І справді, на околиці села поміж дерев появилися їхні односельці-партизани, що спускалися з гір до рідних домівок. Вони радісно віталися, обнімалися, цілувалися зі своїми дружинами, дітьми, котрі вибігли їх зустрічати. Шефіка приглядалася до чоловіків, що виходили з лісу, сподіваючись, що зараз побачить свого коханого, підбіжить і пригорне його. Ось уже п'ятеро, семеро партизанів вийшли… А інші – чому не з'являються? Емірусеїн, коли востаннє провідував її, казав, що їхніх односельців у загоні було півтора десятка. Шефіка занепокоїлася. Партизани і ті, хто їх зустрічав – майже все село зібралося на околиці.
– А де наші чоловіки, чому вони не прийшли? – стривожено запитала ще одна партизанська дружина.
– Дай вам Аллах сил і терпіння, – відповів хтось із партизанів. – В останньому бою вони героїчно загинули. Фашистські кулі скосили їх...
– І мій теж загинув?! – скрикнула інша жінка.
Жінки не хотіли в це вірити, вони обступили вцілілих партизанів, безперервно перепитуючи, називаючи імена своїх чоловіків.
– Всі вони віддали життя за нашу Батьківщину. Хай буде земля їм пухом, – сказав літній сивочолий партизан. Тамуючи хвилювання, він назвав імена всіх полеглих побратимів, серед яких був й Емірусеїн.
Вражені цією звісткою, що, здавалося, потрясла небо і землю, дружини і діти загиблих гірко ридали. Хоч і кажуть, що вогонь палить те місце, де він упаде, та ця новина стала скорботною для всіх сільчан. Радіючи визволенню від ворога, всі тужили за втратами. Але загиблих не повернеш… А живим треба якось жити далі…
З настанням весни почалися роботи в садах, городах, люди ремонтували свої оселі, що постраждали під час окупації. Кожен, як міг, долучався до справи. Шефіка, коли бралася за інструменти, котрі ще, здавалося, берегли тепло чоловікових рук, спершу плакала. Вона зранку до вечора поралася по господарству, а коли згадувала, що треба ще й відробляти у колгоспі, то просто руки опускалися. Вона переживала, що тепер і так несолодке її життя буде дуже сутужним, бо залишилася одна з малою дитиною. Згадуючи слова матері, лише повторювала: вбережи нас, Боже, від гіршого...
Після визволення їхнього краю від фашистів усі жили сподіваннями про швидке закінчення війни і налагодження мирного життя. Роботи було дуже багато. Спланувавши затрашній день, 18 травня, Шефіка лягла спати трохи раніше.
…Опівночі так гучно загрюкали в двері, що Шефіка аж зірвалася з ліжка. Забившись у куток, вона тремтіла від страху, думаючи, що це, напевне, повернулися фашисти.
У двері почали гупати ще сильніше – аж вламуватися. Зовні почулася російська мова – наказували відчинити. "Хто ви? Що вам потрібно?" – злякано запитала Шефіка. "Відчиніть двері! Ми з НКВС!" – відповів грубий голос. "Прийдете вранці, у мене дитина спить", – хвилюючись, не знаючи, що й сказати, проговорила жінка. "Якщо не відчиниш, ми виламаємо двері!" – знову прокричав той голос.
Шефіка ледь підняла засув, як у дім вломилися офіцер і двоє солдатів з автоматами напереваги. "Ой, та це ж свої, а я думала, що фашисти повернулися!" – вигукнула Шефіка. "Засвіти лампу!" – наказав офіцер, не звертаючи уваги на її слова.
Жінка тремтячими руками запалила гасову лампу. Офіцер сказав: "У вас 15 хвилин. Візьміть із собою до 20 кілограмів найнеобхідніших речей і виходьте на вулицю. А все дорогоцінне – золото, срібло і також зброю здайте мені", – додав він.
– Яке золото, яка зброя? Ви прийшли сюди помилково!
