Тому одразу ж призначив князеві Вишневецькому солідне жалування, а головне, віддав у його володіння містечко Бельов (нині Тульської області) з усіма прилеглими волостями і селами, а також наділив його кількома селами в інших краях. Протягом одного дня український князь раптом перетворився на статечного московітського землевласника. Може, князь і спочив би після цього у власному містечку, але до царя саме прибули посли від черкесів та кабардинців. За чим? Та зі скаргою на того ж таки кримського хана. Виявляється, він і кавказцям управився допекти до живого.
Цар хотів був одмахнутися від них" мовляв, і своїх справ не бракує, тож із кримчаками самі розбирайтеся. Але згадав, що має під боком найлютішого ворога татар, славетного полководця. Згадати згадав, проте війська дав усього 5 тисяч, ніби не розумів, що з такою раттю під стіни Перекопа і потикатися соромно. Вишневецький був чоловіком прямодушним, то так відверто й сказав про це цареві. Цар покректав, почухав потилицю і придумав хитромудрий план, з допомогою якого вирішив спровадити від себе і кабардинців з черкесами, і такого недипломатичного князя. Спровадити якнайдалі і на як найдовший час.
У супроводі кабардинського князя Канлика, Вишневецький з козаками поплив до Астрахані, а звідти-світ неблизький — верхи подався до Кабарди, де, за наказом царя, мав зібрати військо супроти хана.
Але чи багато його збереш по черкеських та кабардинських горах? Всілякими правдами й неправдами, збільшивши чисельність свого воїнства, князь прибув на Дніпро, звідки цар наказав йому стежити за татарами. Не воювати з ними, а саме стежити за їхніми діями, не провокуючи на війну. Але які там "дії", яке стеження? Дізнавшись, що Вишневецький знову прийшов по їхні душі — на той час уже саме ім'я князя наводило жах на татарські улуси, — кримчаки подалися за Перекоп і замкнулись на півострові, а сам хан із військом про всяк випадок відступив у гірську частину Криму.
Ціле літо згайнував Вишневецький під Іслам-Керменем, чекаючи на дозвіл царя увійти в Крим. Але так і не дочекався. Цар побоювався, що татари об'єднаються з турками і не тільки Вишневецького розгромлять, а й підуть війною на Москву. Ось чому восени він наказав Вишневецькому залишити на Дніпрі того ж таки дяка Ржевського з його стрільцями, а самому вертати до Москви. Абсурдність цих розпоряджень була очевидною, та наш князь і цього разу скорився. Хоч і не приховував, що таке, з дозволу сказати, "воювання" йому не до смаку. Знову спроваджений до Бельова, князь мав час — мало не рік —подумати над своїм становищем і над своїми ідеями щодо козацтва, Січі, Великого князівства Київського.
І тут стався цікавий випадок, який іще додав штрих до слави Вишневецького як полководця. Хоч цього разу він навіть шаблею не махнув. Дізнавшись, що цар відбув з військом до Лівонії (Прибалтики), кримський хан зібрав стотисячну орду (а цар, нагадаю, посилав проти неї Вишневецького з 5 тисячами!) і під командуванням свого сина Магмет-Гірея скерував її на Москву. Сміливо рушили татари. І може б, таки й захопили столицю Московії, але незабаром розвідка доповіла кримському принцові, що військо московське до Лівонії ще не вирушило. А головне, князь Вишневецький не їде з царем, як на те сподівалися в Криму, а залишається в Московії і може разом з боярами очолити військо. Пограбувавши околиці Московії, татари з півдороги повернули до Криму.
На початку 1559 року цар знову відрядив Вишневецького в похід, але дав тих-таки п'ять тисяч воїнів. Та ще 8 тисяч повів боярин Адашев. Діяли ці загони порізно. Вишневецький досить успішно громив кримчаків і турків під Азовом. Адашев спустився Дніпром до Криму і зумів визволити з полону багатьох бранців. Але хан устиг зібрати військо і кинутись йому навздогін...
Отак, зі змінним успіхом повоювавши на боці царя московітів, князь Вишневецький остаточно розчарувався в ньому і навесні 1561 року зі своїм козацьким загоном повернувся в Україну та розташувався в урочищі Монастирище, поблизу Черкас. Загалом він не мав права робити цього, бо все ще залишався підданим московського царя. Але за старосту черкаського був у цей час його двоюрідний брат Михайло Вишневецький. Він поставився до князя, як і годилось родичеві, і саме з урочища Д. Вишневецький надіслав листа Сигізмунду-Августу. Висловив у ньому все, що думав про московського царя та його воювання проти татар, і попросив охоронної грамоти, з якою безборонно міг би добутися до Кракова, для аудієнції. А ще просив прийняти на королівську службу.
Про московського царя король був такої самої думки. Тож охоронну грамоту Вишневецькому надіслав і на службу прийняв. Але ж треба було якось пояснити польській аристократії, чом це він комусь дарує зраду, хай навіть цей зрадник — славнозвісний полководець Вишневецький. І король — а найпевніше, хтось із його радників — знайшов геніальний вихід. Сигізмунд-Август офіційно оголосив, що князь перебував у Московії не тому, що бажав служити цареві, і не тому, що зрадив його величність або шукав кращої платні, а щоб дізнатися, що там "діється у ворожому стані і тим якнайдужче прислужитися Речі Посполитій*. Отож, коли князь прибув до Кракова, не тільки весь королівський двір, а й сам він був приємно здивований, дізнавшись, — причому останнім, — що, виявляється, він ще й славетний розвідник! Що, виявляється, він не вірно служив цареві-батюшці за жалування та місто Бельов, а займався розвідкою на користь Польщі!
