Молодою зеленою дібровою їхав віз із сокирами. Молоді дубочки коли це побачили, то жахнулися і притулилися до матері-землі. Шкода їм рано гинути, покинути рідну землю, де молоде коріння переплелося з могутнім корінням пращурів. Тут щодня щебече рання пташка про красу Божого світу, тут трава така пишна й зелена, а вода чиста, наче сльоза...
Тремтять дубочки і плачуть.
А старий дід — дупластий дуб — потряс своїм верхів'ям, похитав зеленою головою та й промовив ласкаво до онуків:
— Чого ви жахаєтесь, чого плачете?
— Як же нам не плакати, як не журитися, — загомоніла діброва, — адже нашого ворога безліч, тож покладемо свої буйні голови на рідну землю.
— Ой дітоньки, нерозумні ви ще, бачу,
та й досвіду не маєте. Чого вам лякатися? Хоч ворогів і багато, але нема між ними нашого брата. Біля жодної сокири нема топорища. Затямте собі: коли серед наших ворогів нема нікого з нас, то жоден ворог нам не страшний!