Дерби в селі Закамарках

І.

Воно відома річ і цього заперечувати не доведеться, що перший фінальний матч за футбольне мистецтво Реп'яхівського району між командами с. Димайміхи і с. Закамарки закінчився в нічию 0:0.

То ж перед вирішними відплатними змаганнями капітан команди с. Димайміхи, Кирило Варениця, гаряче відкликався до совісти і чести димайміхівських спортсменів, кажучи:

— Друзі! Ви мусите рятувати добру славу і світлі спортові традиції села Димайміхів! Ви — гордощі і надія нашого села. На вас задивлені очі всіх громадян, від грудної дитини до беззубої, сивої бабусі. Друзі! Ви мусите виграти ці вирішні змагання і здобути першенство округа. Приобіцяйте мені отут, покляніться кістками наших дідів і прадідів, що заграєте в цих змаганнях із серцем.

— А може б так, про всякий випадок, взяти з собою в кишеню щось із тяжкої промисловости? — спитав, заклопотано почухавши потилицю, правий оборонець, Гриць Довбня.

Капітан команди, Кирило Варениця, рішуче потряс головою.

— Ні, друзі! Нічого в кишеню, за пазуху, а вже, тим більше, за халяву, ми брати не будемо! Минулися — забулися ті, сумної слави часи, коли то парубки з одного села вибиралися в друге обов'язково з багнетами, боксерами, чи залізними, скажемо, штабами. Тії прокляті часи темряви та безкультурносте не повернуться вже ніколи! Сьогодні, коли кується новий порядок на світі, ми і голіруч дамо собі раду, якщо цього вимагатимуть добра слава і світлі спортові традиції нашого села.

Ось так, підклавши як слід за драбини вареників із сметаною, в самий празник Чесного Хреста, репрезентативна одинадцятка села Димайміхів вирушила на відплатні змагання з селом Закамарки. Хлопці зразу поправцювали навпростець, лугами та сіножаттями, щоб з'явитися на полі бою в приписану пору — точно в 2-гій годині за старим, а в 3-тій за новим часом, а точніше — поки ще панотець розпічнуть в церкві Вечірню.

Йдуть ото хлопці, перескакують комасаційні рівчаки, підспівують патріотичних підпільних пісень, аж тут, де приходить давня границя — річка впоперек собі плюскоче, не так річка, як потічок, гаморить поміж очеретами. А потічок оцей, дарма що невеличкий, так сердитий і норовистий, а вже не дай-біг дощу, повіддя, так вам усі містки і кладочки позмиває та у безвісті позаносить.

Поставали хлопці в тому місці, де споконвіку повинен би лежати місток, а з містка, очевидно, ні сліду. Тільки жовті гриви-хвилі піняться, плесо каламутять. Задумались хлопці, задивились у воду, а капітан команди, Кирило Варениця, каже:

— Нічого, каже, не вдієш: місток, каже, гарбуз його бабі горбатій, напевно вже під Одесу затаскало. Прийдеться нам, друзі, вбрід через річку лізти.

І подав команду:

— Струнко! Скидай штани!

Хлопці слухняно поскидали штани, сорочки і що там ще в кого було, кожний змотав свої достатки в клуночок, несе отой клуночок понад головою, а сам по пояс бреде через річку, до того берега дрейфує. Так щасливо пробилися на той берег напад, поміч і оборона. А ззаду — один тільки Омелько Хрущик, воротар, остався. Йде оце останнім Омелько Хрущик, воротар, і несе в одній руці власні черевики, а в другій — м'яч, п'ятий нумер. Йде оце Омелько Хрущик, воротар, і чує, що нога йому на камені посковзнулася і що він неодмінно летить у воду. Летить оце Омелько Хрущик стрімголов у воду і знай міркує: котрою його в біса рукою вхопитись за берег? Чи цею в якій тримає м'яч, п'ятий нумер, чи тою, що в ній несе черевики? А черевики в нього майже нові, підбиті ґумою з большевицького танка, щойно тиждень тому, як заміняв їх за мішок картоплі та мірку пшеничної муки. Отак роздумуючи, пускає Омелько Хрущик м'яч п'ятий нумер, хапається за берег, берег обривається, а Омелько — бебех у воду!

Робиться, звичайно, маленьке замішання. Омелькові подають хабину, витягають його з води, Омелько чхає, випльовує намул і жабуриння і трохи не плаче:

— Тримайте, — кричить, — бальон! Бальон, каже, друзі, вода мені вихопила!

А м'яч отой, тимчасом, як поплив собі, так поплив… Ну, репрезентативна одинадцята села Димайміхів, очолена капітаном Кирилом Вареницею, залишає свої манатки на березі та кидається навздогін за втікачем. Біжать ото хлопці підтюпцем, а кожний приблизно в такому наївно-роззброюючому вигляді, як його мати привела на світ. Біжать собі хлопці вздовж берега в такому, можна сказати, олімпійському одязі, брикають, мов жеребці, вигукують, хабиною м'яч дістають, а тут їм назустріч — богомільні молодиці з Красної Пущі з відпусту вертаються.

Постає знову невеличка метушня. Богомільні молодиці побачивши чортову спокусу, відхрещуються і щодуху завертають назад на відпуст. Хлопці, задивившись на молодиць, на смерть забули за м'яч. А м'яч отой, як поплив, як поплив, так і опинився за кілометрів може з-півтори, аж біля заплотівського млина, до греблі причалив. Тут його, остаточно, хлопці спіймали та тріюмфально витягли з води.

Ну, та воно зрозуміло: поки репрезентативна одинадцятка села Димайміхів вернулася до своїх штанів та сорочок, поки хлопці одяглися, поки, співаючи патріотичних підпільних пісень, притюпали нарешті до Закамарків, то було вже грубо по 3-тій годині за новим, за старим, і за всякими іншими часами. Іншими словами димайміхівські спортсмени припізнились небагацько — на дві години з гаком.

