Спрацювала, напевно, захисна реакція номенклатурника-перестраховщика. І почав то як:
– Не злись, дружище! Я ж не знав, що в тебе бойова контузія.
– Шо-шо? – підскочив з місця Байда, мов вдарений струмом. Добре, встиг кинути поглядом на раптово зніяковілого Андрія й докумекати чия робота. Силою стримався… Дочекався кінця відвідин неочікуваного гостя і до сусіда по кімнаті:
– Дрюня! Бачу ти мені в адвокати набився?.. Твоя робота?
– Ну що тут такого? Як би я його вспокоїв? А так сказав, що в тебе контузія – і похоронив справу… Думаєш – неправильно?.. Нехай би роздув конфлікт?
– Е, знаєш… виправдатися всяко можна, та робити з мене припадочного не зовсім… не зовсім… А… да… виходить, шо то ти вже спекулюєш моїми заслугами?. Ге?... От ти, чувак… бистро погане переймаєш. А казав: я, я... – щирий комсомолець. Ох і дивуєш ти мене, ох і дивуєш. Можу тільки представити до чого докотишся, як ше зі мною трохи поживеш.
Осінь стояла тепла. Туманні ранки змінялись сонячними днями. В обідню пору навіть припікало. Вода в озері посеред Голосіївського лісу ще нагрівалась до приємної для купання температури. Студенти ходили плавати за першої нагоди. У неділю берег був переповнений – сині, зелені гуртожитські покривала сховали під собою всю навколишню траву й пісок. Мало хто міг всидіти в гуртожитку, коли життя біля озера вирувало.
Славік напросився теж скупатися. Андрій позичив у знайомих хлопців, які тренувалися на університетській спортивній велобазі, велосипед, посадив свого скаліченого сусіда на раму і покрутив педалі в бік лісу.
Боявся за Байду. Чи зможе той сам плавати? Однак Славік так впевнено зайшов у воду і почав гребти руками, що всі сумніви відпали.
Де взялася Жанка… Стала хвалити Славіка за те, що так гарно плаває – спровокувала на змагання. Хто скоріше на протилежний берег дістанеться. Забили-перебили. Андрія суддею призначили.
Спочатку Байда вирвався вперед і явно став відриватися від дівчини, проте коли до цілі залишилось зовсім небагато, зашпортався і став начебто тонути. Його голова раз по раз ховалася під водою. Не кричав на допомогу, але й так було видно, що сам не справиться.
Жанна миттю зреагувала і підпливла до невдахи-плавця. Нирнула під хлопця й дала йому схопитися за плечі. Помалу, двоповерхово, почали плисти до ближніх кущів. Славік перехватився правою рукою за живіт дівчини. Коли дісталися берега, довго не відпускав, кашляв і задихався. Згодом осилив себе і розпластався на теплому піску. Попросив Жанку, аби полежала біля нього й тримала за руку, потерла йому груди, щоб кашель пройшов. Так промайнуло з півгодини. Андрієві з протилежного берега здавалося – три, а то й чотири. Не міг діждатися, доки закінчиться ця пригода. Нарешті схопив велосипед та поїхав навкруг озера – везти товариша додому.
По дорозі обговорювали те, що сталося:
– Аби знав – нізащо тебе не повіз, думав ти дійсно можеш у воді без сторонньої допомоги, руки ж он які сильні – мабуть вдвічі за мої.
– Хто тобі сказав, шо я в допомозі нуждаюсь?..
– Ніби я не бачив, як ти ледь не пішов на дно раків кормити. Ото було б – втопили б героя! Ніхто б не зрозумів, нащо я тебе туди посунув.
– Дрюня-Дрюня! І який з тебе слідак вийде, коли в твої ці консули не візьмуть? Невже ж ти не бачив, як я пер з початку запливу? Ге?
– Бачити, то я бачив, однак потім в тебе сил не вистачило. Якби не Жанка – хана була б! Молодець Жанка! Ох і сильна! Як вона під тебе – слів не має. Й потягнула… немов на буксирі. Я б ніколи так не зміг.
– Нічо ти не вчухав… Дурня я клеїв, а ти повірив. Бачив я, шо вона позаду, короче… захтів: дай думаю притворюсь – нехай спасає, хоч притулюся до неї. Коли ше така нагода випаде? Ти б тільки знав: яка вона класна! Я б так міг годинами плисти й днями лежати, коли вона поряд, і коли так приємно мене торкається. Запав я, здається.
Андрій від цих слів немовби задерев'янів, немовби піску в очі сипнули. До самого студентського містечка не озивався. Дивне, незнайоме до цього почуття, поселилось у нього десь під серцем й починало їсти-мучити. Ревність... Вона прийшла разом з симпатією, думками про Жанну. Ще недавня дружба зі Славіком почала програвати цьому новому, яке й назвати не знав як.
Аби влаштуватися на роботу в студентському містечку, потрібно було мати везіння. Багато студентів шукають підробітку. Добре, коли він поряд з місцем проживання. Андрієві пощастило влаштуватися двірником. Земляк-старшокурсник звільнявся з цієї роботи, шепнув на вухо молодому студенту, щоб швидко біг оформлятися, поки інші не захватять.
Щоранку Андрій став просинатися за три години до виїзду на заняття. Збирав сміття, мів опале листя, згодом відкидав сніг, довбав лід на пішохідних доріжках, посипав їх піском. Сказати, що дуже вже важко – то ні, однак висипатися ніяк не вдавалось. Хіба на парах часом, коли викладач не бачить. Зате копійка появилася. Можна в кіно сходити, на футбол, купити дешеву вдяганку чи взувачку. Став носитися з мрією: Жанку кудись запросити-зводити, проте не знав, як приступитися.
