Розмова двох кумів про земські діла

Панас Мирний

Різдвяна віршівка

Присвячується панам гласним “Полтавского губернского земского собрания XXXI оч[ередного] созыва”

– Здоров був, куме! Звідкіля

Господь несе тебе додому?

– Водив на продаж я теля

В Полтаву жидові рудому.

– Ну що ж, продав таки як слід

Чи збув його аби-то збути?

– Хвалити бога, на обід

По панотцеві, може, й буде…

Царство небесное йому,

Впокой ти, боже, його душу!

Тепер без його одному

Мені отут не мало струсу.

– Та чув я, куме, що й тебе

Лиха година зачепила…

– Що ж мусиш ти робить? Таке

Життя вже наше, бачиш, миле…

– А вже життя!

Облиш тужить!

Воно само загладе муки…

Уже ж не зможеш підложить

Під умерущого ти руки?

– Та так то так, та шкода, бач…

– Де тії шкоди не буває?..

Харпак її тут зна й багач,

Та хто її тільки не знає?

Покинь журитися, кажу,

Бо від журби добра не буде;

А ти от краще розкажи,

За що продав теля ти людям?

– Та якби людям, то й не жаль,

Вони б таки його зростили,

А то, бач, жидові продав…

– Хіба телятина не мила

Жидам, ти думаєш?.. їдять

Вони тепер усе на світі…

Колись я вивіз поросят,

І поросят купили, кляті!..

Тепер, бач, і жиди не ті,

Якими ми колись їх знали, –

До всього нашого падкі,

А крадькома їдять і сало,

Телятину ж і бог велів!

– Та не базікай, куме-брате!

Мій жид теляточко купив

Панам обід наготувати.

– Що ти верзеш? Невже ж пани

Жидівську страву стали їсти?

Що ж то обридли їм свої

Лагоминки, то не жидівські?!

– Та ні, не те… А, бачиш, жид

Якусь-то клубу взяв держати,

А в клубі тій отой обід

Пани й звеліли зготувати.

Там їх наїхало тепер

Такая сила – мати божа!

– А що великий хто помер,

Зібрались поховать, як гоже?

– Ні, не про те, про земські, бач,

Діла зібрались рахувати:

Мости де ставить, путь вести,

Як від пожежі страхуватись;

Як від хвороби боронить

Людей і всякую скотину;

Де школи треба наробить.

Щоб грамоти навчить дитину…

Багато діла, що й казать!

Хоч і панів було немало,

Та всі від діла аж пихтять…

– А не від жидової страви?

– Ось годі, куме, реготать!

Хіба панам не треба їсти?

А якщо хочеш, бува, знать

Про діла земські які вісті,

То слухай, що тобі скажу.

– Хіба і ти сидів з панами?

– А що ж ти думаєш, збрешу,

Коли скажу, що був між ними?

– Хто, ти? й телятко, може, їв?

А чи дививсь, як другі їли?

І вина, може, з ними пив,

Та тільки в рот не покотило?

– Глузуй! А от тобі – бог свят! –

На земському і я був з'їзді;

Найшовсь в Полтаві якийсь сват:

“Ходімо, каже, Грицьку, їсти…”

Ну, знаєш, у шинок пішли,

Та випили по чарупині,

В крамарки буханця знайшли,

Та невеличких дві рибини

Купив я свату за свої.

Ото ми й сіли заїдати,

Розговорились… Про мої

Заміри він почав питати:

Куди я йду, звідки прийшов,

Чого оце сюди забився?

– Ну, звісно, свата ж ти знайшов!

– Якого свата? Вперш дивився

Йому я в вічі! Так назвавсь

Якийся невідомець сватом.

– Що ж, і накрив тебе, небійсь?

– Ні, одсахнула божа мати!

До того, куме, не дійшло,

Хоч по зашийкові й досталось…

Та слухай краще, як було,

Я розкажу тобі все зараз.

Ото як з сватом підкріплялись,

То сват мені і розказав,

Чого пани поназ'їжджались,

Нащо й теля жид купував.

А далі й каже: “Дивне діло,

Той земський з'їзд! Цікаво там

Сидіть та слухать. Достається

Управі часом по шиям!”

