Ви читаєте ознайомчий фрагмент твору! Купуйте повну е-книжку на сайті Yakaboo
Розчарування та надія: один день із життя грентемського бакалійника (13 жовтня 1925 року)
"Один, два, три, чотири, п'ять, шість. Один, два, три, чотири, п'ять, шість…" Високий чоловік в окулярах вже протягом кількох годин міряв великими кроками маленьке приміщення пекарні, розташоване позаду його крамниці. Цього прохолодного жовтневого ранку йому було насправді спекотно. І хоча був вівторок, він повісив на дверях табличку "Зачинено" й дослухався до звуків, що долинали згори, з житлових кімнат.
Містер Робертс примушував себе лічити кроки та молитися про успішні пологи дружини. Але думки все одно крутилися навколо однієї теми: "Хлопчик! У мене вже є дочка, але мені так потрібен син!.. До речі, треба замовити ще капусти і яєць, бо завтра не буде чим торгувати… Господи, благаю, нехай це буде хлопчик!"
Плин його думок перервав вигук медсестри.
– Містере Робертс! Вітаю вас, сер! У вас здорова дівчинка! Ваша дружина теж почувається добре.
– Так‑так, дякую… – трохи розгублено відповів чоловік. – А коли я зможу їх побачити?
– Незабаром, може, за чверть години. Вашим дівчаткам варто трохи причепуритися, – пожартувала пухка молоденька медсестра, заправляючи під білу хустку пасмо волосся.
Правду кажучи, містер Робертс був дещо розчарований. Він надзвичайно хотів, аби в родині з'явився хтось, з ким він колись зміг би обговорювати щось важливіше за комунальні рахунки чи меню на вечерю. Наприклад, політику, міжнародні відносини, релігію, місцеве самоврядування. Бізнес і систему оподаткування, зрештою! Наважитися на ще одну дитину? Так, у його 33 роки це можливо, але його дружина Беатріс старша, їй вже 37… Певно, Господь має причини на те, щоб його, Альфреда, оточували самі жінки.
Містер Робертс гмикнув, згадавши строфу з Бернса: "Бо це краса з усіх красот, усіх створінь перлина: мужчина в Бога був ескіз, а жінка – то картина…". Він зосередив погляд на своїх черевиках і спробував підбадьорити себе. "Дівчинка так дівчинка, нічого не вдієш. Шкода, звісно, що не син. Але я, будучи чоловіком, теж не виправдав очікувань батька, він не зміг передати мені свій досвід і справу. Невідомо, що гірше".
Так, він справді колись розчарував батьків – не з власної провини, а через стан здоров'я. Перед ним аж чотири покоління чоловіків у родині були чоботарями в Рингстеді, Нортгемптоншир. Але Альфред змалку мав поганий зір, і шлях у професію, де потрібні точність і охайність, був для нього закритий. Він прагнув більшого, хотів отримати освіту і стати вчителем, але мусив залишити школу в 13 років, щоб забезпечувати себе і підтримувати родину. Почавши роботу в овочевій лавці рідного Рингстеда, Альфред змінив купу різних містечок і крамничок, де набув великого досвіду. Це дозволило йому вже у 21 рік очолити бакалійний магазин свого останнього наймача та осісти, нарешті, в Грентемі, Лінкольншир. За рік по тому почалася Перша світова війна, але Альфреда не взяли на фронт – знову через низький зір, хоча він шість разів намагався потрапити на службу добровольцем.
"Божі дороги годі збагнути – хоч я і не потрапив на війну, де загинуло так багато англійців, серед яких мій брат Едвард, мені вдалося вийти в люди з бідності, на яку мене прирікло моє народження", – думав Альфред Робертс. Він добре пам'ятав, як заробляючи 14 шилінгів на тиждень, платив за їжу та кімнату 12 шилінгів, один витрачав на найнеобхідніше, а останнього відкладав. Завдяки цьому йому вдалося за чотири роки зібрати трохи грошей і в 25 років, вже наприкінці війни, побратися з коханою дівчиною – Беатріс Етель Стівенсон, з якою вони познайомилися в церкві. Вона була швачкою, старшою від нареченого на чотири роки, дуже надійною, скромною, охайною – ідеал дружини, яким його бачила методистська церква і сам Альфред.
За два роки пара взяла кредит і зробила перший внесок вже за власну крамницю на Норт‑Парейд, вулиці біля залізничної станції. Там вони й оселилися на другому поверсі, там само за два роки народилася їхня перша донька Мюріел. Трохи згодом родина відкрила ще один магазин біля місцевої школи.
Завдяки наполегливості, чесності та здоровому глузду Альфред Робертс мав чудову ділову та особисту репутацію. В церкві його знали як активіста, проповідника й гарного організатора, тож віднедавна Альфред почав думати про те, щоб коли‑небудь подати свою кандидатуру в міську раду Грентема. Завдяки роботі він був знайомий з багатьма, розумів життєві обставини людей і мав безліч ідей щодо того, як зробити місто кращим, чистішим, затишнішим і безпечнішим для його жителів.
Протягом усіх цих щасливих років Альфред Робертс мріяв про хлопчика – сина, якому можна буде передати досвід і бізнес. Адже дівчатка дорослішають і полишають батьків, виходячи заміж і живучи інтересами власної родини та дітей. Саме такою, дякувати Богу, є його Беатріс і такою, вочевидь, виросте його маленька Мюріел… Сходи знову скрипнули від кроків медсестри.
