Сторонець

Роман Андріяшик

РОМАН

Я люблю мою Русь-Україну,

Я вірю в її будучину

І в тій надії лиш живу й помру.

Юрій Федькович

Частина перша

Цей роман про Юрія Федьковича.

Ми не чинимо сваволі над життям поета. Ми лиш волею своєю свідомо беремо з його життя те, що важливим є для світу сьогодні, залишиться, можливо, надалі, бо у минулому людському не було нічого, що не придалося б нащадкам, — добро це чи зло. У пам'яті наступних поколінь усе мусить посісти свою землю, інакше історія зупиниться край могильної плити цивілізацій, таких нерівних щодо поступу, що жоден знак життя неможна лишати за межами уваги.

* * *

Цей роман вперше було оцифровано бібліотекою УкрЛіб. Будь ласка, при використанні матеріалів сайту вказуйте посилання на першоджерело http://www.ukrlib.com.ua

31 березня 1863 року Юрій Федькович вернувся до батьківської оселі після тривалої відсутності, і йому не одразу вдалося побачити осідок таким, яким він його покинув, ще будучи невинно-цнотливим, без залисин над чолом і зморщок на лиці. Сьогодні, по збігу більш як ста двадцяти літ, ставши на тому місці, де зупинився в задумі Федькович, ми б мусили спитати в часу, що від його світогляду залишилося людським надбанням. Те, що він прагнув і мріяв побачити світ здоровим? Але ж він добре бачив безконечну драму світу в живому втіленні і у витворах уяви. Місточка між днем та ніччю нема й не було. Усе Федьковичеві здавалося разючою випадковістю. Так і писали про це згодом: Буковина не зуміла скористатися із таланту і вболівань Федьковича. Глушина, бездуховність, з 1775 року, тобто з часу, коли Буковину підпорядкувала собі Австрія, тут правили різні емігранти з Польщі, Угорщини, Молдавії. Вийшовши з-під турецького панування, місцеве населення стало жити трохи вільніше — природним і простим ладом, як і можна було жити серед гір та пустинних околиць Карпат. Та процвітало розбишацтво, сваволя всіляких князів і дідичів, темрява узаконювалася. У школах та урядових установах панувала німецька мова, а згодом — польська та румунська... Писалося про гуцула й таке. Живий, як рибка у воді, веселий, як ластівка, мальовничіше за гордого павича вбраний. А до того красно озброєний, гуляв собі понад Черемошем, наче метелик. Не знав панщини, жив без клопоту...

Полишимо і правду, і вигадки пізніших часів у затінках, бо повість ця не замислена як документальна. Коли Федькович вернувся до рідної брами після довгих поневірянь, він бачив не тільки драму життя, він відчував його вселенський закон, єдність космосу і душі, отже, з того березневого дня 1863 року він не міг не впливати на дійсність, до якої вертався.

Хата, де він народився, була добротно збита з тесаних смерек. На обійсті господарські будівлі, криниця, двоє причахлих тюльпанних деревець пробилися з якихось приблудлих зернят без досвіду й бовваніли без претензій на камінному вищовбі, який оминала з трьох боків до несамовитості бурхлива Путилівка. До неба п'ялися гори у віковічних смереках. Смереки начебто вміли розмовляти, але не для всіх промовляли людським голосом. Одним надокучливо шуміли звуженими од тісняви верхами, для інших гомоніли про щось давноминуле, та були люди, які чули їхнє жіноче голосіння або чоловічі ремства.

Він теж колись чув їхні людські голоси. Щоправда, уві сні, коли засинав під материні ридання чи тужливе схлипування сестри Катерини. А тепер, у цю вже надвечірню годину, смереки німували взагалі, а оселя видалася майже запущеною, покірною, пригнобленою десь насмоктаним сумом, і не було тут до чого прихилити згадки про витончені фронтони незнищенної Австрії чи насичені вибухами емоцій палаццо Італії.

