Він понишпорив у скриньці, й за мить у його руках опинилася маленька лялечка, завбільшки з наперсток...
КАЗКА ЧЕТВЕРТА
"Серед великої кімнати у високому фотелі сиділа стара жінка в чорній сукні — вчителька. Навколо неї на маленьких стільчиках умостилися діти — учні. Жінка була недобра й тримала в руці довгу палицю. Нею вона вряди-годи лупцювала дітей — кожного по черзі. Це була школа для дітей незаможних городян, до якої мама віддала Ганса Християна. Діти хором читали велику нудну книгу. Ганс Християн дуже боявся цієї жінки, але старанно вчився виголошувати слова, адже хотів якнайшвидше навчитися читати й писати. Аж ось вчителька й на нього замахнулася палицею!
Тоді Ганс Християн встав зі свого місця, зібрав речі і... втік зі школи.
Вдома він сказав мамі, що не хоче, аби його били.
— Не плач, синку, — сказала мама. — Я віддам тебе до іншого вчителя.
І вона повела малюка до пана Карстенса, який теж навчав дітей.
Гансу дуже сподобалося у вчителевій оселі. А вчитель Карстенс полюбив малого, як власного сина. Він посадив його за одну парту з маленькою дівчинкою. Вона була така тендітна, що Ганс Християн не міг відвести від неї погляду! "Мабуть, вона живе
в квітці'' — думав хлопчик. Він уявляв, як щоранку дівчинка виходить із квітки, яка росте на підвіконні, з'їдає на сніданок лише одне рисове зернятко, запиваючи його філіжанкою квіткового нектару.
На перерві Ганс вирішив ближче познайомитися з дівчинкою, бо відчув, що закохався в неї.
Але чим він може привабити її? Адже хлопчик зовсім не був красенем, хоча й мав хвилястого чуба і великі замріяні очі. І тоді він вирішив розповідати їй різні дивовижні історії. Про вуличний ліхтар, котрий уміє говорити, про голку, що уявила себе принцесою в мантії з ниток, про квіти, котрі щоночі втікають на бал, про королеву, яка живе на крижаній півночі й викрадає здомівок неслухняних дітей. Дівчинка уважно слухала, а потім сказала своїм тоненьким ледь чутним голоском:
-Такого не буває!
— А чого ж ти хочеш? — здивувався Ганс Християн.
— Я хочу бути заможною селянкою, жити у панському палаці й працювати на фермі!
Ганс Християн дуже розгубився. Адже він не знав, що мрії бувають і такими!
А тоді трохи подумав і відповів:
— Добре. Тоді ти працюватимеш у моєму палаці!
— А в тебе є палац? — зраділа маленька дівчинка.
— Звісно! — сказав Ганс Християн. — У мене величезний палац! А в ньому купи золота, срібла та самоцвітів.
На обід до мене прилітають золоті янголи і приносять новини з усього світу!
Він узяв шматок паперу і намалював цей палац. У ньому були колони, напівкруглі арки та фігури великих левів обабіч входу.
— Вдень ці леви камінні, — приказував він, малюючи. — А вночі — оживають і гуляють парком!
Маленька дівчинка довго-довго мовчала, дивлячись на Ганса. А потім недовірливо промовила:
— Ти — не принц! Ти просто вигадник і... І комедіант!
Комедіантами в їхніх краях звали артистів театру. Ганс Християн дуже любив театр, а тому — не образився.
Але відтоді всі учні в тій школі почали дражнити його. І він знову лишився сам..."
— Мур-р-р, — печально зітхнув Лукойє. — Певне, вона таки стане заможною селянкою. Але ж ти можеш зробити її королевою ельфів у своїй уяві!
— Авжеж! — зрадів Ганс Християн. І подумав про те, що уява і фантазія надають кожній людині неабиякі можливості. Наприклад, можна перетворити звичайний будинок на палац, а сусідську дівчинку — на королеву! А якщо записати фантазії на папері — можна стати письменником. І тоді в чудеса повірить увесь світ!
