А в далині, мов акварелі, —
Примружились гаї, замислились оселі…
Ах, серце, пий!
Повітря — мов прив'ялий трунок.
Це рання осінь шле цілунок
Такий чудовий та сумний.
Стою я сам посеред нив чужих,
Немов покинута офіра.
І слухає мій сум природа. Люба. Щира.
Крізь плач, крізь сміх.
Вона сама — царівна мила —
Не раз свій смуток хоронила
В самій собі, в піснях своїх.
Стою. Молюсь. Так тихо-тихо скрізь, —
Мов перед образом Мадонни.
Лиш від осель пливуть тужні, обнявшись, дзвони, —
Узори сліз
Лише з-над хмар часом прилине
Прощання з летом журавлине —
Погасле, як грезет із риз…
Гей, над дорогою стоїть верба,
Дзвінкі дощові струни ловить,
Все вітами хитає, наче сумно мовить:
Журба, журба…
Отак роки, отак без краю
На струнах Вічності перебираю
Я, одинокая верба.