Толком і не закусили — зашкварчала люлька, задиміла чумацька розповідь...
Се під зиму було. Попродав дід годовані воли та й їде собі конячкою, щоб купити нових волів. Доганяє він чоловіка, що йшов з клумаком, а той чоловік і проситься: "Підвезіть мене, дядьку!". Дід собі думає, що якийсь подорожній чоловік іде, та ще й з клумаком, то чого ж його не підвезти, та й каже: "Сідайте". Припинив коняку, той сів і клумака поклав, їдуть. А як трохи проїхали, то так, здалеку, до діда, наче він його років сто знає, хитро так: — А що в тебе за загадка, що в тебе коняка гладка? — І так на діда подивився, так подивився, що дід одразу ж і здогадався, що той злодій, та й відповідає йому:
— А що се в тебе за думка, щоб ти ще й не позбувся клумка?
А далі злодій питає чумака:
— Де ви були?
— На базарі.
— А що купили?
Ага, а дід витягує з халяви ножа та й каже, що осього ножа купив, та й опустив ножа, наче нехотячи. Здержує дід коняку, а злодія просить, щоб зліз та подав, бо коняка така, що не хоче сама стояти.Злодій зліз і тільки-но нахилився, щоб ножа взяти, а дід батогом по конячині, батогом, і полетіла, як птах. Бо конячина-то, насправді, добра в нього була, то так дременув, що тільки порох знявся за візочком.
— І правильно зробив! — захоплено випалив дядько Петро. — Правильно. А що в тому клумаку було, Даниле!
— А хто його знає! Од'їхав дід далеченько, спинив коняку, помахав на злодія пужалном, скинув на шлях клумака та й поїхав.
— Як се — скинув на шлях клумака та й поїхав?.. Не розумію... — здивувався дядько Петро.
— А що тут розуміти? Дід мій — чумак був. Другий би так і поїхав би з клумаком, а чумак — ні. Хоч свого позбувся — чужого не захотів.
— Цоб, останнє, цоб давай! — аж закричав дядько Петро.
— Ледве не проскочили! — повертає дядько Данило.
— Ти, як хочеш, Данилечку, а я в Білому Озері покупаюсь-таки.
— І я чумацький піт змию — пилюку... Ов-ва, Петре, а чи не здається тобі, що ми вже тутечки бували, і не далі, як сьогодні, га?! — стрепенувся дядько Данило, припіднявся аж.
— Перехрестись, коли здається! Скажеш... Ось, глянь, чоловік іде — запитаємо...
— Сушняк неси — вогнище ледве дихає! — Василь не примусив себе чекати: швиденько притягнув дві розлогі яблуневі гілки, розчахнув й, по одній, почав ламати їх на коліні. Дід ворожив з дровами. Несмілі тендітні пелюсточки полум'я і, врешті-решт, вогнище загуло, запрацювало. Якусь мить дивилися на вогненну гру. Закашляла люлька:
— От, зараза! Кинуть якби, всі кажуть, а що від мене тоді залишиться, не виходить. Чоловіче, чумацька... — скосив поглядом на Василя, що розпочав копошиться в сумці. — Ні-ні, пить не будемо... Слухай...
Доганяють чумаки чоловіка, а се був Блуд, так-так — Блуд, запитують:
— А чи не скажеш, чоловіче, будь ласка... — дядько Петро розпочав.
—... як нам до Білого Озера доїхати, до Білозерки значиться? — дядько Данило продовжив. — Як не сказати — скажу, — відповідає чоловік-Блуд. — Через кожні десь так півгодини беріть цабе, і години так через дві якраз і біля Білого Озера будете, біля Білозерки, значиться. Але спочатку — прямо.
Та й пішов собі. Не побажав їхати з чумаками, сказав, що йому повертати. А чумаки їдуть далі.
— От, клятий хлопчисько, неправильно дорогу вказав! Даниле, мабуть, і не знав куди цоб, а куди цабе? Вони, молоді...
— Петре, ти очі його бачив?
— Кого? Чоловіка? Очі?.. Очі як очі!
— Метушливі, сірі, насмішкуваті і якісь бездонні чи що, як і в того хлопця.
