Ой чи не краще почати нам, милеє браття,
Співати за Ігоря хоробре завзяття?
За Ігоря Святославенка почати —
Старими піснями співати?
Ні! почнемо, браття,
Ту пісню завзяття,
Як тепереньки кобзарі співають,
Не гонячись за старим Бояном!
Ой Бояне, Бояне,
Віщий Бояне!
Як хочеш, бувало, ти пісню співати —
Розпускаєш свої думки по древу літати,
Вовчиком-сіроманцем по землі ганяти,
Орлом сизокрилим під небо шугати.
А як мав ти, брате,
Про давнє згадати —
Піднять в голові
Споминку про бучі та чвари старі,
Тоді, віщий брате,
Починав спускати
Десять соколів
На табун лебедів,
І який там сокіл білу лебідку спіймає,
Та лебідка й пісню співать починає
Старому Ярославові,
Хороброму Мстиславові,
Що лютого Редедю половив
І перед його військом касозьким ніж у серце вгородив,
Або красному Романові Святославенкові.
Ой то не десять соколів на табун лебідок налітає,
Дивіться також
- Панас Мирний — Лихо давнє і сьогочасне
- Панас Мирний — На 37-мі роковини Т. Г. Шевченка
- Панас Мирний — Як лебідонька – на волос
- Ще 58 творів →
Жалібно грає,
Голосно співає —
Князям славу-завзяття виграває.
Розпочнемо ж, браття,
Сю пісню завзяття
Від старого Володимира
До теперішнього Ігоря,
Що розум свій із сили скував,
Хоробрістю серце гартував
І, маючи лицарське завзяття,
Водив своє жваве військо, браття,
На землю Половецьку
За землю Руську.
I
Ой і гляне Ігор, гляне,
На яснеє сонце спогляне:
Ясне сонце гасне-потухає —
Його хоробреє військо нічка обгортає.
Тоді Ігор до своєї дружини привертає,
Словами промовляє:
"Брати мої милі,
Хоробра дружино!
Краще нам потятими бути,
Аніж у полон піймати…
Гей! сідлаймо, браття, свої баскі коні
Та хоч надивимось синього Дону!"
Так його та лицарська хіть обхопила,
Що і ясний розум помутила:
Дарма йому, що й сонце віщує недолю —
Притьмом захотілось напитися з Дону уволю!
"Хочу, каже, з вами,
Хоробрі русини,
Поламати списа край Половецького поля.
Хай голови наші складе там лихая недоля,
Аби тільки, браття,
Хоробре завзяття,
Напитися шоломами Дону!"
Ой Бояне, Бояне!
Чом тебе на той час немає?
Хоч би ти, соловейку, про те військо засвистав,
Як по древу думками літав,
Розумом у небо ширяв,
Дві слави — давню й сучасну — докупи звивав…
Ганяючись скрізь за тобою
Через широке поле на гори, —
Так би слід ту пісню почати
Внукові того князя Олега співати:
То не вітер-буря встає,
Не соколів полем несе —
Табун галок до синього Дону повертає,
Мов та чорная хмара насуває.
Чи то так, співаче,
Велесів онуче,
Віщий Бояне, нам сю пісню співати?
Чи на ось який голос почати?
Ой заржали кониченьки за Сулою,
Дзвонить слава у Києві в дзвони,
Засурмили сурми в Новограді,
Загойдались знамена в Путивлі…
Дожидає Ігор свого брата —
Коханого свого Всеволода.
Тоді Буй-Тур починає
До Ігоря словами промовляє:
"Світе мій!
Брате мій!
Як світ один ясний,
Ти, Ігорю красний.
Рідні брати ми з тобою —
Святославенки обоє!
Сідлай же ти, брате, свої баскі коні,
Мої вжеє— готові:
Біля Курська стоять-вигравають,
Мого слова княжого чекають!
А мої куряни —
Люди скрізь відомі!
Під сурмами сповивані,
Шоломами викохані,
Кінцем списа згодовані,
Шляхи їм відомі,
Яруги знайомі,
Сагайдаки напручені,
Стрілечниці відкручені,
Шаблюки у руки —
Ворогові муки!
