Усе в степову далечінь.
Часами, мені так здається,
Я бачу легесеньку тінь.
Іде вона тихо по полю
У білій одежі своїй,
В душі моїй будить тривогу,
Приковує очі мої.
Чи то моє світле дитинство
Збирає волошки в полях?
Чи то моя мила, забута,
Сумує по згублених днях?
Дивлюсь і томлюся без краю,
Несила очей одвести.
Уже ж мені милій назустріч
Ніколи степами не йти.