“А ти ж, питаю, по чім знаєш?

Хіба ухожий ти туди?”

Зареготався сват та й каже:

“Туди доступно всім дійти!

То діло общеське, громадське,

І всі повинні про те знать,

Як робиться воно”…

Зненацька

Кажу йому: “Цур не брехать!” –

“Та й дурень ти який, як бачу!” –

На те мені він відказав, –

“Як хочеш, то й тебе, товкачу,

Я поведу на той базар”.

“Ану, веди! – присікавсь я, –

Веди мене туди, між люди…

Побачим, правда то чия, –

Моя, а чи твоя то буде?”

Він мовчки встав собі та й йде,

А я за ним не одступаю,

Ану, до чого доведе

Брехня його? – сам розмишляю.

Та й наглузуюся ж тоді

З свого названого я свата!

А він іде та й йде собі.

Й доходим ми, мій куме-брате,

До того дому, що стоїть

Перед майданом, наче дід

На майдан вигнув свою шию, –

Такий, бач, виступ приробили.

Ну, думаю, тепер мій сват

Назад поверне від порога;

Так ні – іде… за ручку – хвать!

Та – шасть у двері якомога!

Зостався я перед дверима…

Чи йти-то – думка, чи не йти?

А він, мов злая та личина,

Відхилив двері… “Йди сюди!” –

Гука на мене. Я й пішов.

Аж там народу повні сіни,

Згори кричить хтось: “Що, знайшов?”

А знизу сторож: “Раз ходили

Та не знайшли”. “Послать ще раз! –

Гука згори, – бо зараз буде

Собраніє одкрите!” Враз

У сінях заметались люди!

Той шубу віддає лакузі,

Калоші другий з них скида…

Гуде у сінях, як у лузі,

Реве – як в лотоках вода!

Та всі мерщій біжать нагору,

Посунули із сватом й ми.

“Нам краще буде, як на хори

Ми заберемся. Ну, верни

На праву руч”, – мій сват гукає,

Узяв я вправо. Він вперед,

Як кішка тая, поспішає,

А я за ним – боюсь одстать.

Насилу вибрались на хори

Та й посідали у кутку.

Звідти усе, як на долоні,

Нам стало видко, що внизу

Робилося… А там уряд

Предовгі два столи стоять,

А третій їм навперейми –

Став на кінці. “Отам пани

Самі найстарші засідають, –

Шепче сват мені на ухо, –

Управа, що її доймають

Чимало всі, – ти тільки слухай…

А посередині якраз –

Самий найстарший – предводитель.

На ліву руч від його – князь,

Великий, кажуть, він водитель

Обідів всяких… Далі, бач, –

За тими довгими столами

Сидять все гласні – он між ними,

Дивись, – сидить з Ромна багач,

Розумний, дока, про все знає;

Добра уміє стерегти…

Хоча дочку у його й вкрали,

Не устерігсь тії біди!

А он дивись – з Золотоноші

Який одмітний від других, –

Покрасив в чорне брови й уси,

А голову, немов на сміх,

Зоставив сиву… То, бач, моду

З чужих країв таку завіз…

Він, кажуть, там проводив годи,

Додому ж прибіжить, як біс,

Ухопе грошей та і драла…

Либонь, тепер урвався бас!..

Земля родити перестала…

І гласним, бач, пішов до нас…

А он із Гадяча… Рубака,

Завзятий спорщик, хоч кудиі

Не згавка за його й собака,

Сухий виходе із води!

Він був десь, кажуть, прокурором,

Та, на лихо йому і сором,

Його старшого хтось убив…

Злякався він – і залишив

Те місце й службові надії…

Та як було й не залишити,

Коли знайшлися такі злодії,

Що мусили й царя убити?..

Он із Хорола пан кумедний,

Усім на посміх здався він:

Як скаже що та ще й приверне,

То регіт, наче з неба грім,

Так і розкотиться по хаті!..

А он – дивись, який рудий, –

То Переяслів нам магната

На земський з'їзд прислав сюди,

Бідовий, кажуть – в батька вдався,

А батько – у столиці був,

З царем самим, либонь-то, знався,

В дугу усякого він гнув,

Аж поки-то якась Зозуля

Його із міста не зіпхнула.

