Не треба було дратувати " чернь" козацьку таким врученням. Хоча, з іншого боку, хіба іншим гетьманам не вручали булаву поляки, московіти, навіть кримські татари?
Для випробування свого союзу дорошенківці разом із турками розгромили війська поляків та відданого їм уманського полковника Ханенка, який теж мріяв про булаву гетьмана України. І Петро Дорошенко оголосив (1672 р.) Україну незалежною державою під протекторатом Туреччини.
Чи мають рацію дослідники, закидаючи Дорошенкові намір "віддати українців у рабство туркам " ? На мій погляд, ні. Докази? Прошу. Щойно поляки вклали з Туреччиною Бучацький договір (за назвою містечка Бучач, нині Тернопільської області), за яким Поділля підлягало контролеві турецьких військ, — Дорошенко починає налагоджувати тісні стосунки з російським царем. Для чого? Та для того, щоб протистояти польсько-турецькому союзові. Тобто, річ очевидна: не маючи достатньої військової сили для того, щоб власноруч домогтися незалежності, П. Дорошенко маневрує — згоден: часом досить ризиковано, — поміж трьома імперіями, намагаючись нацьковувати їх одна на одну, і таким чином послаблювати, а позиції України зміцнювати. Це давня, як світ, тактика володарів слабших країн. Нею з успіхом користується багато державних лідерів і сьогодні, на початку XXI століття.
З цього погляду будь-які звинувачення П. Дорошенка в зраді національних інтересів здаються просто недоречними.
У зв'язку зі сказаним, варто повернутися трохи назад. Зокрема, до такої історії. У червні 1668 року Дорошенко привів свої війська на Лівобережжя, щоб остаточно утвердитися в праві "гетьмана по обидва боки Дніпра". Хто йому протистояв тут? Звичайно ж, лівобережний гетьман Іван Брюховецький. Але він так дошкулив багатьом зі своїх підлеглих, що ті зажадали від нього по-доброму, власною охотою, зректися булави на користь Дорошенка. Таку саму вимогу поставив і Дорошенко. Тобто, не квапився до бою, а намагався поладнати справу без зброї. Йому це вдалося. Все скінчилося на тому, що лівобережна старшина сама взяла під варту свого гетьмана та переправила до табору Дорошенка.
Далі, щоправда, сталася прикрість. Дорошенко наказав прикувати Брюховецького до гармати і так тримати, поки не проголосить свого вироку суд. Звинувачення: Брюховецький зрадив козацькі традиції, залюбки прийняв титул російського боярина, сприяв росіянам у їхній політиці поневолення України. Але ті офіцери, що привели свого гетьмана на суд, рішення цього суду чекати не захотіли: забили прикутого. До смерті. Й виправдовувалися потім тим, що Дорошенко, даючи наказ прикувати Брюховецького, нібито махнув рукою. Вони сприйняли це, як вимогу стратити свого полководця.
Отакий, не дуже приємний для Дорошенка, нюанс. Чи не підтверджує він думку деяких істориків про підступність і зрадливість нашого героя? Гадаю, що ні. Дорошенко був надто розумним політиком, щоб дозволити собі поставати перед козаками й нащадками, тобто нами, в подобі ницого, по-дріб'язковому, вбивці колеги. І знов-таки маю докази. Відоме його обурення з приводу загибелі Брюховецького. Відомо, що він покарав — правда, не дуже люто — кількох призвідців, а тіло гетьмана відвіз до містечка Гадяча й поховав під стінами церкви, яку Брюховецький колись збудував. Поховав шляхетно, з належними почестями. І лише після похорону проголосив себе "гетьманом по обидва боки Дніпра".
Здавалося б, усе гаразд. Та не дрімав розбрат. Що?! "По обидва боки Дніпра"! Хто? Дорошенко? Як посмів? Він же з татарами-турками водиться! Він...
Хвиля заздрісної ворожнечі знялася до такої висоти, що чимало полковників просто не наважувалося признаватись у приязні до Дорошенка. Навіть Іван Сірко, який так багато зробив для утвердження його на гетьманстві, визнав за краще перечекати...
Та особливу небезпеку для Дорошенка становив у той момент полковник уманський Михайло Ханенко, віддавна знаний прихильник поляків. І діяв цей полковник так само рішуче, як і підступно. Передусім заручився підтримкою запорозького козацтва, яку йому гарантувала дружба з кошовим отаманом Григорієм Пелехом (підтримка Січі на той час, як відомо, дуже багато важила!). Попросив того ж таки Пелеха поїхати до Варшави, для зустрічі з представниками короля та уряду. І передати листа, в якому Ханенко запевняв, що коли Варшава допоможе йому заволодіти булавою, то умови Гадяцького договору, за яким польські війська мають увійти на Правобережну Україну, набудуть, нарешті, виконання. Польським державцям це сподобалося. 22 грудня 1670 року король проголошує Ханенка гетьманом і через кошового отамана передає йому булаву та інші символи чину.
Дорошенко відчув, що він у пастці. З Лівобережжя на нього тисне ставленик росіян гетьман Многогрішний із російськими таки військами; на Правобережжі лютує Ханенко з поляками. А на півдні раптом виникли вороги в особі січового козацтва. Ну, і одвічні татари. Отож... лишається тільки Туреччина. Іншого виходу нема.
