КИРИЛО КОЖУМ'ЯКА
Старокиївська легенда
Тяжко журилися в цей день бояри, стоячи перед князем Володимиром. А він уже підписував грамоту: про те, що згоджується видати злому дев'ятиголовому змієві свою доньку Гориславу-Людмилу. Бо спустошує змій усі землі довколишні, чорториї у Дніпрі своїм хвостом викручує, морить своєю отрутою людей. І погрожує знищити Київ, якщо князь не віддасть йому доньку.
Завтра, до сходу сонця, має піти княжа донька до змія на відкуп своєї землі.
Плаче в палатах княгиня Анна — мати князівни, але не може за доньку заступитися.
А Горислава не плаче. Свою няню Євпраксію такими словами заспокоює:
— Чи ж гадаєш, няню-голубко, що змій за милосердя Боже дужчий?..
І одягається в дорогі одежі, як до шлюбу.
Біда на Київ прийшла, ще й на князя на Володимира.
Раннім ранком заплакали дзвони Десятинної церкви. А з княжих палат, пишних, мармурових, сумно, з плачами та жалібними співами проводжали кияни князівну.
Лише няні Євпраксії серед люду нема. Немає старенької і серед бояринь.
Стрімким спуском, що за княжим двором від хреста Апостола Андрія починається, квапиться Євпраксія на Боричів узвіз, до малої хатини, в якій живе на весь Київ славний Кирило Кожум'яка.
На щастя, Кирило був удома — дванадцять шкур м'яв своїми сильними руками богатир. Як почув, що трапилося — кинув шкури і пішов зі змієм битися. Ухопив жмут ременів — і пішов на берег Дніпра.
Висунув голови змій із води та й питає глузливо:
— Миритися чи битися?
Сам не ворушиться. Лише кінець хвоста, як кіт сердитий, звиває-
скручує.
— Де вже з тобою, з поганцем, миритись? Битись іду!
Але змій аж сичить від сміху.
— Лінощі розморили мене. Бач, день ясний який... Тільки лежати та грітися!
— Я тебе підведу!
— Чи ж подужаєш? Ліпші за тебе були...
Та як ухопив Кирило за шкуру лускату. Мне в руках ті шкури, як волові. Скочив змій. Спінив хвилі хвостом. Високим стовпом угору воду метнув. Усі дев'ять голів на Кирила намірює, вогнем дихає,
отрутою кидає.
Дмухнув раз на Кирила, вдруге — а богатир відхилив вогонь. Реве змій від люті й гніву.
А з гори вже співи наближаються — ведуть князівну.
Кирило сирицю вхопив, "у три ремені" міцно скручену.
Розмахнувся вільною рукою. І накинув на всі дев'ять голів. Та й затягнув петлю. Аж гад очі вирячив. І впав у воду.
Вихопив ніж Кожум'яка і зняв зі змія шкуру.
Підійшов тут князь Володимир із усім людом київським, дякує Кирилові й пропонує йому руку своєї доньки.
Низенько Кирило князеві вклоняється.
— Не карай, ясний князю, за слово зухвале! Але ж князівну ніяково мені за жінку мати!
Показує руки мозолясті:
— Де ж князівні таку руку подати! І з ганьби-упокорення смертю загинула б донька твоя, коли б довелося їй кулешу варити, мені одежу випрати...
— Не буде в цім потреби! — всміхається Володимир. — Віднині боярином станеш...
— Бояр маєш, княже-господине, й без мене багато! А Кирила Кожум'яку одного. Ким був — тим залишуся, ясний володарю. Коли ж княжою ласкою хочеш обдарувати, то нехай дім мій, де живе мій рід — доки Київ Києвом, — Кожум'яками прозивається. Щоб рід мій про те пам'ятав, з якого кореня вийшов...