Тоді купив Баришполь він

Та швидко й вмер. Зостався син,

Хоч не такий значний, як батько,

Та слава батькова й його

Винесе вгору, як той дідько

Підожде – діждеться свого.

Одно тільки, що нетерплячка

Його немала розбира,

Безслав'я, наче та болячка,

І сон, і їжу одбира.

А он, дивись – полтавці наші:

Ото чорнявий, бачиш, князь,

Хоч його батько на Кавказі

Овець по горах десь-то пас,

Та син у нас пішов у люди,

Зібрали маршалом пани,

Хоч з його й маршал такий буде,

Як із запаски ті штани.

Про діло він не дуже дбає,

А от дівчат перебира…

Черкеську кров у собі має –

Гарячу, наче та смола!”

Отак про кождого доводе

Мені мій сват… А це дзвінок

Як залетенька!.. “Тепер годі!” –

Промовив сват та й сів в куток.

Дивлюсь – підводиться найстарший

І тихо та всім чутно мове:

“Щоб нам не гаять марно часу:

За діло візьмемось, панове,

Бо в нас його таки чимало,

А час стоять не хоче – йде.

Ось про освіту нам управа

Рацію немалу веде.

Як скажете: чи все читати?

Чи тільки ге, що рає нам

Управа у царя прохати

Задля користі мужикам?”

“Усе читали ми і дома, –

Хтось обізвався, – прочитать

Я раю те, що наша вправа

Від нас запевне хоче знать”.

“Управа каже, щоб на курси

Учителям грошви дали”.

“То й дать, що вправа на се просе.

Се діло ладне”. – І дали.

“При земських школах позаводить

Книгарні треба хоч малі,

На діло це управа просить…”

І на книгарні їй дали.

“Химернії ліхтарні рає

У кожному повіті мать”.

“Се добре діло – всякий знає, –

І на ліхтарні гроші дать!..”

“Та щоб то грамоти навчати

Усіх дітей і поменшить

Розходи наші непремінні,

Управа рає нам: просить

Заводить невеличкі школи,

Далеко менші, аніж є”.

“Коли на се та є припони,

Нехай управа подає

Від нас цидулку, куди треба”.

“Якщо се вкоїться, то в нас

В учителях буде потреба.

Міркуючи про їх запас,

Управа каже: треба курси

Одногодичні завести

Замісто дорогої бурси”…

“Чи завести, то й завести.

А краще нам і бурсу мати

На щот царевої казни,

Пораєм вправі попрохати,

Щоб в нас і бурсу завели”.

“Та ще немалая скорбота:

У наших школьних книгарнях

Книжок дозволених – пустота,

А їх немало ж треба мать”.

“Як більше треба – хай управа

Чолом від нас низенький б'є,

Бо книжка – не одна забава –

Користь від неї справжня є”.

“Управа просе ще дозволу,

Якщо, бува, на хуторах

Ми позаводим нові школи,

А батюшок-то там нема,

То щоб святе письмо учити

Дозволено учителям

Не тим, що в попи посвятитись

Засягли права, а усім”.

“І це розумно вправа рає,

Нехай клопоче і об цім”.

“А от про що вона ще дбає, –

Це вже на самому кінці, –

Прохати не шмагать різками

Того, хто школу покінчить,

Як будуть знать про це селяни,

То будуть більш дітей учить”.

Мовчить весь з'їзд, анітелень!

Немов у рот води набрали.

Аж ось нешвидко з-за людей

Підвівсь багач з Ромна.

“Панове! –

Усім вклонившись, він мовля, –

Я маю вам на се сказати,

Що думка про різки – бредня!

Та й небезпечно устрявати

В се діло земству. Де закон,

Що нам дав право за се братись?

Вкажіть мені, і я готов

До самого царя податись!

В уставі нашому закона

Нема такого… А нема,

То зась нам бити і поклони.

Бо нам се діло сторона!

Та личить тут і те сказати,

Чи варт то різку скасувати?

Вона для темного народу – мати,

Безпутного – зна, як справляти!

А що, як грамотний захоче

Жить не по-божому? Його

Вже різка, бач, не полоскоче,

То – привілегія його!