– Не втрачай часу за зайвими балачками, швидше збирайтеся! Згідно указу партії і уряду всі кримські татари, як зрадники Батьківщини, виселяються з Криму.
– Ми не зрадники, мій чоловік був партизаном. Місяць тому він загинув у горах, – сказала Шефіка. – Ми ні в чому не винуваті! Ми радянські громадяни!
– Швидше буди дитину і одягайтеся! – грубо викрикнув офіцер і підштовхнув жінку до сплячого Асанчика.
Шефіка, зрозумівши, що виходу нема, похапцем накинула щось на себе, розбудила й вдягла сина, думаючи, що це якась помилка, що скоро все з'ясується.
Асанчик, спросоння побачивши військових, був геть розгублений.
– Ваш час скінчився. Гасіть лампу й виходьте на вулицю, – наказав офіцер.
Підхопивши дитину, Шефіка, а за нею й військові, вийшли з хати.
Кашкачик, побачивши людей, почав лащитися до них, підбіг до офіцера, граючись, учепився йому в чобота. Але офіцер так копнув цуценя, що воно заскавчало, полетіло, неначе м'ячик, й упавши на землю, затихло.
"Не бий його!" – вигукнув Асанчик, плачучи й вириваючись з материних рук, щоб подивитися, що з його другом. Але мати прошепотіла: ні, синку, не можна! – й міцніше притиснула його до себе.
З усіх дворів виходили односельці й збиралися біля клубу. Побачивши, що ця біда торкнулася не лише її одної, Шефіка трохи заспокоїлась. Але серце все одно щеміло від страху й тривоги. Те, що відбувалося, не вкладалося в голові.
На світанку всі кримські татари, що жили в селі, були зібрані біля клубу. Вирвані зі сну, стомлені, схвильовані селяни були розгублені й пригнічені, не знаючи, що буде далі. Дехто взяв із собою згорнуті ковдри, хтось встиг кинути до мішків якісь харчі, у декого були вузли з одежиною – що втрапило під руку. А у Шефіки окрім сина на руках не було нічого.
Люди намагалися якось осягнути й пояснити те, що відбувалося. "Чому ця біда звалилася саме на наші голови?" – у відчаї запитував хтось. "Не тільки на наші. З сусіднього села прибіг чоловік, він розповів, що у них діється те ж саме", – відповіла літня жінка. "Це лихо не тільки в нашому селі, воно всіх наших земляків зачепило", – сказав згорблений сивий дідусь.
Під'їхали кілька вантажних автомобілів, людей почали заганяти на них. Зчинились метушня, гамір. Кашкачик підняв голову і шарпнувся у бік вулиці, але задні лапи зовсім не слухалися його. Він застогнав від болю й безсилля і знову безвольно зронив голову на землю.
Коли всіх людей повантажили, офіцер після швидкого огляду спорожнілих будинків наказав рушати. Нещасні, приречені люди, зрозумівши, що їх відривають від рідних домівок, почали плакати, голосити. Довкіл лунали крики, чулися стогони, зойки і причитання.
…
Кашкачик, зібравши останні сили, чіпляючись передніми лапами за землю, поповз убік вулиці. Але ще коли він був посеред двору, машини, по-звірячому прогарчавши двигунами, вже зникали за поворотом, залишаючи по собі лиш перемішану з вихлопними газами куряву. Зрозумівши, що він не зміг попрощатися з Асанчиком, Кашкачик зупинився, прислухався до стихаючого завивання двигунів, поклав голову на передні лапи і втупився в одну точку. Ніби обмірковуючи щось, він довго лежав на цьому місці, потім підповз до своєї будки і затих.
