Між цих смутних задимлених пожеж,
між цих туманів розминуться можна
з життям своїм і заблукать в чуже.
У сутінках виходять з себе речі
і роблять перший крок у безконечність
Втрачає слово точність, жінка – вік,
і не втрапля додому чоловік.
Палають бари золотом пляшок,
вогниться диму золота ганчірка.
Знайти тут місце – як відкрити зірку.
Іди додому, до своїх пташок,
до марок, до сім’ї, що рибну юшку
сьорбає із буденних тарілок.
Та сутінками прищемило душу –
і потягло її, і повело…
Засипав захід розжарілим приском
майдан, де лунко гухкають м’ячі,
селянка в хустці продає редиску,
і лотерейне колесо звучить.
Посидь на лаві у ногах Атланта,
який тримає Всесвіт. Ще трима!
Хоч стільки вже на ньому пут і ран
тих-
живого місця од синців нема.
Ще й протягами повна голова,
провалена ракетами навиліт.
Стоїть, мов трухле дерево, – і хвиля
часу його коріння підмива.
Край неба чорним сутінком налито,
і хмара повна не дощем – вином.
Крізь неї промінь, запаливши квіти,
потік в чиєсь розчинене вікно.
І хтось когось так неможливо жде!
А інший все життя кудись іде.
І ця ось жінка спить усе життя,
у тихім сонці вії мерехтять.
Від чого люди злі? – мені скажіть.
З нудьги? (Бо все, що буде, – вже
було?)
Чом об серця їх вогняні ножі
вигострює щодня вселенське зло?
І що таке цей сутінок нещадний?
Кінець?
Початок?
Кассандра каже: “Знаю – та мовчу”.
Але темніють очі у Кассандри.
А я не хочу знати. Я свічусь.
І квіточку кладу в ногах Атланта.
Прости мене, не можу дорости.
Та вірю, вірю в твою вічну бронзу.
І тихо, і розгублено летить
по небу кулька…
Догасає сонце.