Навіть у найаристократичніших колах Польщі, Литви, Молдови, Валахії, Білої Русі поняття "козак" мали тоді за синонім високого лицарського служіння.
Разом з тим не може не вражати класово-наївна захопленість і дореволюційних, і радянських істориків будь-яким повстанням, яке тільки виникало на території України. Хто заперечує, боротьба народу за свої економічні та релігійні права — річ свята. Але годі проаналізувати деякі з повстань, тверезіше оцінити постать, яка спровокувала та очолила його, як бачиш, що воно (тут не йдеться про стихійні бунти селян) не підготовлене, як слід, і зчинив його романтик або авантюрист, вочевидь не готовий до того, щоб командувати великим військом та довести задумане до якогось логічного викінчення.
Здебільшого такі ватажки не мали ні потрібного досвіду, ні авторитету, ні конкретної програми дій, та й узагалі, розпалюючи те чи інше повстання, вони подеколи керувалися не так інтересами народу, гнобленого селянства, а більше власними амбіціями, прагненням зажити слави полководця, увійти в історію. Тобто, по суті, маємо справу зі своєрідним виявом комплексу Герострата. А те, що своїми діями вони кидали на жертовник війни та післяповстанських репресій десятки тисяч людей, їх не обходило.
Знаючи про це, не поспішаймо з осудом деяких козацьких ватажків, які не визнавали за потрібне приєднуватись до таких повстань, а часом ще — як військові-професіонали, що добре розуміли, з ким мають справу і на чому це все може скінчитися, — самі намагалися загасити іскру в зародку, поки вона не переросла в масове братовбивство. При цьому слід чітко вирізняти постать, програму і потенційні можливості самого ватажка й правильно оцінювати масу селянської та козацької сіроми — з її наболілими проблемами та одвічним прагненням змінити своє буття на краще негайно, — переламавши кістки вельможним та багатіям і порозтягувавши їхнє добро по домівках. Вожді, подібні, скажімо, до Криштофа Косинського, досить вдало ці проблеми й прагнення експлуатували...
У даній книжці ви знайдете також есе про лицарів, що їх наші історики згадують лише побіжно, принагідно. По зернині віднаходячи все, що тільки можна віднайти про них, я намагався повернути їх нашій пам'яті більш-менш виразно окресленими історичними постатями.
Дещо по-іншому, ніж це трактувалося багатьма нашими дослідниками, подаються й осмислюються тут дії гетьмана Григорія Лободи, якого досі в історичній та художній літературі подавали тільки як антипода С. Наливайка та зрадника повстанців; бездумно осміяного Самійла Зборовського... Вперше зроблено спробу уважніше придивитися до таких маловідомих постатей, як полковник Стефан Кремпський, ватажки Карпо Півторакожуха, Максим Гулак, Каспар Підвисоцький...
Одну й ту саму подію різні джерела датують неоднаково. Щоб не викликати з цього приводу полеміки, я намагався або подавати й "альтернативну" дату, або ж зупинятися на тій, яка зустрічається в кількох джерелах і здається найвірогіднішою.
...Й нарешті останнє зауваження. Більшість істориків, творами яких ми сьогодні послуговуємося, першим козацьким гетьманом схильна визнавати Предслава Лянцкоронського. Дехто попліч із ним ставить Остафія Дашкевича. Гадаю, що таке визначення першості є некоректним. Як можна визнавати першим гетьманом П. Лянцкоронського, якщо ті ж таки джерела, якими користувалися історики, засвідчують, що свої перші походи він робив під командуванням князя Костянтина Острозького. Зокрема, такий похід задокументовано 1508 роком.
До речі, і Предслав Лянцкоронський, і Остафій Дашкевич, й інші козацькі гетьмани були старостами тих чи тих територій. Але навіть далеко не всі дослідники, не кажучи вже про пересічного читача, знають, що таке староство. Здебільшого вважають, що це адміністративна одиниця, а старосту сприймають лише як керівника адміністрації. Це не зовсім вірно. В Польщі староство було ще й формою власності. Отож староста виступав і як адміністратор, і як володар староства.
Кожен польський аристократ мав свої родові маєтки, тобто свою довічну власність, яку міг передавати у спадок. Але за особливо добру службу, за якийсь подвиг чи послугу короні король міг ще й наділяти його староствами, що, як правило, складалися з містечка та кількох прилеглих сіл і територій. Весь прибуток, окрім податків, належав тут старості. Проте він не мав права передавати цю маєтність у спадок. Понад те, за будь-яку провину король міг позбавити його цих володінь.
Та повернімося до питання першості. Саме з постаті князя Костянтина Острозького ми й могли б розпочати розповіді про козацьких вождів, якби не знали, що значно раніше, в вісімдесяті роки XV ст., інший князь — Б. Глинський — уже створював власні козацькі загони. І саме він у 1492-1493 роках зробив кілька походів проти кримської орди. Отже, є всі підстави вважати його першим гетьманом українського козацтва.
Книга перша. Лицарі дикого поля.
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
"Що існують народи, які століттями утверджували свою державність, так ніколи, за всю історію свою, й не створивши по-справжньому сильної, боєздатної армії — не дивина.