Деякі історики твердять, що саме з цього періоду й починається так звана "Велика руїна України". Та коли бути точним, то почалося все з того, що до військ польського коронного гетьмана Яна Собеського приєдналися війська Ханенка, полковника Сірка та кошового Пелеха. І вся ця сила посунула на Поділля — повертати магнатам маєтності та підкорювати робочу силу. Дорошенко виявився чоловіком мужнім. Покликавши на допомогу турків і татар, він подолав Ханенка, витіснив з України поляків, порозпорошував навіть загони Сірка. Здавалося б, перемога! Але переможцями почували себе також турки й татари, їхні загони розійшлися по всьому Правобережжю й заходилися, як завжди, грабувати населення, та хапати ясир, дарма що це було населення нібито ж союзної держави. Отоді вже й справді вся Україна зненавиділа Дорошенка. Тим паче, що, скориставшись із безвладдя, турки знову відновили свої позиції на пониззі Дніпра, повідбудовували давні фортеці, відрізали козакам шлях до моря.
Проте й у цій ситуації гетьман Петро Дорошенко знайшов у собі мужність вистояти. Маючи в своєму війську загін татар, він улітку 1672 року ще раз — тепер уже під Батогом — розгромив війська поляків та Ханенка. А звідти, разом із турецьким військом, пішов походом на Галичину. Новому польському королю Я нові Собеському не лишалося нічого іншого, як укласти в жовтні 1672 року з Туреччиною Бучацький мир, за яким турки примусили його зректися претензій на Україну. Щоправда, значну частину Поділля турки при цьому відкраяли собі, принаймні, там мали стояти турецькі гарнізони* Але ж у таких справах без втрат не обходиться.
Врятувавши таким чином Україну від цілковитого знищення, Дорошенко негайно звертається з листом до російського царя. Пропонує поновити союз на засадах Переяславської угоди, що її підписав ще Б. Хмельницький. І цим ще раз показує козакам і всьому народові, що турки й татари — то лише тактичні союзники. Так само, як тактичним союзником є для нього й Росія. Бо головна мета — непідлеглість України.
Можливо, Росія, не маючи на Лівобережжі ще одного ставленика типу Івана Брюховецького і Дем'яна Многогрішного (його за не таку активну, як хотілося б цареві, службу спроваджено до Сибіру) і погодилася б на союз, яким його бачив Хмельницький, і навіть додержувалася б усіх пунктів Переяславської угоди, але розбрат, що в цю лиху годину сягнув апогею, робив своє. І — знайшовся новий гетьман, Іван Самойлович. Він набагато рішучіше за свого попередника кинувся на Правобережжя і разом з російськими військами захопив кілька важливих стратегічних пунктів: Черкаси, Канів, цілу низку інших міст і містечок. Зрештою, дійшло-ся до того, що Дорошенкові довелося замкнутись у Чигирині, маючи при собі лише кілька тисяч козаків, яким уже не дуже й вірив.
А до Самойловича тим часом прилучалися інші полки й території. Навіть Ханенко прибув у березні до Переяслава, куди Самойлович скликав Велику Раду, і демонстративно передав свої клейноди, разом із десятком гармат, новообраному гетьманові України — Івану Самойловичу.
Дорошенкові теж не лишалося нічого іншого, як передати Самойловичу й свою булаву. Але сталося це не одразу. Гетьманування його на певний час подовжив полковник Іван Сірко. Саме тоді, коли, здавалося, цілий світ одвернувся від гетьмана Дорошенка, Сірко раптом знову прийшов йому на допомогу, тепер уже як кошовий отаман. Він виправив до
Дорошенка ціле посольство з проханням не віддавати булі ви Самойловичу та росіянам, а рятувати Неньку-Україну.
Підбадьорений цим листом і підтримкою січовиків, Дорошенко зібрав рештки свого воїнства і виступив проти Самойловича. Проте сили були надто вже нерівними, і він зазна поразки. Інший упав би в розпач, схилився. Але не Дорошенко. Він написав листа султанові. Змалював становище, запевнив у дружбі. І в серпні 1674 року турки з'явилися н Поділлі. Водночас султан наказав кримському ханові рушити на Лівобережну Україну, щоб відвернути на себе частин сил Самойловича і росіян.
Розрахунок виявився точним: Самойлович і Ромодановський мусили перекидати війська на лівий берег Дніпре Цього Дорошенкові й треба було. Він негайно розпочав щиросерді розмови-перемови з правобережними полковникам" підкреслюючи, що сподіватися чогось доброго від Самойловича з росіянами не можна.
Тобто, ми бачимо, що в Україні ніби відновилося статус вона знову поділилася на Правобережну і Лівобережну — кожна зі своїм батьком-гетьманом. Що ж завадило цьому процесові Передусім — непрогнозованість дій І. Сірка. Цей полковий знову змінив орієнтацію і зрікся Дорошенка. З якого дива? Т тому, що той, бачте, запросив допомоги в султана. А в кого зз іще можна було просити тоді допомоги? Сірко вдавав, ніби і гадки про таке не мав, коли радив Дорошенкові не віддавати булави Самойловичу. Втім, полковника Сірка можна зрозуміти: він сам претендував на булаву. В його інтересах лежало виснажити обох гетьманів. Довести їх до стану, коли обидва втратять підтримку своїх полків. І,,, — вгадали — змушені будуть звернутися до нього, Сірка: "Ходи, батьку, бери була ву, та дай лад Україні". Зауваживши позицію Сірка, мурз; Кага-Султан теж дійшов висновку, що йому в Дорошенка рс бити більше нема чого, і повернув свою орду на Крим.