Як лебідь біла, як зірничка ясна;
В синім єй очку небо вечеріє,
В рум'янім личку цвітка паленіє,
На чолі гладкім ум ся розвиває,
В серцю маленькім світ-утіха грає.
Над дитинкою сидить руська мати,
По сумнім личку, по журбі спізнати.
Сидить, склонившись, як берізка біла,
Над ягідкою й, руки опустила
Та й руську думку стихонька, злегенька,
З щирінькой. груді, з вірного серденька
До сну дитинці так любо, співає,
Мов то весною злегка повіває.
Невісто мила! Печальная мати!
Ой лиши з-руська дитинці співати!
Бо руська думка – сумний хрест на гробі,
А руська мова – сором на подобі,
А руське серце – туга степовая,
А руська доля – сирота німая.
Колись, хто знає, одкине добою
Син твій спросоння, занудить собою,
Занудить світом, заллє ся сльозами
І гадку пустить лісами, вітрами:
Бодай-то руської думочки не знати,
Серця не чути, долю переспати!..