Сірими вовками по полю ганяють,
Собі честі, а князеві слави добувають!"
II
Ой тоді князь Ігор у золоте стремено ступає,
По чистому полю конем виграває,
Сонце йому темрявою шлях застилає…
Стогне нічка, стогне — птиць розбуджає,
Звір у яру виє-завиває,
З високого дерева Див проквиляє,
Землі невідомій вістку засилає:
Волзі, Помор’ю й Посуллю,
Корсуневі й Суражеві,
І тобі, Тмуторокавське побережжя!
Як теє половці зачували —
Знялись, мов та галич: манівцями
Летять-біжать, до синього Дону скакають,
Опівночі гарбами скриплять-завивають —
Сказав би: розпуджений табун лебедів літає,..
А князь Ігор до Дону своє військо привертає.
Хижеє птаство над його головами кружає,
Вовки-сіроманці з яруг виглядають,
Орли-чорнокрильці літають,
Клекотом звіря на кістки скликають,
А лисиці брешуть на щити червоні…
О Руськая земле!
Вже ти ген-ген за горою…
Темная нічка на землю спала;
Ясная світ-зоря пропала;
Сивий туман поле покриває;
Соловейко заснув — не співає;
Тільки галячий клекіт устає —
Суму додає:
А хоробрі русини
Широкі поля червоними щитами перегородили,
Собі чести добуваючи,
А князеві слави шукаючи.
III
Ой у п’ятницю святую,
У ранню досвітню годину,
Та як наші вставали,
Поганське військо половецьке потопцем топтали,
Стрілами по полю літали,
Красних дівчат половецьких у неволю брали,
І золото, й паволоки,
І дорогі оксамити…
Великі болота-багнюки
Поганськими вжитками гатили —
І саквами, й опанчами, й кожухами,
І всяким добром половецьким
Мости мостили.
Ой червоні стяги,
Білі короговки,
Гілка червоненька,
А древко срібненьке —
Хороброму Святославенкові!
Ой дрімає в полі
Олегове військо хоробре —
Далеко замчалося-залетіло,
На кревну обиду, на тяжку поталу не датись з’зміло
Ні соколу, ні крюкові,
Ані тобі, чорний вороне,
Поганий половче!
Вже Гза біжить, сірим вовком утікає,
А Кончак йому слід направляє
До Дону великого.
IV
Ой на другий день, рано-пораненьку,
Кривава зоря світ з’ясувала;
Чорнії хмари сунуть з-за моря,
Хочуть покрити чотири сонця;
В синіх хмарах миготять блискавиці…
Ой бути грому,
Дощу стріловому —
Та з великого Дону!
Там-то списи потрощити,
Там-то шаблі пощербити
Об шоломи половецькі,
На тій річці на Каяльці —
У великого Дону!
О, Руськая земле! вже ти ген-ген за горою…
Ой війнули вітри, Стрибожі онуки, війнули —
З синього моря гострими стрілами сипнули,
Хоробре Ігореве військо не минули…
Стогне земля,
Мутиться вода,
Все поле кептюга покриває,
Поганські стяги вітер розвіває:
Сунуть половці з Дону і з моря —
Обгортають наших, як лихая недоля, —
Зиком та криком, бісові діти, все поле окрили;
А хоробрі русини червоними щитами путь перегородили…
Ой Яр-Type Всеволоде!
Стоїш єси на перегороді,
Прискаєш поганим у вічі стрілами,
Гарчиш об шоломи важкими мечами…
Куди Яр-Тур не поскаче,
Золотим шоломом посвічуючи, —
Купою на купі
Поганськії трупи:
Лежать голови порубанії,
Оварські шоломи поспліскувані
Тобою, Яр-Type Всеволоде,
Твоїми мечами гартованими!
Ой не страшні тому, браття, глибокії рани,
Хто у бою свою почесть і життя забуває,
Славний Чернігів покидає,
Золотий батьківський престол зоставляє,
Своєї коханої жінки, гарної Глібівни, звичаї й обичаї нехає!
V
Ой були віки Троянові,
Минули літа Ярославові,
Були лихі бої Олегові —
Того Олега Святославенка,
Що мечами незгоду кував,
А стрілами засівав.