— Ой, знову йому здається! Чумаки, з діда-прадіда...
— Здається, кажеш?! Ой, не здається, чує моє серце, що не здається! — зіскакує з воза, нагрібає біля дороги кучу землі, вставляє бадилину, заскакує на воза, їдуть.
— Навіщо? — ледве стримує сміх дядько Петро. — Надієшся колись повернутися, га?
— А чи не рано смієшся?!
— Та ну тебе! Розкажи щось... О, а хто такий Кирило-чумак, чув про нього?
— Чув, чумак. Справжній чумак. Був. А скілько його гісторій по світу ходять! Ага, осю любив розказувати найбільше...
І дід Сташко вже робився Кирилом-чумаком: піднімався на ноги, опускав на шапці вуха, натягував її, бідолашну, скільки могла, знімав зі штанів ремінь і підперізувався ним майже біля грудей... На ошарашений погляд Катеринчука відповідав: "Чумаки, знай, про чумачку завжди розказували від себе, начебто се з ними було. Зрозумів? Щоб ніхто не засумнівався, що правду говорить.
Як раз мені випадок був, що аж сорому набрався от священика. Ой, господи! А все через те, що я рідко вдома бував.Одного разу зробилося мені в дорозі на серці так важко, так важко, що аж покору не знайду, аж одхлипую, як мала дитина. Коли б чого вдома не трапилося, думаю.Що його робить? Доїхали ми до села, стали возами під селом, а й кажу до хлопців: "Залишайтеся котрий коло волів, а хто хоче, йдіть зі мною до церкви, бо я піду молебствіє провести за здоров'я домашніх. Так мені важко, що бодай би там чого не трапилось".
Пішли ми. Все чумацтво повернуло до церкви, а я аж до попа підійшов. Підійшов і прошу: "Панотче, одправте молебствіє". Він каже: "Добре". Взяв папіра й почав записувати.
— Звуть вас як?
— Кирило.
— А жінку?
Нагадував я, нагадував, ну, ніяк... Він і питає:
— Яка ж то вам жінка, коли ви не знаєте, як вона зветься? Чи вона вам вінчана?
Так мені соромно стало, соромно стало, що й світа божого не бачу.
— Та як же невінчана, коли з нею брав шлюб у нашій церкві, у свого панотця?!
— А діти є?
— Є, — кажу.
— Скілько їх?
— Здається... Здається, п'ятеро... та п'ятеро!
— А як їх звуть?
— А як?.. Не знаю, — кажу.
— Та як же так, щоб своєї родини не знав як зветься?! Як же ви їх звете?
— Я, панотче, буваю вдома раз на рік або й рідше... То отак, як що треба, то кажу: подай, моя дитино, принеси чи там що. А як треба гукнуть, то на жінку гукаю "стара", а вона мене "старий"; на дітей гукаю "малий", "мала"; і, господи, як вони до мене лебедяться, як лебедяться. Я їх по голові кожного погладю, гостинці дам, а як вони звуться, то я і не то. Стара якось на них каже, а хіба прислухався. Коли приїду, — чи до них тоді? — людей повна хата, в самий перед обід треба справити, а ще й розпитувати ідуть — двері не зачиняються... Ні, не пригадаю, ні!
Записав піп: "Кирило со чадом", — то так і відправив. Я-то пригадав, опісля уже пригадав, як жінку казав колись, коли сватався, Марія, а про дітей... Приїхав, то жінку кілька разів розпитував як вони звуться, ага, знаю-знаю.
Ой, а скілько сорому набрався од священика!
— То що:докажу чи вже розбігаємося — зірка північ показує, га?
— Та ви що, на півслові?!
— Добре-добре! Ач, насів... — дід Сташко взяв рукою жарину і поклав її прямо в люльку, смачно зацмокав, задимів.
Так чи інакше, а дісталися наші чумаки до четвертого цабе. Повертають, аж гульк — огнище, а біля його хтось ворушиться. Жива душа — зраділи. Сидить біля огнища дід. Сивий-сивий. Як туман. А очі-то, очі, — вже і дядько Петро став придивлятися, — точнісінько, як у тих хлопця та чоловіка, ага, точнісінько.
