозили за село. Трактором на пустирі вирили глибокого довгого рова, покійників кидали туди і просто загортали землею. Судячи з розміру виритої канави, її вистачило б для усіх кримських татар, що працювали на будівництві каналу та на інших роботах у колгоспі.
Шефіка в останні дні листопада щовечора поверталася з роботи смертельно стомленою. "Хай кажуть, що хочуть, а я завтра на роботу не вийду", – думала вона. Щодня копати землю, тягати її у коробі, прив'язаному до спини, дертися з цією землею нагору, переносити на десятки метрів і там висипати – звичайно, жіночий організм просто виснажився. Сьогодні вона в усьому тілі відчула дуже велику слабкість, її нудило. Жінка лягла на солому, спроквола сказала синові: "Візьми хліб і поїж сам, мені чомусь не хочеться".
Асанчик витягнув згорток з хлібом, трохи з'їв і решту знову загорнув у тканину. "Я залишив вам хліба, мамо, як захочете – поїсте", – сказав він. Але мати мовчала…
Асанчик приліг поруч, пригорнувся до неньки і скоро заснув.
Наступного ранку гробарі, як завжди, почали обходити землянки і запитувати, чи є померлі. Якщо чули у відповідь, що нема, переходили далі. Вони підійшли до землянки Шефіки, погукали. Відповіді не було. Покликали ще – знову мовчанка. "Здається, тут щось не так, давай спустимося", – сказав один з могильників.
І справді, Шефіка була нежива, вже навіть захолола. Гробарі відсунули сплячого Асанчика убік. Коли виносили тіло, він ніби прокинувся, але спросоння не зрозумів, що сталося. А могильники вже поклали Шефіку на гарбу і повезли до рова, де закопували всіх нещасних.
Прокинувшись, Асанчик дістав хліб, поїв, а шматок знову залишив матері.
Сонце вже трохи прогріло землю, й Асанчик вибрався на вулицю. Він завжди прямував до сусідньої, трохи більшої землянки, біля якої зустрічався з хлопчиком і дівчинкою років 12-13-ти. Той хлопець часто розповідав йому казки. Він підійшов до землянки, але там цього разу була лише дівчинка. "А що, твій брат не вийде?" – запитав Асанчик. "Він помер, його забрали", – якось байдуже відповіла дівчинка, при цьому навіть не змінившись в обличчі – ніби її брата повели десь до школи.
"У тебе вдома залишився тільки татко?" – спитав Асанчик. "Так, – глянула з-під лоба дівчинка, – він лежить хворий. А твоя мама?" – запитала вона. "Мою маму забрали на роботу", – сказав Асанчик. Дівчинка промовчала.
Вони деякий час посиділи мовчки. Зігрівшись на сонці, Асанчик знову повернувся у свою землянку.
…
Цього дня Кашкачик уздовж і впоперек перерив у селі всі купи зі сміттям, але не зміг знайти нічого їстівного. Хоча біль у задніх лапах ще не пройшов, Кашкачик уже міг обережно й поволі ходити. Але муки голоду пригнічували його ще більше. Він дійшов до такого стану, ніби на скелет була натягнута шкіра – видно було кожну кісточку.
Не знайшовши на смітниках нічого їстівного, він пішов до дому Асанчика. Подивився на перекошені ворота, на дім, на свою будку. Пригадав, як вони з Асанчиком бігали, гралися – уявляючи все це, якийсь час посидів незрушно. Тоді піднявся і пошкутильгав у напрямку гір. Дикі тварини, коли відчувають свою близьку кончину, ідуть у якісь відлюдні місця, щоб там померти. Напевне, у Кашкачика теж виникло таке відчуття, тому він і приходив попрощатися з рідним йому домом.
Поблукавши поміж дерев, він зупинився, оглянувся довкіл і попрямував у густі зарослі в долинці. Вибрав собі там місце, присів. Несподівано почувся якийсь шерех. Кашкачик нашорошив вуха, прислухався, озирнувся по сторонах – і раптом його погляд зустрівся з очицями чималенького пацюка, що пробирався між густими гілками. Кашкачик миттю зірвався з місця і притиснув пацюка лапами до землі, намагаючись схопити його зубами за карк. Пацюк вивернувся і гострими зубами вп'явся собачаті у носа, але Кашкачик, не звертаючи увагу на кривавлячу рану, здобич уже не відпустив! Просто якась собача зірка привела його саме на це місце у цей час!
…
Опівдні Асанчик виглядав маму, чекаючи, що вона принесе щось поїсти. До інших землянок заходили й виходили з них люди, а його мама все не поверталася. Вже добре зголоднівши, він узяв згорток із хлібом, що залишив для матері, розкрив, подивився... Але з'їсти сам не наважився, знову загорнув і поклав на місце.
Надвечір Асанчик вибрався із землянки, обдивився довкіл, але матері ніде не було.