Він подумав: "І я отак зістарівся? Пізня молодість — гірш за тимчасове довголіття".

Він довго й з недовірою вдивлявся в обриси будівель. Осідок не вражав бідністю. Він став навіть поетичнішим, і це імпонувало настроям Федьковича, його теперішнім намірам і вже осінній стомі.

Підбігла якась сусідка. Старе відьмаче обличчя — і зовсім юні, жагучі очі.

— Матуся нездужають...

Обома руками взялася розгладжувати вилоги його офіцерської шинелі. Він внутрішньо відсахнувся, гадаючи, що вчепиться розціловувати та пригортати, а відтак залементує:

"Вернувся!" — на весь Сторонець і на всі сторонці — пу-тилівські, усть-путилівські, селятинські, голошинські... Аж до Гребенищ, Бистриці і Золотої Липи.

— Це ти? Це ти/! — звискувала, сміючись крізь сльози, давно забута сусідка.

Він подумав: "Гладіаторів убили на арені, а в двохсот-метрових еліпсах аркад досі чути оплески... Мені не дадуть побачити себе у вікнах рідної хати. Ось міхунка для коржа! Ось наша історія: "Вернувся!.." Та змиримося зі світом. Може, я ще вчую голоси смерек? Мені нічого не дано, і я нічого не вимагаю. Я мандрівник, який не подужав ні сословій, ні станів, хоч віднині я Юр із гір".

— Осипку! Не впізнаєш? А ми ж ровесники! Федькович ще вранці взяв свідоцтво про те, що

перейшов у православну віру і до самої могили залишиться Юрієм, але про це йому не хотілося говорити знайомій-незнайомій сусідці, хоча він трохи й зрадів, що ця знайома-незнайома сусідка упізнала його, то він ще не дуже подався. "Я походжу між голими стінами від нуля до нуля... Однак ця Путилівка, ці гори — моя безконечність. Хоч чую оплески в аркадах і не чую людського голосу смерек, але це мій Акрополь, мій Парфенон, мій Колізей, звідсіль я говоритиму зі світом. Я знаю, що тут на мене чатує гробова самота, та я з цієї нерозділеної самоти говоритиму, як Шекспір і Гете. Мільйони простаків я не назвав би людьми, природа винайшла людину через мільярди спроб, а вони не дають мені подивитися в дзеркало рідних вікон. Я себе довго шукав, мовчав роками, промовляв тільки до річок, гір і птахів, а люди тим часом жили, не прагнули зробити більше, ніж можна. Я ще не раз буду міряти свої прагнення з прагненнями великих людей, хоч не знаю, чи вдасться це мені: може, це ще не моя пора або це перешкодить зробити світова негода. Я, може, навчуся оспівати ці гори, промину Конфуція, і Будду, і Христа, і Венецію, і Вавилон, бо ніде нема Стороння і Верховини, звідки не менше видно світ. Мене виховували нагайчиком, я був завсіди слухняний під цим нагайчиком, моє дитинство у безвісті, і я знову в безвісті, між темними людьми, яким я не месія і не суддя, але іншої дороги, ніж я обрав собі, нема. Довкола мене завжди було розмизкане болото, і хащі, і нетровища, і завжди чорти водилися в тому змерклому світі, та спом'янемо лаврами лихо, храми теж не дрімають, до ейфорії там далеко, а сторіччя моє нібито не втомилося".

— А батечко ваші, Гординський, не навідуються з Чернівців. Проклинають Сторонець.

— І я ляха-шляхтича прокляв.

— Боже, які гріхи... Це відіб'ється на десятому коліні.

— Я не збираюся заводити діток, сусідко. Щоб ні його, ні мої прокльони ні на кого не впали. Мамі дуже погано?

— Заледве глипіють. Все вас дожидаються. Як зоба-чать — може, й до нещастя недалечко. Як би то їм сповістити? Я тут щоднини буваю, ви їм приснилися недавно, наготую їх до побачин.

