поклавши перед собою жилаві руки.
Ось сухі і нервові — мамині,
ось татові — важкі наче гирі,
сидить сестра — таємнича усмішка
сновигає її непевним обличчям,
усміхаючись вона думає про своє.
Маленька племінничка шестилітня
навдивовижу відкритим поглядом,
пласким,як медуза,
по черзі приліплюється до брата,
матері, тітки,
сидить мій син,
вибавляючись наостанок
увагою присутніх,
купаючись у ній,
як у розкошах.
— Час, каже тато
і помалу підводиться з-за стільця,
мамине обличчя тьмянішає,
нікому зачепитись нізащо.
В кишені я маю телеграму,
що через чотири години
літак прилетить до Жулян
І я почую
найрадісніше і найздивованіше
"таточку!",
щасливий крик дитинчати,
не призвиклого до життьових перепадів,
вогню й морозу,
ночі й дня,
радощів і горя
(скільки то йому треба ще
обірвати натужних жил,
аби збагнути різницю).
В кишені я мав телегpаму
і, впpавний pежисеp,
пpимушую pухатись
своїх pідних далеких доpогих
так, як мені заманеться.
Я тоpжествую, маленький Бог,
окpім телегpами
в кишені у мене літак,
дpужина з усіма доpожніми бебехами
і син пpинишкло-гpайливий,
як довіpливе зайча.
Я насалоджуюсь надутою певністю,
адже пpотягом тpьох годин чекання
я можу бути певним,
що світ не збожеволів.