Празник
Дзвони гаморили, вишні відцвітали, з маєвих облаків трискав золотий сміх на бляшані менталики, на хрестики, коралики, на медяникові серця, веселкою розмальовані, скрипіли ручиці. Гості, гості! — лящали свистала, галайкала катаринка, у стоголосій крутіжі карбулялися всуміш роздзвонені намиста, білі, гей ріпа, зуби, мережані уставки й очі, повні сонця.
Празник!
Йшли і йшли. Без кінця і міри. Десь, із кучеряви і вуличок, десь, із садів, розсміяних та гомінких гудінням бджіл і ластів'ячим щебетом, десь, із сутиків, перевулків, перелазів, як непосидючі ручаї, що вирвались з лотоків, квапилися на відправу — то свої, а зайшлих!
Тьма-тьменна!
Із Залісся, Хлип'я, Ханасівки, десь аж з-за чагарів! Світе розколений! — п'ять миль треба бити ногами... Обсмалені, і гей цигани; гором — порохи з десятої границі, долом — ранішні роси, на штайфах — маків цвіт і жовтесенькі пелюстки сліпоти...
— Го-го, свату! Ну, прецінь, раз на цілий вік!
— Йой, Марисонуньцю, а я собі вже мислила, що вас на цім світі не зобачу! Йой!..
Раділи й схлипували, обіймалися, аж кості хрупотіли, й цмокалися шорсткими запорошеними губами.
Дітиська — от жемоїдь, росте і хліб псує — слинили жилаві руки.
— Аво, стлийна насі!.. — ластилися, гей коти, за гостинцями нипали. А весь той невголюканий сорокатий народець суєтився поміж дишлі, кінські хвости, крами, халабуди, терлиці й гладущики й безперестанку котився — під небосяжні смереки, де садили дими з кадильниць, де легіт фанами лопотів, де чотири єгомості в світлих ризах, а столітній канонік із Лип'я — п'ятий — правили, бо правили, на голоси виводили, а повишивані бабиська ревли, мов тури, "Єдинородний сине... "
Празник!
Під дзвіницею в холодку, на обчімханих дубах, мимраві й гугняві бабусі чоломкалися очіпками, а падькали, а бідькали і, прослезившись, прощали собі гріхи, що їх ніколи не робили, Господу навкучувалися й усім святим голови морочили:
— Та й третій раз мені, кумонько, простіть!..
— Га? Як?..
— Ото раз, чуєте!.. То ви вже не чуєте? А я ще, чуєте, чую... Ая. Ще роблю, що здужаю... Нема смерті...
А внизу — гей! — сенсація, ліцитація: комедіянт у червоному чіпку рипів, якби з нього паси дерли:
— Ану, люди, бо завтра не буде! Льоси, льоси — польські, руські, американські, матка Америка виграла!.. Лєтрика-лєтрика, хто тут моцний зуби рвати, кров спускати, ану ге-е-ей!
Празник!
Діди, баби, каліки — криві, глухі, горбаті, присліпуваті, безрукі, безногі і безносі — гей саранча! За ноги лапали! За спідниці! Рачкували, скимліли:
— Дайте, не минайте!
— Богородичко — дівонько обрадованная!.. Змилуйтеся, татунцю солоденький!
- Іван Керницький — Злий дух під Божим домом
- Іван Керницький — Злощасний рукопис
- Іван Керницький — Нарікайли
- Ще 28 творів →
— За душеньки померші помолюся я до Господа!..
— Дайте каліці нещасній, не минайте сирітки!
Празнешні пирскали в їх бік:
— Ото сирота, а писок, як ворота...
— Ая. Дай бідному дідові, а дід занесе жидові.
— Але ж бо намножилося тої калічні! Якісь-во, заграничні!..
— Той чорнобривий, той наш такий... Свого ховання.
— Хе-хе...
Статочні ґазди в білесеньких полотнянках, опоясані австрійськими "куплями", а чупері вимазані по-празнешному й приплескані, як плесканки сира, а чоботи статні, господарські, з вухами на п'ять цалів, аж світилися від шварцу — чап-чалап — вагом, гей гусаки ступали по кам'яних сходах, дзеленькали підковами й погладжували вуса.