¡хлопчик вирішив поділитися з котом ще одним секретом. Але цього разу він дістав зі скриньки не ляльку, а товстий зошит. І пошепки сказав:
— Ось це я ховаю від мами....
— Мур-р-р? — допитливо муркнув Лукойє.
— Я пишу п'єси для лялькового театру! — пояснив хлопчик і зітхнув: — Щоправда, матуся вважає це марним заняттям... Вона хоче, щоб я працював на фабриці і став справжнім робітником... Але з фабрики я втік.
— Мур-р-р?
— Ось послухай...
КАЗКА П'ЯТА
"На суконній фабриці, як відомо, виробляють сукно, на тютюновій — тютюн. Все життя в Оденсе крутиться довкола цих фабрик. Ще б пак! На них працюють татусі та мами Гансових однокласників. Та й самі дітлахи часом працюють, допомагаючи робітникам сортувати тютюн або збирати докупи залишки ниток чи тканини.
Але у Ганса Християна були інші важливі справи. Щовечора він виходив у двір і напинав над кущами велике простирадло — робив щось на кшталт намету на той випадок, якщо піде дощ. Сідав на траву і записував у зошит п'єси для лялькового театру. Маму дуже непокоїли ті заняття.
Одного разу вона сказала:
— Невже, синку, ти хочеш, щоб сусіди вважали тебе таким же диваком, якими були тато та дідусь? Краще я влаштую тебе на фабрику! Так мені буде спокійніше.
Вранці вона взяла хлопчика за руку й повела на роботу.
На фабриці було так гамірно, що Ганс затулив вуха! Бряжчали верстати, гули велетенські вали, перегукувалися робітники. А як випадала вільна хвилина — всі співали. Одного разу разом з усіма заспівав і Ганс Християн. Голос у нього був дзвінкий і чистий, мов у янгола. Всі здивовано замовкли.
А потім попросили хлопчика співати ще. Ганс видерся на ящик і почав співати. Робітники шалено зааплодували, а потім запропонували хлопчику лише співати. Відтоді й повелося: замість того, щоб працювати, Ганс Християн влаштовував у цеху справжні вистави.
Це тривало до того часу, поки якийсь хлопець позаздрив йому й голосно вигукнув:
— Він співає таким тоненьким голосом, мов дівчисько!
І всі почали сміятися.
Ганс Християн зіскочив з ящика і щодуху помчав додому. А вслід йому лунали вигуки:
— Дівчисько! Дівчисько!"
— Більше я на фабрику не повернувся, — закінчив свою розповідь хлопчик.
— Мур-р-р... — кіт потерся вухом об коліна маленького господаря. — Не засмучуйся. Можливо, на тебе справді чекає слава.
Ганс Християн дуже зрадів. Він знову занурив руки у свою чарівну скриньку із ляльковим театром і дістав звідти купу барвистих дрібничок — вирізані з паперу маски, смугасті гумові кульки, ковпачок із нашитими на нього дзвониками. І навіть — плащ королівського пажа!
— Моя найбільша мрія — стати комедіантом у театрі! — сказав він котові. — Відкрию тобі таємницю: зовсім скоро я поїду з нашого міста до Копенгагену!
— Копен... що? — здивувався кіт Лукойє.
— Копенгаген — це столиця нашої славетної Данії. Там я влаштуюся працювати в театрі. Я співатиму в опері й гратиму у виставах. Д згодом почну писати такі п'єси, яким позаздрив би сам Шекспір! І, знаєш що, дорогий Лукойє? Я вирушаю завтра вранці!
— Мур-р-р, ти жартуєш? — не повірив кіт.
А хлопчик накинув на себе гаптований зірками плащ і сказав:
— Я розповім тобі останню історію. Адже я не знаю, що буде далі...
КАЗКА ШОСТА
"В столиці Данії — місті Копенгагені, у великому й гарному палаці жила танцівниця на ім'я Шаль. Вона була легка, мов пір'їнка, ніжна, як лебединий пух, і тоненька, мов срібна голка. Славу про неї донесли до маленького Оденсе актори, котрі приїхали сюди, щоб дати городянам кілька вистав.