…
На залізничній станції творилося справжнє пекло. Жінки голосили, діти плакали, люди кричали, шукаючи своїх близьких. Конвоїри позаштовхували усіх в товарні вагони, наглухо позачиняли двері і поїзд незабаром рушив. З вагонів чулися плач і голосіння. Це було розставання кримськотатарського народу зі своєю Батьківщиною – ніхто не хотів вірити, що це прощання з нею назавжди. Багато хто думав, що про все, що відбувалося, донесуть товаришу Сталіну і він знову усіх їх поверне додому й покарає цих ворогів народу, бо так з ними могли вчинити тільки вороги.
З наступного дня після початку руху поїзда людям почали давати по шматочку чорного хліба і черпакові супу, яких часто не всім вистачало. Причому, було незрозуміло, що в тому супові, з чого приготована та каламутна баланда, якою годували людей. Добре, що деякі люди не розгубилися і захопили з собою хоч якісь харчі. Вони допомагали тим, у кого, як у Шефіки, не було при собі геть нічого.
Ось так, під перестук удень і вночі вагонних коліс минув тиждень. Залишивши позаду міста і села, що потопали в зелені, вигнанці виїхали у голий степ. Постійно зачинені до цього двері вагонів почали відкривати. Коли ешелон зупинявся в степу і стояв, очікуючи чогось, дозволялося виходити з вагонів і навіть щось приготувати поїсти. Здавалося б, що і як приготуєш у відкритому степу?
Поруч з Шефікою на двох'ярусних нарах їхала жінка з трьома дітьми. Коли поїзд рухався, вона замішувала тісто з прихопленої вдома муки і викладала його в сковорідку. А під час зупинки жінка притьма вистрибувала з вагона, вигрібала в землі ямку, робила довкруж неї з вигорнутої землі валик і ставила сковорідку. Збирала довкіл сухий бур'ян і підпалювала під сковорідкою. У такий спосіб вона деколи встигала випекти коржа. Коли паровоз давав гудок, попереджаючи про відправку, усі похапцем збирали посуд і мерщій бігли до своїх вагонів.
Під час однієї з зупинок до дверей підійшов чоловік з якимсь лантухом. "Якщо тут є хтось, у кого нічого нема з собою, віддайте це йому" – сказав він і вкинув у вагон мішок з якимись речами. Його віддали Шефіці. В мішку були тонка ковдра, сукня, чашка і декілька ложок. Мабуть, господар цих речей віддав Богові душу…
…
Голодуючи вже цілий тиждень, Кашкачик декілька разів себе випробовував: долаючи біль, він спинався на задні лапи і поволеньки починав шкандибати. З одного боку, його мучив біль, а з іншого – голод, до того ж він дуже сумував за своїм другом Асанчиком. Він якось дошкутильгав до будинку, двері якого покинули відчиненими. На невисокому столику посеред кімнати Кашкачик нанюхав декілька шматочків хліба, прикритих рушником. Запах їжі манив його. З великими зусиллями допнувшись до цього почерствілого, висохлого хліба, Кашкачик почав жадібно його гризти.
…
Поїзд знову зупинився в степу, люди висипали з вагонів. Цього разу сусідка Шефіки встигла приготувати на своїй сковорідці коржа. Повернувшись у вагон, вона, обпікаючи руки, поділила перепічку: розламала її на 5 частин і один шматок дала Шефіці, хоча в торбинці у неї залишалося лише кілька кілограмів муки.
Шефіка поділилася хлібом з Асанчиком. Вона була вражена тим і щиро раділа, що бідні, знедолені люди, не маючи з собою нічого, окрім похапцем зібраних вузликів, ділилися з ближніми останнім.
Але врятувати усіх було неможливо. Вже на другий день після того, як ешелон рушив з Криму, у вагонах почали з'являтися померлі. Ходили чутки, що коли переїжджали міст через Волгу, багато мерців поскидали прямо в ріку. А те, що цих нещасних конвоїри залишали просто неба у відкритому степу, бачили всі.
…
…Кашкачик ще кілька разів заглянув у той "хлібний" дім з відчиненими дверима, але, не надибавши більше нічого їстівного, почав шукати поживу на звалищах, куди викидали сміття люди інших національностей, що залишилися в селі.