Ми переглядали книги — виходить манко, як бик! Ти знаєш, чим то пахне?..
Сторопів, неборак, зажурився. Поганенько з нами — думає. Щоправда, не дуже він там вірив тим книгам, а ще менше "панам директорам", бо ці нераз його в цей спосіб на "бас брали" — та все-таки, мара його знає?.. Може, й переборщив дещо... Зблід наш крамар, помарнів, ні сон, ні їжа його не береться, ходить мов не свій від голови до скарбника, від скарбника до книговодця, розпитує, а що там, а як там, а ці, іродові душі, лиш: "Побачиш на зборах!.. " І підсміхаються таємно. А тут ще, як на біду, люстратора на ревізію принесло! Маєш, бабо, книш! Ну, тепер капут, думає Сень; на самий звук слова "ревізія" в нього душа завмерла. Але вечором пошкандибав таки під хату голови, де ночував люстратор; тут і побачив Сень крізь вікно свого "ворога"... Що ж, панок, нічого собі, лисий, як коліно, черевце нівроку, чималеньке, сидить за скринею, яйце за яйцем лопкає і чайок попиває... Гм! Чоловік, як чоловік... Аж рано-вранці суне "ревізія" до кооперативи! Попереду сам люстратор з течкою і паперами, за ним голова, також з паперами, за ним книговодець, також з паперами... Інвалід УГА Сень Свистун як стій випрямився "на позір", побачивши стілько "саржі". Стоїть, анічичирк.
— А тепер поволі переведемо собі інвентуру, — каже кругленький ревізор.
Почали. Перевертають все догори дном, важать, рахують, записують, аж Сенькові голова ходором ходить. Руки йому дрижать, коли бере яку річ. Кожну коробку сірників кладе легенько, мов цінність яку велику.
Нарешті скінчили.
— Ой, синку! Щось ти тут забагато "відтяжував"... Товару не стає... Круто буде з тобою! — каже кругленький кооператор і моргає до голови та книговодця.
І всі три потюпали собі на обід... . А нашого Сенька начеб куля з "міненверфа" луснула! Ого! Попався...
От докрамарювався! І звідкіля це прокляте манко взялося?! Я ж ні сотика не змарнував, найменшої річі й пальцем не тикнув!.. Доленько бідна! Як же я тепер людям на очі покажуся?.. І чи повірите?.. 60-процентовий інвалід УГА Сень Свистун, колишній скорострільчик, що п'ять літ воював без впину, що боровся на трьох фронтах, що був три рази ранений, два полонений, а сім разів присипаний землею, цей відважний цісарський фрайтер Куріня Сталевої сотні, Станиславівської бригади десятник, що зі своїм "Максимком" і самого чорта не боявся, — він заплакав тепер, як мала дитина над "проклятим манком"!.. Похилився над лядою і великими, як бохонці хліба, п'ястуками втирав заплакане обличчя, а сльози, як горох, капали у відчинену скриньку з цвяхами...
Зараз у неділю скликали Загальні збори. Довго міркував Сень, що йому робити... Йти чи не йти?.. А потім — рішився.
— Чи я трус, або маркірант з запілля? Піду! Що буде, то буде!
Взяв новий однострій, стрілецьку шапку, для більшої торжествености навіть протезу нову заложив, бо стара скрипіла, мов рік не мащене колесо, і пішов.
Збори саме починалися. Народу — як бджіл в улию. За столом — управа, Надзірна рада, якісь делегати з міста, та Сень Свистун дивився на все те, мов крізь мряку. Він стояв біля дверей і ждав страшного суду!.. Раз у раз хтось читав, хтось балакав, хтось підносив пальці вгору, інший знов роззявив рот та й кивав головою, мов кінь у гарячу днину, та Сень мов не чув того й не бачив. Збудив його з отупіння лункий голос бувшого четаря Гарасимяка, що гомонів, як архангельська сурма:
— ... а крамареві, за совісну працю і точне сповнювання обов'язків Загальні збори складають отсим щиру подяку і похвалу...