– Містере Робертс, лікар дозволив увійти. Щоправда, ваша доня вже спить, але новонароджені погано чують, не бійтеся її розбудити, – сказала вона.
Чоловік піднявся нагору та увійшов до кімнати. Немовля, загорнене в ковдру, посапувало уві сні. Глянувши на доньку, Альфред дещо вимушено посміхнувся дружині.
– Вибач, коханий! Я доклала всіх зусиль, але це знову дівчинка, – винувато промовила до чоловіка Беатріс.
– Усе гаразд, виховаємо ще одну доньку – досвід вже маємо! Та й для Мюріел сестричка, певно, краща за братика… Я тут подумав: нехай її ім'я теж буде на "М" – Маргарет! Як гадаєш? – спробував зняти напруження Альфред.
– Так, Мегі – чудова ідея! – Беатріс була вдячна чоловікові, що він принаймні знайшов у собі сили приховати розчарування. – А як вам, лікарю, таке ім'я? – запитала вона у чоловіка в білому халаті, який щось писав у блокноті.
– Маргарет? Здається, в перекладі з грецької це означає "перлина"… Але перли – мовчазні, а ваша так уміє волати! Певно, стане співачкою. Ну, або великим оратором – у парламенті виступатиме! – не піднімаючи погляду від білого аркуша відповів лікар. – Тож мені вже час іти до інших пацієнтів, але якщо майбутньому депутатові чи його мамі щось знадобиться – ви знаєте, де мене шукати, – сказав він, простягаючи Альфреду рецепт.
Лікар, звісно, жартував. Стати великим оратором і членом парламенту доньці бакалійника з Грентема було ще неймовірніше, ніж зробити кар'єру співачки. У 1925 році, лише за 7 років після того, як англійки взагалі вибороли право брати участь у виборах, це було просто фантастичним припущенням. Але Альфреду Робертсу жарт лікаря припав до душі.
– А й справді, чому ні? Після війни – не дай Боже їй повторитися на пам'яті нашого покоління – жінки ким тільки не працюють. Й інженерами, і лікарями, і вченими. У газетах писали навіть про дівчат‑пілотів. Співачкою я їй, мабуть, стати не дозволю, а ось політиком – та будь ласка! Втім, сама обиратиме, а поки що нехай спить і росте. Дякую вам, лікарю, і тобі, Беатріс, за дочку! – абсолютно щиро і серйозно сказав Альфред Робертс.
Він повернувся на підборах до Маргарет, що мирно спала в ліжечку, і непомітно для присутніх змовницьки підморгнув їй.
Запитання і завдання
1. Ким повинен був стати Альфред Робертс і ким він мріяв стати?2. З якої мови походить ім'я "Маргарет" і що воно означає в перекладі?
3. Чому в уявленні жителів Грентема майбутня політична кар'єра новонародженої дівчинки була чимось просто фантастичним? Чи траплялося тобі чути подібні висловлювання, пов'язані зі стереотипними обмеженнями за віком, статтю, національністю, зовнішністю, іншими параметрами? Підказка: погугли вислів "скляна стеля".
Поезія та перемога: один день із життя доньки бакалійника (24 квітня 1935 року)
"Великі люди висоти свої
Здолали не тим, що літали,
А тим, що вони працювали вночі,
Коли їхні друзі спали".
Меггі закінчила читати вірша Генрі Лонгфелло "Сходи Святого Августина", який вважала "своїм" – настільки він був "про неї". На мить запанувала тиша. Але не встигла дівчинка справді занервувати, як почула грім аплодисментів.
Віншували переможців поетичного конкурсу дуже урочисто. Всі вишикувалися – учні, вчителі, керівництво школи, батьки, схвильовані більше за дітей. Директорка вручала грамоти та призи. Вона вже привітала дівчат, які посіли третє й друге місця, тож їй залишалося запросити переможницю – десятирічну Маргарет Робертс.
Меггі зробила крок уперед – їй подобалося бути найкращою, перемагати, тож її анітрохи не бентежила загальна увага.
– Тобі дуже пощастило, Маргарет! – сказала директорка, вручаючи приз.
– Чому "пощастило"? – щиро здивувалася дівчинка. – Я на нього заслуговую!
І відразу почула за спиною шепотіння – говорили її однокласниці.
– Ця Зубочистка завжди прагне загальної уваги! – сказала головна пліткарка класу.
– Авжеж, від скромності вона не помре! – підтакнула її подружка.
– Дівчатка, це зрозуміло – вона ж дочка бакалійника! У неї немає інших шансів вибитися в люди! – пошепки, але навмисно голосно втлумачила поведінку Меггі дівчинка з найзаможнішої родини міста.
– Ця Зубочистка навіть на сніданках заощаджує, відкладаючи щодня по монетці! А коли ми йдемо в кіно – вона уроки робить! – похвалилася спостережливістю перша.
– Та її в кіно не пускають – гигикнула представниця "найзаможнішої родини". – А вона слухається свого татка.
"Зубочистка"! Меггі звикла до цього прізвиська, отриманого за гострий язик. І вона знала, що однокласниці так сміливо обговорюють її лише тому, що вона стоїть з грамотою в руках посеред сцени та нічого не може вдіяти. На неї звернені сотні пар очей, інакше вона відповіла б – так ще як! Аби це закінчилося якнайшвидше – і всі вони ще нитимуть у туалеті, перетравлюючи уїдливі слова Маргарет.