ІІ

На спортовому стадіоні села Закамарки бурно кипіло життя. Корівки примірно травичку гризли, спутані коники підскакували на задніх ногах, телятка мукали і лошатка весело гарцювали. Квіт нації — діти всяких розмірів та калібрів у "пекаря" гралися, або в "гуску". Стариня на дубах порозсідалася, гуторила, всілякі війни та континґенти згадувала, а січова молодь привчалась на воєнний лад маршувати.

Димайміхівських спортсменів на місці сердечно вітають, у читальню їх запрошують, дівчата, чарівно всміхаючись, гниличками їх частують, — але про відплатні змагання, розуміється, ніхто і слухати не хоче.

Голова "Січі" Пилип Крогулець витягає з привітною усмішкою дебелий будильник, який придбала йому жінка за макітру яєць, прикладає оцей самий будильник до вуха, прислухається, а далі тиче пальцем на годину і каже:

— Нічого, каже, друзі, не порадимо. Або є якісь приписи Окружного Спортового Союзу, або їх зовсім немає. Запізнились ви, друзі, акуратно на дві години, значить — змагання ми виграли "воковером" і мистецтво, очевидно, в наших руках.

— То добре, — каже капітан Кирило Варениця, — що є на світі такі премудрі приписи. Але я вас тепер запитаю: існує для нас, панове, вища сила, чи не існує? Існує для вас, панове, стихійне нещастя, чи воно для вас взагалі не існує?

Спортові кола села Закамарків попали в заклопотання:

— Вищу силу, як таку, кажуть оці кола, ми засадничо признаємо. От, кажуть, тільки вчора гарячий симпатик нашого клюбу, дядько Охрім, віз до Львова пів-свині і по дорозі поліція сконфіскувала м'ясо… Нам тільки цікаво знати, яке, на марґінесі кажучи, стихійне нещастя вам трапилось?

— Нещастя? — скрикнув Кирило Варениця. — Ви це називаєте "нещастям?" Це ж була, просто, катастрофа! Місток на потоці вода чорт зна куди занесла і нам прийшлося брести через воду, як жидам через Червоне море. Мало цього: наш воротар Омелько Хрущик посковзнувся на камені, а річка поцупила в нього м'яч і затягла під державний млин у Заплотові! А тут ще, по дорозі, молодиць із Краснопущі наднесло, а ми, очевидно, голі?! Ну?.. Що ви скажете на такі багатомовні факти?

Голова "Січі", Пилип Крогулець, поник головою…

— Так, тепер нам ясно: справді вам став на перешкоді великий катаклізм… Місток, молодиці і все інше. Звичайно, нема про що балакати: йдіть у гардеробу і роздягайтеся. А м'яч отой добре, що наздогнали, бо наш власний — симпатик нашого клюбу, дядько Охрім, як учора на тренінґу копнув, так і душа в ньому трісла на амінь!

Тут ще висунено деякі застереження з кіл Гуртка Християнської Молоді.

— Не знати, — кажуть оці кола, — як панотець будуть задивлятися на цілість цих справ. Бо наш панотець, сьогодні і не пообідавши, ще з полудня принесли собі на грище фотель та часослов і дожидали змагань, та ось тепер вони, неначе б то, збиралися йти правити Вечірню.

— Коли річ іде про мене, — вмішався в розмову о. Григорій, місцевий парох, — то обідати я справді не обідав і оце власне, правду кажучи, я хотів посилати дяка, щоб дзвонив на Вечірню. Та з Вечірнею можемо почекати до вечора, Я, каже, спеціяльно інтересуюся копаним м'ячем. Колись, у гімназії, сам грав на центрі, та потім пацифікація перебила мені спину і тепер я в тій ділянці значно відстав.

Тут теж навинувся принагідно під руки представник Окружного Спортового Союзу, пан Рогалик, що приїхав на село з наплечником — міняти старий плащ за масло.

— Я, — каже цей представник, — являюсь на цьому терені в напівофіційному характері. Я міняю зовсім ще добрий, хоч і приношений плащ, за масло, можу теж, евентуально, заміняти за інший рід товщу, але в оцих фінальних змаганнях я дуже радо буду за арбітра. Тільки, може хтось з присутніх позичить мені свистало, бо своє власне я вдома забув.

Цьому представникові вищої спортової влади позичають пастухи свистало, що його згубив один політрук, як доблесно втікав через село, а змагуни йдуть до гардероби роздягатися. Спорожняється також місцевий стадіон від корів, коней, телят, лошат та квіту нації — дітей всякого калібру.

Та зараз таки, в гардеробі, як змагуни переодягались, трапився інцидент. Виявилося, що перший воротар футбольної команди села Закамарків, Стецько Полукіпок, поїхав до Львова з молоком, а при цій нагоді хоче заміняти собі шафу, пару крісел, а коли б вдалася штука, то також психу, або канапу. А до запасного воротаря Клима Цигарнички спортивні кола села Закамарків не мають довір'я.

— Він, кажуть, незабаром жениться, акурат до Димайміхів, двоюрідну сестру Кирила Варениці бере за жінку. Вже, навіть, оповіді вийшли. Ану ж, кажуть, захочеться йому, падлюці, зробити великодушний жест і яких три-чотири зайвих "баняків" на наш рахунок пропустити?

Клим Цигарничка клянеться на чому світ стоїть, по руках і по ногах своїх односельчан цілує:

— Будь я, каже, як той Юда Іскаріотський, що Ісуса Христа продав, коли я зломлю наш спільний фронт боротьби, або, взагалі, через гадку мені перейде, щоб схрунити в такій переломовій хвилині.