Дні бігли, немов діти до школи. Осінь поступилася зимі. Від цього в 38-автобусі стало ще тісніше. Частину місця зайняли куртки й пальта. Чорношкірі іноземці стали натягувати на себе десяток одежин – светра на светра, футболку на футболку, сорочку на сорочку.
Йдучи студентським містечком, можна було несподівано зловити сніжку в спину, або й в голову. Студенти списували все більше і більше зошитів, нові книжки стали зачитаними-заяложеними.
Славіку Байді виписали у військовому госпіталі протез. Хлопець довго прилаштовував його до ноги, пробував ходити, освоювати. Виявилось, що це нелегко. Потрібні були терпіння і навички. Протез натирав ногу, залишав синці й болючі сліди. Аби вправно ходити на ньому, тримати рівновагу, треба було тренуватися, міцно стискати зуби від болю. Славік терпів. Йому хотілося швидше стати на ноги, нехай і на такі, з одною чужою. Великим стимулом було перестати бути інвалідом в очах Жанни, взяти якось її під руку, пройтися містом, сходити разом на танці, прогулятися парком. Ніби якраз для такого Байда заходився засвоювати протез. Спочатку він ходив по кімнаті – від стіни до стіни, а згодом налягав на протез все більше і більше. Мучився, але йшов, пересувався, аби добитися свого, аби хоча з вигляду бути таким, як здорові ровесники.
Старання й терпіння зробили своє, результат не забарився. За місяць-другий хлопець ходив, мов на своїх. Правда, помітно шкутильгав, однак міг обійтися без сторонньої допомоги.
Коли накидало кучугури снігу, схватило морозом, у Голосіївському лісі зробили летючу ковзанку. Полили водою високий схил, перетворивши на твердий лід. З крутого пагорба відчайдухи летіли на санях, дошках, на всякому чомусь, що збереже штани, стрімголов униз, ризикуючи на шаленій швидкості врізатися в дерево, зсунутися некеровано по товстих дубових коріннях, збиваючи спину, коліна, здираючи до крові руки, вгатитися в пеньок і скрутити собі в'язи. Далеко не кожен насмілювався почати з самої вершини. Андрій навіть у думці на таке був неспроможним, а Славіку тільки такого й подавай. Де ще можна показати відвагу, бути не гіршим від інших, першим між них? Байда знімав протез, сідав на шматок товстого картону, і спускався зі свистом у вухах, відчуваючи на собі захоплені погляди глядачів. Те, що він був без ноги, привертало увагу, визивало захоплення його стійкістю, мужністю. Коли приходилося лізти назад угору, він дерся накарачках, чіплявся за виступи, кущі, дерева, піднімався, помагаючи руками, одною ногою, показував таке старання й проворність, що зривав аплодисменти. Чулося:
– Диви-диви, що отой безногий хлопець вичворяє!
– Ото дає, так дає! Ох і герой!
Спітнілий, задиханий Байда тріумфував. Вговорив і Жанку сісти спереду й політати разом з ним. Без нього, напевне, дівчина не насмілилася б, а в міцних обіймах – спробувала. Обом було весело, трохи страшно й наче лоскотно від цього, адреналін шугав у кров і полонив голову дурманом ризику. Обоє відчували ні з чим незрівняне єднання. Летіли ж одним цілим, тісно притиснувшись одне до одного, разом повертаючи, падаючи, коли не вписувалися в поворот, разом ойкаючи і закриваючи од страху очі.
Андрій вирішив задніх не пасти. Боротися за Жанну. Залицяння до неї сусіда по кімнаті додали йому сміливості. Розумів: якщо нічого не зробить, аби привернути до себе дівчину – втратить свій шанс. Маючи гроші, спробував купити білети в гарне кіно. Якраз у центральних кінотеатрах проходив тиждень іноземного фільму. Ажіотаж був страшенний. Кожен хотів хоча б поглядом доторкнутися до таємничого Заходу, мріяли потрапити хоча б на якусь картину. Одного тижня для великого Києва було вкрай мало, а через тиждень все закінчиться і більше не повернеться – смакувати "заграницею" не годилося.
Незважаючи на більшу плату ніж зазвичай, на те, що потрібно було дивитися по два фільми відразу, без перерви, часом двосерійні, на сім-вісім годин, проте нікого це не лякало, хоч було незручно й важко всидіти. Про польський "Ва-банк" ходили чутки, як про надзвичайний, класний фільм. Такого в радянських кінотеатрах не показували.
Однак Андрієві не повезло. Скільки в чергах не стояв, ні до чого не достоявся. Взяв білети на оперету – ці бери скільки хочеш. "Циганський барон" йшли дивитися заядлі оперетомани та іногородні студенти – потім буде про що розповідати, коли зі столиці у провінцію повернуться.
Жанка в театрі ще не була – пішла з цікавістю. При кінцевих запальних сценах з танцями-співами артистів у барвистих костюмах аж підскакувала від задоволення. Плескала в долоні разом з Андрієм – на другий день руки боліли.
– Ну вгодив, так вгодив ти, Дрюнька! Не чекала, що так буде весело. Такі танці, такі голоси, такі файні кавалєри! Ух! Спати не буду! Дай, за це в щочку поцілую… Ну, що ти знітився? Я ж по-доброму, по-дружньому…
– От, якраз по-дружньому й не хочеться…
– А, як іще?.. – Жанна кинула на хлопця здивований погляд, мовби вперше його побачила.
– Ніби не знаєш…
– Ого!.. Не даремно зі Славіком живеш…
На більше Андрій не наважився. Проте, це був його день. Коли вийшли з автобуса, супутниця не змогла йти сама – високі каблуки нових, вперше взутих модних чобіт, не тримали дороги, ковзали по заледенілому тротуару.