Більш не тямив нічого. До нього говорили, простягали руки, та йому бушувала в голові лиш одна думка:
— От бісові "директори"! Надули мене, йолупа останнього, надули!..
Аж тоді, як Гарасимяк два чи три рази запитав його, чи годиться крамарювати на другий рік, інвалід УГА Сень Свистун випрямився на позір і різко зарапортував:
— Так єсть, голошу слухняно Світлі Збори!..
IV.
Почалось воно з того, як справником у кооперативі став багатій Собенко. Вибрали його таки зараз в першому році Сенькового крамарювання. Вибрали тому, що наразі кращого годі було знайти. Книговодця й касієра якось скоренько розшукали, а зі справником трудновато приходилося. Воно — річ ясна: книговодцеві зразу нема що книжкувати, касієрові знову нема що рахувати, а справникові хоч би, скажім, сьогодні — запрягай коні, їдь до міста, купуй товар, а воно... гм... кажім, не кажім — все коштує... І кінь, і статок, і день пропав — ба!.. Радять наші оснувателі, та й радять, намовляють, заохочують, один другого підштовхує — ніхто не спішиться. Аж тут з передньої лави бурчить Хома Собенко:
— Та я вже би був тим справником, ци як там... Що ж, — каже, — щоби був, то най буде.
Ніяково людині відмовляти. Та ж то багач, сорок п'ять морґа з долиною, чотири коні, сім корів, всі будинки під бляхою, що багач — то не копиця сіна!.. Вибрали.
Став Хома справникувати. Зараз другої днини взяв палицю в руки, надув пику і суне до крамниці. Всадився за ляду та й до Сенька:
— Я тут тепер справник, зрозумів? — й луснув себе п'ястуком в груди, аж задудніло.
Сень Свистун, з якого саме тепер витікав десятий піт над нещасним лядовим дневником, випрямився по свому, хоч по правді не знав ще добре, що це слово "справник" означає... Та як побачив, що то не хто-будь, а самий Собенко став справником, відразу зміркував, що воно мусить означати якесь начальство, бо ж такий багатир надурно ним не хвалився би. Тим часом "начальство" покрутилося за лядою, нагримало на крамаря, мовляв, "У тій вашій курперативі ніц нема", взяло даром пачку паперців та й пішло. І хоч як сьогодні сердився пан справник, що в склепі ніц нема, то завтра він не подумав про те, щоби товар спровадити. Аж за тиждень, як намолотив собі фіру пшениці на продаж, тоді "за одним заходом" поїхав до міста. Наперед продав збіжжя, потім заїхав на шинк, кропнув собі п'ять "шнапсів" загалом, а тоді — гайда до кооперативної праці. В Боруха купив соли, рижу тощо, дістав три фунти цукру "збоку", у Фішера купив цвяхів, підківок та іншого теремешля, дістав торбу ухналів також збоку, а в Шварца накупив цукорків, дістав чоколядку, як праник, — і вйо додому. Заїхав під кооперативу:
— Пррру, каштан! Гей, вилази там один з другим. Собенко товар привіз!
— Гарно, гарно. А де ж фактура? — питає голова Павлюк.
— Що-о-о? Фа... фактура? Яка фактура? Н... на хоробу вам тяжку фактур? Маєте товар!..
— А чому ж ви в Союзі не купували?..
— Е, що там Союз. Я сам знаю, де купувати! На то я с... справник, так чи ні?
— Та добре, добре. Тільки тепер ми не знаємо, чи ви всі гроші видали, чи, може, вам що лишилося...
— А... або що? Може га... гадаєте, що я вам гроші краду?! Я? Я, Собенко?! Я с... свищу на вашу кооперативу, на ваші гроші, на вашого справника і шлюс! Як вам не в лад — то моє у... у... ушанованє!.. Страх! Гонор мені великий — справник! Я мо... мо-можу на такий гонор...