У самій хвіртці безногий бородач із вовчим видом люто стискав у жменях дерев'яні кулі.
— Шляк трафив наглий! І ніц ніхто не дає...
— Аво, дивися!.. Бив би!
— На маєш! Ніж би засадив!
— Цуд!.. Щось такого...
На стос сірого каміння, під гіллястими липами, виліз на проповідь в сяючім епітрахилі катехит із Лубина, стрункий, як свічка, чорнявий, живий, як іскра, очі блискавками мигали. Молоде то ще було, всього рік як його висвятили, а вже мури витирав, бо залісяки доти на нього юдили і хляпали язиками, доки не виюдили...
Але він балакав! Але чесав!.. Гріло, бо гріло без милосердя, а здріматися ні на часок не було права. Але-во! Ті, з місії, ані не вмилися до нього!.. А як із притиском урубав: і "Так і наш український нар-р-род!", то людонькове — шу-шу-шу! — встояти не могли, земля під ними горіла, пучнявіли дужі груди під вишиваними сорочками, пашіли бронзові лиця, тут сльоза — кап! там сльоза — кап! — запаски пішли в рух, навіть дядькам із приплесканими гирями зробилося маркотно. Ханасівські, що гурмилися під липами, лише головами похитували:
— Ото ксьондзик раз! Гей, гей, якби в нас такий, то щось у селі було би. А наші що? Винце пендять зі свербивусу, на цитрі грають і до лісничого — на гербатку...
— Бая. Так, ой так...
Надуті "сельроби" із Залісся глумливо закопилювали губи.
— Чекай, чекай, той такий самий буде! Дістане ліпшу парафію, приховає собі животик та й вкоськається...
Але їх зараз запшикали:
— Тс-с-с!.. Аво, дивися, які мудрагелі...
— Витри си ніс наперед, шмаркачу один з другим.
— А то бий таке дрантя, пся кров...
Сонце колувало на полудень, променів хрест на церковній бані, ледве чутно шуміли хором крислаті смереки, цвіла черемха на зарослих хабазом могилках, і дивом дивувався задивлений в свою празничну вроду ласкавий день, золотом тканий, блакитом замаєний, пишними садами закосичений!
Празник був — гей! — празнику був ще й празничок, роковий храм, відпуст великий за всі гріхи — празник у Красній Долині!..
— Та ну!
— Та во!
— Стрию, я вас не пущу! Татуньо так вас просили!
— Гов, дівче, не сіпай мене, бо перевернуся на сміх людям... Таке то моцне, так вигналося... цуд!
— Митре, та ну, ходи!
— Чекай, а ти не знав, що в мене на Покрови празник?
— Е, десь ти такий...
— Тихо! А твоя Феська не знала?
— Ой-ой!
— А, гостоньки мої, косоньки мої, де вас посадити та чим вас приймати? Не цурайтеся, не чужайтеся, тож ми свої!..
— Та таки свої: цьотешне, вуєшне, дідько знає колишнє...
— О, бодай же га! То чому не свої? Пам'ятаєте, Настуню, яки-сьмо колись празникували, яки-сьмо виспівували!
— Гай, гай!..
... В Пилипа за потоком не празник — толокá, в Пилипа гостей гук! Гумно повне полукіпків, а полукіпки повні сонця й розбризканої малечі. Собаки рвуться на ланцах, кури горланять, коні поскидали нашийники, бо мушня присіла, розтряслася з баламутів молоденька конюшина, а гиляві ясени за оборогами стріляють у блакит, гей шибені дітиська з бичів...
Празник!
По великій хаті запашний холодець ходить з м'ятою попід боки. На помості — пісок і зелений лопух, святці в самозолоті й горіховому листю, почоломкались дві ковані скрині, а на віках празнична скатерть в мережки й стебнівки і та два книші, як два сонця.
Вуйни-стрийни, вивбирані, вив'язані, запишались, мов ячмінні пироги, позасідали побішниці, попідпирали ковбиці й гору сорокатих подушок, поправляли очіпки, дзвонили щирими коралями і відпустовими менталиками завбільшки добрих варениць та квітчастими запасками шморгали по бородах.