Але щоб віками живити могутню, боєздатну народно-козацьку армію, так і не утвердивши при цьому державності, — на такий парадокс історії спромоглися тільки українці".
Богдан Сушинський.
БОГДАН ГЛИНСЬКИЙ. Князь, гетьман українського козацтва.
Самі історичні обставини складалися так, що осередком формування козацтва як військової сили та суспільної верстви мало стати правобережжя Дніпра в районі Канева і Черкас. Адже цими землями пролягав отой проклятий від українського народу Чорний шлях, що ним кримські орди раз у раз вирушали в грабіжницькі походи на Черкащину, Київщину, інші багаті українські землі. Цей таки шлях доводилося торувати їм, ідучи проти Литви та Польщі.
Значні території по степах на південь від Черкас у XV столітті все ще лежали пусткою або майже пусткою, але за це порубіжжя українці литовсько-української держави воювали вперто, пам'ятаючи, що всі землі, аж по Крим і сучасну Кубань, належали колись їхнім предкам, київським русичам, давньоукраїнцям. Не будемо з'ясовувати причин, що спонукали ту чи іншу частину люду осідати на цих землях, присвячуючи своє життя козакуванню. Причин існувало чимало. Проте документи засвідчують, що далеко не всі першокозаки-уходники жили тільки з полювання, рибальства та рільництва. Уже перші їх ватаги дозволяли собі нападати на купців, обози послів... Одне слово, життя є життя.
Отож досить скоро князь Богдан Глинський, що був на той час старостою черкаським, опинився перед нелегким вибором: як йому ставитися до козацьких громад, які, зауважу, геть не визнавали влади ні Великого князя Литовського, ні польського короля, не кажучи вже про кримського хана? Самому старості вони також чимало допікали. То що мав діяти? Приборкувати неслухняних силою своїх військ? Але це означало — затівати безнадійну братовбивчу війну, дуже схожу на ту, що її українці й поляки ведуть проти татар. А це тільки на руку справжнім ворогам.
А якщо не варто протистояти козакам, то, може, спробувати знайти з ними спільну мову, і надалі мати в їхній особі спільників у боротьбі як проти татар, так і проти московітів? Такий шлях здався йому перспективнішим. З чого ж починати? Звичайно ж, із переговорів з козацькими отаманами, а ще — з вивчення козацьких традицій, побуту, тактики бойових дій.
Глинський добре бачив, що після смерті славетного Великого князя Литовського Вітовта, який тривалий час успішно провадив політику могутньої експансії в Північне Причорномор'я (де, рішуче відтіснивши турків і татар, спорудив систему укріплених замків: Хаджибей — на місці сучасної Одеси; Білгород і Чорногород — на Дністровському лимані...), часи величі литовсько-української держави минулися. На ту пору прикордонна оборонна лінія фортець та замків відійшла вже до Черкас, Канева, Брацлава, Вінниці, Кам'янця. Відступати далі, отже" було нікуди. Особливо українцям.
За цих умов князь Богдан Глинський повівся, можна сказати, надзвичайно мудро. Зрозумівши, що згодом козацтво може перерости в значну національну військову силу, цей український патріот, по суті, першим з-поміж провінційних адміністраторів та володарів українських земель, почав залучати козаків до боротьби з татарськими ордами. Й оскільки ні польський король, ні литовський князь на той час уже не мали достатньої збройної сили, а головне — державної волі" щоб створити надійний кордон між своїми державами і землями, підконтрольними Кримському ханству, то Б. Глинський поступово створює власне військо, основу якого починає становити козацтво і невеличкий гарнізон Черкас, навколо яких гуртувалось міщансько-селянське ополчення та всі, хто прагнув і був здатен боронити рідний край.
Така військова організація населення порубіжжя й дала змогу князеві Глинському не тільки двічі — в 1492 і 1493 роках — зупинити татарські орди, а й, розпорошивши їх по степах, гнати аж до пониззя Дніпра. Це одразу ж піднесло авторитет козацтва, в якому українці побачили свого захисника, а сам князь Глинський — можливо, й основу для відродження могутньої національної армії.
І він не помилявся. Сили козаків зростали на подив швидко. Вже 1494 року вони взяли штурмом Очаків із турецькою залогою. До цього випадку литовці й поляки довгенько остерігались нападати на турецькі фортеці, щоб не спровокувати могутньої Османської імперії на війну. Козаків такі побоювання не зупиняли. Як не спиняли вони й князя Б. Глинського, який належав до того самого роду, що й відомий оборонець української ідеї князь Михайло Глинський. Цей князь, бувши згодом маршалком двору Великого князя Литовського Олександра І, гуртував навколо себе українські патріотичні сили, а 1508 року, після смерті Олександра І, підняв на Поліссі анти-литовське повстання, маючи на меті створити незалежну українську державу.
Але про князя Михайла ми говоритимемо у присвяченому йому есе. Що ж до князя Богдана, то не маємо достеменних даних про те, яку саме участь він брав у цьому повстанні. Відомо лише, що, після поразки повстання, М. Глинський утік до Московії, під захист Великого князя Московського Василя ПІ. Правда, князь той, довідавшись, що Глинський прагне незалежної України, запроторив його до в'язниці, нібито як литовського шпигуна.