Чого ж такій неправді бути:

Тому, бач, різки, тому – ні?

Та з нас сміятись будуть люди!

Чудне затіяли, смішні!

Моя ж вам думка, щоб ви знали, –

Варт про ученого нам дбать:

Як він те вдіє, що невчений,

То його дужче одшмагать!

Бо ми йому науку дали,

Хай буде вдячний і за се,

Живе, як вказують скрижалі,

Й своєї честі стереже!” –

Сказав оце та зразу й сів,

І знову всюди тихо стало,

Немов ударив з неба грім

Та приглушив усіх… Чимало

Пройшло так часу в тишині;

Коли се той – з Золотоноші,

Що брови крашені та уси,

А голова зосталась – ні, –

Устав і трохи похитався,

У руку кашлянув й почав:

“Панове! де не повертався

А от такого не видав

Ніколи я, як ся затія,

Щоб різку скасувать зовсім.

Не буду я казать, що діє

Святая різка з мужиків, –

Усім вам краще про те знати,

Не даром багатир з Ромна

Сказав, що різка мужикам – то мати,

І справді мати їм вона!

І ми-то матері самої

Лишити хочем мужиків?

Що ж ми дамо їм замість неї?

Тюрму, як і закон велів?

Нал аяв батька син – в тюрму!

Матір зневажила дочка –

Нехай посиде в суточках І

А вам відомо, що се стоє?

Хто раз посидів у тюрмі,

На добрий путь його не згониш,

Уже нічим не справиш, ні!

Пропав навіки! Розпустивсь!

Що ж вам бажається сього

Тому, хто з пантелику збився;

І не від того, щоб його

Тягло до того, а другії

Та дурний розум підвели?..

Добро той вдіє, хто навіє,

Йому гарячих у штани!

А у тюрму не посадове,

Щоб душу погубить навік!..

На бога згляньтеся, панове,

Хіба мужик не чоловік?

Побійтесь душу християнську

Навіки-вічні погубить,

Не згодьтеся на раду лядську,

Що наша вправа гонобить!” –

Гукнув та й сів… Ще тихше стало

На земськім з'їзді, ніж було,

Немов кого там поховали

Та сумували про його.

Нешвидко встав старший та й каже:

“Ще, може, хоче хто сказать?”

“Не треба! буде! і так гоже!

Голоси просим одібрать”.

“А як: відкрито чи шарами?” –

Старший, підводячись, пита.

“Шарами краще, бо між нами…

Та й річ ся, бачите, не та”

Щоб уставанням розрішити.

Не личить важну таку річ

Відкрито всім голосувати.

Мерщій шарами! Бачте, ніч

Уже у вікна заглядає;

А може, дехто і не їв.

Мерщій, благаємо, шарами!

Шарами сам закон велів!”

А другі як гукнуть: “Відкрито!

Чого боятись і кого?

Немає вказу, щоб закрито!

Нема закону такого!”

Зчинився крик, такий, що боже!

Насилу дзвоником спинив

Старший той крик та й каже: “Гоже

Шарами голосить”, – й звелів

Оті шари внести у хату,

І ящик до шарів звелів.

Ну й почали шари вкидати

У ящик, хто куди хотів.

Хто там за різку – кидай вправо.

Хто проти неї – вліво луч…

Минуло часу-то немало,

Зовсім настала глупа ніч.

От як усі поукидали,

Старший шари почав щитать…

Аж тридцять шість за те, щоб драти,

А двадцять шість – кажуть не драть,

Як то почули про се люди,

Почали шикати, свистать…

Зчинився гук, неначе в гуті!

Гласні щосили ну кричать:

“Сторонніх вон! женіть із хати

Нікчемних дурнів! По шиям!”

Старший собі почав гукати:

“Прошу сторонніх вийти вон!

Бо як не вийдуть, бува, самі,

То за десятником пошлю!..”

Тут почалось таке між нами,

Що й досі я не розберу…

Усі кричать: сторонні й гласні;

Далі сторонні – ну втікать!

І я за ними… Тут де взявся

Десятник та й давай шмагать

Мене по шиї якомога…

“За що?” – питаю я його,

А він як крикне: “Мужицюга!

Мерщій тікай!..

1 2