Одну тільки мав надію,
Аби добре що зробити,
Людям в горі пособити.
Ждав случаю і діждався:
За меншого брата взявся,
Дожидався з молодою,
Добрим людям не милою.
Не справдилися надії…
Тепер брат мій на чужині
Московськую муштру слуха,
А в мене заїла туга.
Покохав був я й дівчину:
Очі – зорі, личко біле,
І вродлива, й молодая, –
Та така вже, видно, доля!
Із нужди, із найм, з неволі
На просторую дорогу
Вивести її бажалось,
Освіченою бачить ждалось.
А прийшлося – не справдилось…
До москаля пригорнулась,
Московськії брехні слуха…
Доїдай мене… ти, туга!