Хроністи засвідчують, що зустрічали Вишневецького в столиці як національного героя, цілими натовпами. Правда, не тому, що повірили, нібито він був розвідником (тут усі все добре розуміли), а тому, що слава про нього як про талановитого полководця та мужнього охоронця південних кордонів Польщі, ще й досі гуляла по всій державі. Козакам, що залишалися до часу в Монастирищі, король теж пробачив (за них клопотали обидва Вишневецькі), але про всяк випадок наказав переправити їх до Естонії. Нехай тепер там послужать.
Хоч першу козацьку фортецю, першу Січ татари зруйнували, проте ідея не вмерла. її підхопили інші козацькі ватажки і вожді. Вона пережила князя Вишневецького і дійшла до наших днів.
А як же склалася доля самого князя Дмитра Вишневецького, що на той час уже добре-таки пристарівся і, за всіма канонами Воїнства, мав би піти у відставку та спочивати в одному зі своїх маєтків? А до того ж після врочистої зустрічі він тяжко занедужав. Існує навіть версія, що його пробували отруїти. Чи то хтось позаздрив славі, чи, може, хотіли помститися йому — султан або кримський хан. Але король наказав своїм кращим лікарям урятувати Вишневецького, і вони постаралися. Та навіть після цього князь і не думав про відпочинок.
Випадок звів його з комендантом хотинської фортеці, авантюристом з натури Альбрехтом Ляським. Цей аристократ мріяв про те, щоб слідом за Хотином, який протягом тривалого часу належав то молдаванам, то туркам, приєднати до Польщі всю Молдавію. Тим, чи захочуть самі молдавани жити під польською короною, Ляський не цікавився. Його хвилювало інше: як би спровокувати короля на війну і таким чином дістати війська. Хоч, з іншого боку, він розумів: Польща до війни не готова. І якщо до конфлікту втрутиться Туреччина, а за нею — кримські й бєлгородські татари, їй не вистояти.
Й ось тоді, за гальбою пива, два лицарі скомпонували хитромудрий план. Навіщо підкоряти Молдову, питали вони себе, якщо можна цілком безболісно заволодіти її троном? Нічого надзвичайного ні той, ні той у такому плані не вбачав: за тих часів чимало іноземців пречудово почувалося на тронах сусідніх держав — і байдуже, їх терпіли. То чому ж він, князь Вишневецький, родовід якого сягає Рюриковичів, не може стати господарем Молдови? Щоправда, Молдова поки що мала свого законного господаря — Якова Василіда, але проти нього політично і збройно інтригував впливовий боярин Томша, і сутички між ними ось-ось мали перерости в громадянську війну.
Про те, як Ляський і Вишневецький подбали, щоб у Молдові дізналися про появу нового претендента, історія не відає.. Але подбали. Та частина бояр, що обстоювала право на трон Василіда, вирішила: краще вже нехай нами править український варяг Вишневецький, аніж затятий ворог — до того ж відомий своєю нелюдською жорстокістю — Томша. І послали до Кракова, до князя, гінців:
"Іди до нас княжити". А Вишневецький не дуже й вагався. Пішов.
"В усі віки українці влаштовували своє життя з такою глибокодумною бездумністю, ніби вони прийшли на цей світ першими і підуть з нього останніми".
Богдан Сушинський
Якби польський король серйозніше поставився до намірів князя, він, звичайно, спорядив би з ним ціле військо. Проте в короля, як завжди, коли йшлося про плани князя, виявилися справи нагальніші. Отож Вишневецького супроводжувало лише 4 тисячі вершників — здебільшого поляків, що перебували під командою аристократа П'ясецького. Вирушати з таким військом на здобуття чужого трону було чистісіньким божевіллям. Проте князь вирішив: "Дай-но ще раз, востаннє, ризикну! ". І ризикнув. І вирушив у свій останній похід. Стосовно того, що діялося далі, існує кілька версій. Історик Д. Яворницький інтерпретує не так: "Його (Вишневецького — Б.С.) передовий загін з'явився тоді, коли Томша облягав Василіда в Сучавському замку; сам Вишневецький через хворобу їхав іззаду, на вози Його загін спішно прискакав до палацу і став вимагати молдавської булави своєму князеві, Томша охоче погодився з цією вимогою і особисто вийшов зустрічати славетного героя (як бачимо, слава Вишневецького досягла вже й Молдови —Б.С). Вишневецький, не підозрюючи віроломства, з невеличким загоном рушив до Сучави. Але в дорозі, побачивши нечисленні сили Вишневецького, Томша раптом змінив наміри, він несподівано кинувся на князевих людей, всіх перебив і мало не захопив самого Вишневецького, але той встиг утекти і сховатися в копиці сіна. На лихо, його помітив якийсь селянин, що приїхав по сіно, і видав Томші. Вишневецького разом з його супутником П'ясецьким та деякими поляками схопили і відправили в столицю Молдавії. Поляків після жорстоких катувань (сам Томша обтинав їм носи і вуха) відпустили в Польщу, а Вишневецького й П'ясецького Томша відправив у Царгород до султана Селіма II.