ронить місяць у садку,
говорив юнак дівчині
про любов свою палку.
Промовляв до неї: "Пташко,
стань моєю назавжди!
Жить мені без тебе тяжко,
наче грунту без води".
Руку клав до серця: "Раю,
ось послухай, б'ється як!
Я без тебе помираю,
як без фосфору буряк.
Зі столиці перебрався
я до вашого села —
і навіки закохався
в трудові твої діла!
Ти така завзята, здібна,
виробляєш по п'ять норм,
ти така мені потрібна,
як худобі комбікорм!
Та і я ж вкладаюсь в строки,
бо не з ледарів і шляп...
Почуття мої — глибокі,
наче оранка на зяб!
Тож давай сплетімо руки
і — грозу стрічать грудьми!
Наче з досвідом наука,
поєднаємося ми!"
Повела плечем дівчина
та, без зайвих балачок,
потихесеньку у сіни
шмиг! — і двері на гачок.
Головою покрутила:
"Ну й жених! Набрався в дим...
Надала ж нечиста сила
познайомитися з ним!"
А юнак, в тіні акацій
залишившись, проказав:
"Ясно все... Ще мало в праці
тут себе я показав!
Значить, братись треба спішно
ще завзятіш до труда..."
Вам з героя, може, й смішно,
а мені його шкода.
Бо не здуру і не сп'яну
так трактує він любов:
з "виробничого" роману
він до Галі з сад прийшов!