Бачить Павлюк, що пан справник п'яненький — дав спокій. Але на другий раз — повторилося то саме, на третий — також... І аж тоді, як з Повітового союзу приїхав інструктор, як збештав управу за те, що до Союзу тільки тоді забігає, як треба на кредит узяти, а жидам готівкою платить, Собенко хоч-не-хоч рішився загостити до Союзу. Так що ж? Тут вже "збоку" годі що зарвати!.. Але на яку параду торчить християнинові маківка на шиї? На те, щоби вмів собі зарадити при лихій годині. О! Справник Собенко знав, як собі порадити!.. Поїхав раз по товар — "десь поділася" сіль з мішка, поїхав другий — нафта "повитікала" з бочки, поїхав третий — кава "розсипалася"... Сень Свистун бачив те все, але мовчав. Назбиралося в крамниці пару сот яєць.
— Здалося би відставити до Союзу — натякає Сень.
— Е, на яку мару з такою дурницею по Союзах волочитися, — каже Хома. — Моя, во, стара їде завтра з набілом до міста, то й візьме тих пару покладків...
Свята правда! Хомова стара була в місті! Навіть тих пару покладків продала! Але грошей за ці покладки ніхто ніколи не побачив. Десь поділися.
Згадали ми про Хомову жінку. Фільозоф була баба! Дібралися з паном справником, як дві краплі роси. Прийде вона, бувало, до кооперативи, нагорне цілий подолок всякого краму та й:
— Запиши там, Сенуню, ая. Старий заплатить, ая...
За тиждень-два крамар тиць Хомі книжку під ніс:
— Пане справник, щось ви тут теє...
— А тобі що? Палиться?! Маєш час, я зі села не втікаю!
А сам всадиться на прилавок, нагорне з перескринка повні жмені грошей і до кишені. Змішає їх зі своїми власними, бо, мовляв, це не собаки — не погризуться.
— Як же так? — питає крамар. — Ні денний торг ще не замкнений, ні касієр не знає, скільки було грошей, а ви вже й сховали...
— Но, ти мене не вчи! Я знаю, що роблю! Що там касієр!.. Ну, що касієр? Касієр — є касієр, а мені треба грошей на товар, і шлюс!..
Так воно було на перший місяць, так воно було на другий. Вже й по селі почали скрізь говорити, що Хома Собенко щось забагато кооперативу "відтяжує".
Зразу Сень Свистун, "рекрут" у кооперативному діловодстві, глядів на ці штудерні маніпуляції і мовчав. Воно ж і начальство якесь, і перший господар у селі — як же тут рекурсувати?.. Та смілива й чесна вдача колишнього вояки не могла стерпіти такого циганства. Раз якось перестрів Сень голову Павлюка та й каже:
— Зле, пане голово! Робіть, що знаєте: або я тікаю з крамниці, або шукайте іншого справника! — І розповів все, що знав сам, і що чув від людей про справникування Хоми Собенка.
Голова почухався в голову, бо ж воно... гм... справа трохи делікатна... Для більшої відваги та для скріплення важливости хвилини нарядив Павлюк нову шапку, закликав містоголову Коцюбу, і оба разом потюпали на "авдієнцію" до Собенка.
Пан справник розвалився саме за скринею і завзято періщив гарячу бульбу, политу шкварками, та дудлив раз у раз зі здоровенного горшка квасне молоко. Сопів притім і стогнав, як на муках.
— Дай Боже добрий вечір.
— Дай Боже здоровля.
— Час на обід...
— Просимо й вас.
— Гм... кхм... — почав Павлюк і закашлявся. — Воно... гм... як то кажуть... щось ви там, пане справник, трохи наборгували в кооперативі...
— Е, та то нічо не є! Смійтеся з того.