— Іди, серце. Скажи, що чутка, нібито виїхав з Чернівців, з хвилини на хвилину з'явиться.

— А так, а так... А ви тим часом посидьте з татком Да-ниїлом, бо чоловік на Бісковому камені ліс трелює, приходить на суботу і неділю святу. Погуторте, а я матусю настрою.

— Іди з Богом...

Старий Даниїл Верховик, як усі діди цього світу, то щось намагався згадати й витерти сльозу, то хвалився амуніцією на коня, якого ще не купив, то лаяв зятя, усіх дідичів, яких пам'ятав, і попів, яких в очі не бачив, бо не вірив ні в які добрі та чорні сили, крім людської жорстокості, силкувався щось приємне мовити гостеві, але похмуро споглядав його в мундирі офіцера і не міг слова із себе витиснути. Федькович обережно, мов дитину за руку, підводив його до тих днів, колі', горяни бунтували проти панщини і вла-дарюваву цих місцях до смертної справедливості Кобилиця. Дід Даниїл запалився.

— З різних днів і літ, Юре, біжать потоки у Черемош. До Німчича стримлять сліди віків, як леготи з Яловичори. То ніби молитви вічності. От стоїть на плитті водоспаду, скільки тріщин на скиді Камінної Багачки, стільки й вродженого суду над дитиною. То хіба це можна забути?., між горами сурмили флояри, пишно були вбрані левади і стрімкачі над селами, на тисових лавах розсідалося братство для ради. Скликано було люд з полонини, літнівок і зимарок, усі вірили в свого земного пророка, і розплився брезклим снігом їхній страх перед Гуденісами, Айвасами, Флондорами — від Розтоків до Чорної поляни. Ваш брат Іван правив там ватагою.

Іван не відповідав на Федьковичеві листи десять років. Де він тепер? Що з ним? Вони і в Молдові зустрілися двічі чи тричі, навіть здалося, що Іван побоюється брата, бо той наводить на нього слід жандармерії. Юрій відчув серцем, що рух проти панщини в Карпатах навіть не укус блохи в п'яту велебного трону. Бунтувала проти тиранів і кріпацтва Європа, він відчував, що цей бунт не останній, — є по-суттєвіші біди в суспільствах, і таких бунтів треба принаймні впродовж сторіччя, поки розшельмиться, розтечеться кров'ю по Тисі і Дунаю ще не зогнилий труп імперії. Аж тоді жоден благодійник не скаже: "Ти ще не здох? То радій, що живеш..." Аж тоді, якогось тринадцятого січня зовсім незнаного року, людина людині мовить: "Іди за мною і лиши мертвим ховати своїх мерців, бо це вже не династія, а кабінет гінеколога, де сплішівілі від зловживань секретарі шукають рубців на мокрому місці".

Іван, мабуть, справді побоювався, що за братом стсжа, що він наведе на нього слід жандармерії. Він трохи прихи-мерився, обріс майном, дітками, не хотів ризикувати. Холодна була и перша, і остання зустріч, коли Іван послав Юрія в Нємц на службу до аптекаря. І якраз там Юрію почали говорити про солодкі медитації втомленого сторіччя, хоч це сторіччя настало пізніше, коли на світ з'явилися анонімні влади і владики й розпочався самовбивчий наступ людини на свою сутність і оточення.

...Усі проблеми залишилися. Боляче, що Іван боягузливо почав його уникати заради мізерного доброжитку, мучив підозрою. Юрій потрапив під вплив Реткеля, художника, людини з великою освітою, та, на жаль, з риб'ячими звичками.

...Лишилося все за межами спогадів: і не раз бачена Юрієм боягузливість, і розрахована підступність, і контрабандне вистежування заради безпеки нації, і золотий серп, і солодкий дощ, і безплідні роси.

1 2 3 4 5 6 7