Ганс Християн одразу ж помчав до театру. Там він познайомився із Розклеювачем афіш. Той дав йому величезний пензель та відро з клеєм. Цілий день вони ходили містом і клеїли афіші.
Розклеювач афіш розповів Гансові багато цікавого. А щоб віддячити хлопчику за допомогу, почав водити його на всі вистави. І Ганс Християн потоваришував з усіма акторами. А вони й розповіли йому про дивовижну танцівницю Шаль. Ганс Християн одразу ж уявив її царицею, котра допоможе йому стати артистом!
Але як потрапити до цариці Шаль? Ганс Християн був малим хлопцем, а шлях до Копенгагену — довгий і важкий.
Настав день, коли артисти дали в місті свою останню виставу... Прощаючись із ними, хлопчик гірко заплакав.
— А їдь-но з нами! — пожартував хтось із акторів.
— І ви згодні взяти мене з собою? — вигукнув Ганс.
— Згодні, якщо у тебе є гроші на дорогу!
Ганс Християн кинувся додому. Він розбив свою порцелянову скриньку, в котру складав гроші, зароблені на фабриці. В ній було рівно тридцять талярів. На дорогу вистачить! У цю мить до кімнати увійшла його матуся.
— Що це ти робиш, синку? — схвильовано запитала вона.
— Я збираюсь їхати до Копенгагена разом зі своїми друзями-акторами! — відчайдушно сказав Ганс Християн.
— Хіба тобі погано тут, у рідному Оденсе? — не зрозуміла матуся. — Навіщо тобі вирушати в таку далечінь?
— Щоб стати відомим! — відповів маленький Ганс Християн.
— Та що ти знаєш про відомих людей? — не могла заспокоїтись мати. — Всі вони, мабуть, багаті. А ми — люди прості й бідні. Хіба ти забув, синку, що твій тато був звичайним шевцем, а я — прачка! Як же ти прославишся?!
— Мамо, — спокійно відповів Ганс Християн, — я співатиму в опері, гратиму у виставах і писатиму п'єси. Я прославю і тебе, і тата, і наш Оденсе!
Він сказав це так впевнено, що мати не могла більше сперечатися.
Вона зібрала сина в дорогу й пішла до сусідів, аби попросити у них трохи борошна, щоб спекти йому смачні пиріжки...
А Ганс Християн сів біля вікна і вирішив востаннє поговорити зі своїм улюбленим котом..."
— Мур-р-р... — схвильовано вигукнув кіт Лукойє. — Здається, я зрозумів! Ти покидаєш нас, Гансе?
— Так, я вирушаю завтра вранці,-відповів хлопчик. — А повернуся сюди тільки тоді, коли стану щасливим і знаменитим! Я приїду в золотій кареті разом із царицею Шаль! І весь Оденсе зустрічатиме мене оплесками!
...Рано-вранці кіт Лукойє скочив на підвіконня. На морозяному склі з вечора лишилася невеличка проталина, яку прохукав ГансХристиян. Кіт зіп'явся на задні лапки, аби глянути, що відбувається на подвір'ї.
Він побачив, як мати міцно обійняла маленького Ганса, дала йому вузлик із пиріжками і посадила до візка. Хлопчик вирушив у далеку дорогу.
— Мур-р-р... — промуркотів Лукойє, спостерігаючи, як візок рушив з місця.
Він хотів щось сказати, але так нічого й не сказав.
Адже людською мовою міг розмовляти лише з одним хлопчиком на світі — із Гансом Християном Андерсеном...
КАЗКА, ЯКОЇ НЕ ЗНАВ МАЛЕНЬКИЙ КАЗКАР
...Минуло багато років. Одного разу в місто Оденсе в'їхала карета, що була запряжена четвіркою прудких білих коней. Вона мчала по бруківці вузьких вуличок.