— А чи не скажете, дідуню, будь ласка... — дядько Петро розпочав. — ...як нам до Білого Озера доїхати, до Білозерки, значиться? — дядько Данило продовжив.
— Як не сказати — скажу, — відповідає дід-Блуд, так-так — Блуд. — Через кожні перші півгодини беріть цоб, а через кожні другі пів-години беріть цабе, і години через дві якраз біля Білого Озера і будете, біля Білозерки, значиться. Але спочатку — прямо. Прямо. До роздоріжжя.
"Спасибі!" — і їдуть собі. Оглядаються через деякий час — що таке? — ні того огнища тобі, ні того діда. Зупинили волів, прийняли знамення боже, перехрестилися тричі, кожний, стоять. Кругом степ, — а що степ?! — куди не глянь — степ. А ніч — хоч би зірочка! Раптом: "Даниле, мітка твоя. Так і є — Данилова мітка.
— Приїхали... — вже і дядько Данило розгубився.
— Що робити, що робити?! — дядько Петро, аж трясе ним.
— Що?! Робити! Їхати! І не рюмсати...
— Куди, куди їхати?!
— Прямо!
— Ага, прямо...
— Малому мені, згадав, бабуся Оришка говорила, що першу дорогу Блуд завжди правильно каже. А се — Блуд. Не інакше — Блуд. Їдемо.
— А другу?
— Що другу?
— Д-дру-у-гу дорогу... — починає продавати дрижаки
— Запитай про щось інше! — уже злиться.
Роздоріжжя...
— К-кук-ку-ди-и?..
— Розкудахтався! Прямо...
І ні слова більше, їдуть-їдуть-їдуть... Знову дядько Петро:
— В-вовк-к!
— Який... Ого, завбільшки з вола!
— Що робити, що робити?!
— Ага, а звідки вітер?
— На нас.
— А воли?
— Ідуть.
— І того вовка не чують?
— Не чують.
— Ану, Петре, перехрести його, вовка сього... Тричі...
— Перехрестить? — хрестить перший раз. — Дивися, дивися, на задні лапи піднявся!
— Перехрести другий раз.
— Перехрестить? — хрестить другий раз. Вовк завив, да так, що чумакам аж мороз по шкірі пішов.
— Перехрести третій раз.
— Перехрестить? — хрестить третій раз — вовк зникає— Ага, — замахав пужалном дядько Данило,— боїться нечисть знамення божого, боїться!
Доїжджають до "вовчого" місця — стовб. На стовбі — табличка.
— Читай, Петре!
— Читаю: Біле Озеро...
Зіскакує з воза, летить до таблички, читає, протирає очі, знову читає, перехрещує табличку, ще раз читає:
— Біле Озеро, Данилечку, Біле Озеро!!!
— Не кричи — всіх білозерських собак розбудиш! — а сам-то, сам, як мала дитина, місця собі на возі знайти не може. Не витримав таки — зіскочив:
— Покупаємося?!
— Та хоч до ранку!
— Доїхали...
— Доїхали, Данилечку, доїхали!!! — і обійнялися чумаки, як брати, котрі довго-довго не бачилися, і... Та ні, брешу, здалося... То небо пустило сльозу, — не плакали, коротку, але радісну, — на щастя.
А воли?! Де воли?! Самі не йшли, а бігли, як ніколи, до такої довгожданої тремтячої води Білого Озера.
ЯК ЧУМАКИ ЗІ СМЕРТЮ ЗУСТРІЧАЛИСЯ
(Вечір третій; розповідь Діда Сташка)
— А чумаки оковиту полюбляли, кажуть, га?
— Та ти що? — аж люлька випала. Підняв, досипав тютюну, прикурив, затягнувся. — Аякже! Та що ж то за чумак був би, що не випивав би. Дорога — і холод, і голод, і хвороби, та усяке бувало. А лікуватися чим, ну, чим, га? Нею. Як нерідко бувало, зайдуть у шинок... Любили! Но, я тобі скажу, шинкарі їх обманювали, наживалися... На самий перед у барило води наллють відро чи й двоє, а горілку виточать. Ага. Хоч на барило до крента і перчатка прикладена сургучова, а вони вміли так зробить, що й ніхто не впізнає.