До самого
Поліцеймейстера доставлю!
Облупе шкуру на тобі!”
Так я у ноги як прибавлю
Ходи – та й втік-таки собі.
– А сват же як? – Уже й не знаю,
Чи сват утік раніш, чи ні…
І досі, куме, як згадаю,
То страшно робиться мені!
Довіку не піду в ті збори,
В які збираються пани,
Нехай їм всячина: ще добре,
Що не досталося в штани.
А то б ти на собі спитав,
Як рідна матінка голубить,
Ота, що пан з Ромна взивав.
Вона, бач, наші спини любить,
А панські ні… Що то пани?
Одна душа їм наша мила,
Щоб довш жила, на їх робила.
Про шкуру ж – байдуже вони!
Одну спусти – другая буде,
Такі вже з їх предобрі люди!
Ходімо ж, куме, в мою хату
Та вип'ємо за того свата,
Панка того з Золотоноші,
Що розпинавсь за душі наші.