Ой як у городі, у Тмуторокані, Олег у золоте стремено ступав,
Великий князь Всеволод Ярославенко той бренькіт зачував,
А Володимир у Чернігові від того уха затикав.
А Бориса Вячеславенка
Лихая недоля спіткала —
На річці Каяльці спати клала,
Зеленою муравою укривала,
Хороброго та молодого
За зневагу за Олегову.
Ой що з тієї Каяли
Святославенкового батька підняли,
На угорські баскі коні клали,
Та у Київ до святої Софії виряджали…
Ой у тії то години лихії,
Та літа тяжкії,
А за того Олега-Гореслава,
Чвари та бучі вставали,
Дажбожого внука життя коротали.
Що ті чвари, а що княжі січі
Позводили життя чоловіче!..
Ой у ті злигодні години по Руській землі не орачі співали,
А чорні крюки крякотали,
Як трупи у полі клювали;
А галки й собі вигравали,
Великими табунами на здобич літали.
Були то страшеннії бої,
Нечувані бучі,
Чорніші від чорної тучі!
VI
Ой як зранку та до вечора,
А з вечора та до білого світу
В чужій землі, в Половецькій, велика січа стояла,
Стрілами під небо сягала,
Об шоломи мечами гарчала,
Гартовані списи на скіпки трощила-ламала,
Копитами землю орала,
Та кістками засівала,
А кровію поливала —
Та й вродило ж великої туги та жалю
Усьому Руському краю!
Ой що то за гвалт, що то за лемент на світ-зорі встає?
То Ігор своє хоробре військо завертає,
Милому братові Всеволодові поміч даває.
Ой билися день,
Рубалися другий,
А на третій день у полудню годину
Знеможіли Ігореві стяги — поникли…
Тут розлучилися два брати
На березі бистрої Каяли,
Бо вже вина-крові не достало.
Не стало чим хоробрим русинам той бенкет кінчати,
Приходилось, сватів напоївши, за Руськую землю головами накладати!
Ой від того великого жалю
В’яли трави у чистому полю,
Хилилося з туги високеє дерево додолу.
VII
Ой та вже ж бо, браття, невесела година настала,
Що силу-завзяття пустиня туманом прикривала,
А тимчасом зневага вставала,
Дажбожого внука силу приймала,
Білою лебідкою по синьому морю вигравала,
На великому Дону плескалась,
Про добрі літа й не згадалась…
А князі давні боїща з поганими занедбали:
"Се моє — й те моє", — брат братові казали:
Кожну мализну за велике мали,
Поміж себе розруху кували.
А погані про те добре дбали —
З усіх боків на Руську землю, як та галич, налітали.
Ой залетів сокіл, та залетів сизий птиць до моря побивати,
Ой вже ж нам хоробре Ігореве військо та й у вічі не видати!
Що Кончак ще тілько слово мовляє,
А Гза вже по Руській землі хижим вороном літає,
Чорний пожар по землі пускає,
З огняного рогу засіває…
Тоді руські жони слізно плакали-ридали,
Словами промовляли:
"Ой уже ж нам своїх чоловіків ні гадкою не згадати,
Ні думкою не здумати,
Ні у вічі не видати,
А срібла та золота і в руках не тримати!"
Ой застогнав, браття, Київ тугою,
А Чернігів другою —
На Руській землі журба виростала,
Велика печаль кругом тую землю обвивала;
А князі про те не дбали,
Самі між собою розладдя кували,
А погані про те знали —
На Руську землю, як та галич, налітали,
Від кожного двору по білці данину брали.
Ой хоробрі Святославенки,
Ігорю та Всеволоде!
То ж ви теє лихо збудили,
Що батько ваш,
Святослав київський, приспав,
Як грізно тіпав
Половців своїми хоробрими полками,
Як з гостро відточеними мечами
На поганську землю налітав,
Високі могили насипав,
Глибокі яруги протоптав,
Ріки й озера каламутив,
Непролазні болота й багнюки гатив;
А поганого Кобяка з Лукомор’я,
З великого загартованого війська половецького,
Як той лютий вихор, виривав
Та до Києва відсилав,
В своїм теремі його у неволю завдавав.