Вуйки-стрийки щойно входили, густо раз коло разу тупали в сінях обцасами, на порозі кожний харкав: "Хороба з такими порохами!", клав кримку на полицю та рукавом полотнянки розправляв стрипіхаті вусища. Сідали рядком на лавицю, як журавлі, той і той — сам собі — виймав капшук і побожно, щоб, сохрани Господи, не впав на землю клаптик махорки, крутив обрубкуватими пальцями тоненького червака.
За вікном горів синім полум'ям кущ бозу, чуділи ластівки під стріхою, а з вишень капали в буйну траву спаршивілі хруставки. Було в геть з полудня — випостилися люди в церкві, бо єгомості довго тримали... Кхм, кхм!.. Гості статечно покашлювали, але від запаху рум'яних книшів вертілися сверлики в носі й оскома лізла на язик...
— Кхм-кхм... Ахи-ахи!
Старий Гнатко таки не втерпів:
— Гей, де ж той Пилип? Спить, ци як?
Гості засуєтились, вуйки-стрийки доброзичливо та погідно кивнули лобами, вуйни-стрийни соромливо переморгнулись:
— Бодай того Гнатка!.. Така біда смішна... І я скажу: вам би то не пасувало... Аво, десь ви такі: християнин, не дитина ж... І я скажу: аби-м рік не їв... Аякже! Видите, а йому то ввійде. Ну, такому всьо ввійде! Така натура, ая... Умгу. Хе-хе — Гнатко! Хі-хі — Гнатко! То голова! — Знехотя перекидались то сим, то тим, то про те, яке було казанє, то про худобу, то про погоду; ґазди ґаздиням "тикали", а ґаздині ґаздам "викали" — як і велів стародавній звичай.
Стрий Гнатко мав мідяний вус по-козацьки й широке бундючне чоло. На всіх празниках сидів на покутті й ніколи не роздягався з кожуха. Був кметь-богатир, коні — гей кати, за дівкою нині давав дві тисячки, із самим графом їздив на рогачі — фірманував, — а лісничий завжди гостив його білою кавою і бухтами на маслі. А вже за патик, то стрий Гнатко не турбувався: ціле гумно мав завалене бучиною... Хо-хо, Гнатко! Хі-хі, Гнатко!
— Пилипе, або даєш ту оковитку, або нє?..
— Даю, даю.
Пилип розпускав у коморі "бунгу". Бабрався, ляпався, доливав воду, фарбував соком, пробував частенько, яке то, і крутив носом:
— Пся кров, ще моцна!
— А ти тілько не кушай, бо всьо викушаєш! Та й лиши краплю до зуба, щоб було закропити!
Пилипиха з донькою-відданицею увихалася коло драглів. Ложки рахувала.
— Дев'ять... десять... І пощо ти тую кривописку кликала?
— Мамуню, я не кликала, стрийна Марина сама присилилася.
— І штири бахори притягнула!.. Страх! Та то хмару зжерло би...
Через поріг перекабанився ще один гість — якийсь пізній, — парубій, мов грім, маківкою стелю підпирав, кудрява грива прилипла до чола, скропленого маєвим окропом, як житня полова до мокрого току. Парубій був якийсь неповороткий і нюнькуватий, місив кашкетину у ведмежих лапах, перевалювався з боку на бік і обгуркував лавицям ноги. Як добре розмахався, то, закрадаючись, якби йшов на заріз, зачав вітатися з гостями: як ся маєте, як ся маєте! — і так ген-ген, аж до самітнього чудотворця Миколая, що висів скромно коло бовдура в поколупаних рамах. Вуйкам-стрийкам термосив жмені, аж у суглобах рипотіло; вуйнам-стрийнам розсіяно настолочував носи чобіт і цмокав кожну в руку. Вуйни-стрийни буцімто бентежились, сіпали руки до себе і з панська відпрошувалися: "Перепрашаю... Та нащо?" Надутого стрия Гнатка на покутті також був наважився поцілувати, але тамтой не дався.
— Най, най, я не ксьондз!
Вуйни-стрийни вже юдили, вже шипіли, мов гадє сорокате:
— Хто-хто?
— Та во, жених...