Теплого червневого дня пішли діти до лісу. І сталося так, що тільки один Мишко взяв пляшку води, більше ніхто.
У лісі було жарко. Всім хотілося пити. Вчителька й каже:
— Треба берегти воду. Немає близько ні криниці, ні струмка. Будемо давати по одному ковтку — тільки найслабішим. А сильні й витримані потерплять.
Поставили пляшку з водою в траві під дубом. Довго ходили в лісі, шукали квітку, про яку розповіла вчителька.
У цієї квітки блакитні пелюстки, як весняне небо, а в середині — золота краплинка, мов роса, освітлена сонцем. Знайшли одну-однісіньку квітку, жаль було її зривати...
Зібралися на галявині, слухали казку вчительки, а потім кожен розповідав свою. Пити хотілось усе дужче, але хіба міг хто наважитись підійти до пляшки?
Адже подумають: "ось найслабкіший". Всі трималися, терпіли. Про зоду ніхто не згадував.
Сонце схилилося над лісом. З яру повіяло прохолодою. Вже й додому пора. Всі рушили додому.
Мишко ніс пляшку води. Він запитав:
— Хто хоче пити?
Усі мовчали.