А ще… їй здалося, що вона уже бачила усіх цих ангелів… Але не могла пригадати, де саме?
Певна річ, ангели частенько навідувалися у Люсині сни. Та, коли вона прокидалася, сон чомусь забувався. І вона думала, що це лише її світла уява.
– Дуже приємно познайомитися з вами! – промовляла Люся до ангелів. А вони промовляли:
– А нам як приємно! – і, огортаючи її своїм променистим теплом, летіли… Їхньої допомоги чекали люди в різних куточках планети.
У якусь мить Яннілмус і Люся зостались у замку самі.
– Нам теж час летіти, – промовив Яннілмус, і вони вийшли з простої зали і покинули замок. Здійнялися над його блискучими маківками і полинули над гірськими хребтами і над морем.
Внизу плинно шуміли хвилі, іскрились на сонці... розкачувалися і дружно котилися в далеч.
Перетнувши море, ангел і дівчинка опинилися на верхівці тієї ж самої вежі…
– А ти хоробра! – промовив до Люсі Яннілмус. – Я від самого початку знав, що ти боїшся висоти. Однак і на мить не сумнівався, що ти зможеш побороти свій страх… Чим же тебе порадувати?! Що подарувати?
Ангел дістав з кишені красиву білу мушлю і подав її дівчинці.
– Ось, візьми від мене на згадку.
– Ах! Яка ж вона гарна! – дякувала Люся.
– Будь ласка! – сказав Яннілмус, а потім запитав: – Можливо, поки ти подорожувала Світом Ангелів, у тебе з'явилось нове бажання? Завітне, справжнє…
– Аякже! З'явилось! Я хочу, щоб світ, у якому я живу, став схожий на Світ Ангелів, – радо промовила Люся і зітхнула. – Я розумію, такому бажанню здійснитись буде не просто, навіть якщо всі ангели захочуть його здійснити. Та все ж… Якщо всі люди повірять у диво… і захочуть стати кращими – воно здійсниться!
Ангел не сказав нічого. Тільки ласкаво поглянув на дівчинку, взявши її долоньку .
– Будь щасливою! Помічай хороше навіть тоді, коли станеш дорослою. І кожного дня – дякуй за все… За те, що є небо і земля… дерева, птахи і всі-всі, хто є на світі. Це – секрет щастя!
– Спасибі тобі, Яннілмусе! Спасибі за все!
Вони попрощалися. Дівчинка помахала ангелу на прощання рукою і стала спускатися сходами. Вона обережно ступала, притискаючи до грудей подаровану ангелом мушлю. Діставшись останньої сходинки, Люся побачила знайомий берег, що виднівсь крізь дупло цієї чарівної верби... І вийшла назовні… Коли обернулась – сходів вже не було… Тільки лежала легка білосніжна пір'їнка.
– Напевно, її обронив Яннілмус… – промовила Люся і підняла пір'їнку з землі.
На березі панувала тиша. Довкола – нікого. Було чутно, як хлюпоче річка… як листя шепочеться на вербах... як вітер своїми прозорими долонями ворушить траву…
По місточку дівчинка перейшла річку і побігла стежкою повз верболозів.
Замріяна, загадкова… з думкою про ангелів Люся поверталась додому, де на неї чекав куплений татком ноутбук. Оце так несподіванка! Вона була рада! Але відчувала: ця радість – така малесенька, така незначна, ніж та, що лишилася в неї від зустрічі з ангелами.
Наступного дня Люся зустріла Сашка. Він поводився як і зазвичай... І при першій нагоді смикнув її за косу. Якщо раніше вона ображалась, то зараз пішла собі далі, не звертаючи уваги на його витребеньки.
Хлопець нічого не розумів. Побіг за нею. І, опередивши, хотів уже якось пожартувати чи подражнити… Та раптом відчув, що це йому не цікаво.
– А де ти вчора поділася? – допитувався він. – Біля тих старих верб тебе точно не було!
– А в дупло… заглядав?
– Заглядав! Там було порожньо. Так де ж ти поділася?
Люся мовчала. Дивилася на здивованого друга і не знала: казати чи ні?
– А може… Мене там не було… вчора, – засміялась вона.
– Як це не було? Я ж тихенько біг слідом. І бачив, що ти там ходила… А потім… десь зникла.
– Ну, добре! Скажу! Коли ти підійшов до тих верб, то мене дійсно там уже не було, – зізналася Люся і розказала про те, як потрапила у Світ Ангелів… Про те, які вони – світлі й могутні… І що потрапити до їхнього світу не кожен зможе. А лише той, хто щирий і добрий. Дівчинка повідала про височенну вежу, про давній бородатий ліс, про лазурове море і про все те, що їй вдалося побачити… Потім дістала з кишені пухнасту білу пір'їнку і сказала:
– Її лишив ангел!
– Гарна пір'їнка! І розповідь гарна… Та… здається, мене кликали. Я побіг! – несподівано мовив хлопець і майнув додому.
"Ну от… Я йому відкрилася, все розповіла… А він – побіг. Мабуть, подумав, що я усе вигадала".
Відтоді Люся довгенько не бачила свого друга. А тоді… зустріла біля трьох старих верб.
– Привіт, Люсю! – озвався він.
– Привіт! – мовила Люся і помітила – він не поводиться так, як раніше. Чемний, спокійний… і не кривляється. На її подив, він узяв її за руку, і вони разом пішли до містка.
"Все ж таки Сашко не просто слухав мою розповідь про Світ Ангелів, – подумала Люся. – Він вирішив стати кращим… А значить – повірив у диво!".
Істинна радість
Той, хто в житті бачив диво, розуміє, як йому пощастило! А той, кому і досі жодного разу не довелося його побачити, хай вірить.
Диво існує! Існує, незважаючи на час, погоду і відстань… І дає про себе знати негадано.
Правду кажучи, якщо не вірити в диво, то його можна так ніколи і не побачити. Що йому до нас, коли ми не хочемо просто повірити!
Сашкові не вірилося, що так просто – коли цього зовсім не ждеш – можна побувати у Світі Ангелів. Зазвичай він не вірив у всілякі дива, але Люся так цікаво розповідала про Світ Ангелів, що він вирішив сходити за річку… Бо таки повірив у диво.
Хлопчина прийшов до трьох старих верб і зазирнув у дупло... Він і раніше заглядав у нього… А, бувало, й ховався там від дощу…
Та цього разу він стояв у середині дерева… і чекав... чекав…
– Чому ж не з'являються сходи? – повторював він, а верба, як була в середині порожня, так і є. Вийшов він тоді із дупла і сердито промовив:
– Ну і Люся! Таке нарозказувала! І пір'їнка, з якою так вона носиться, певно, від звичайнісінької білої гуски… Не існує ніяких ангелів. Все це лише вигадки!
– Ні, не вигадки. Світ Ангелів існує! І до того ж давно… – почулось, як хтось мовив зверху.
Сашко підвів очі і побачив світлого, крилатого юнака… Він сидів на товстій вербовій гілці. Потім легко, мов птах, опустився до нього.
– Привіт! Мене звати Янненхтан. Я той, про кого ти щойно казав.
– А… А… А… Ангел?
– Ангел. – сказав крилатий юнак і повторив: – Янненхтан мене звати!
– А мене Сашко, – видихнув здивований хлопчик.
– Я знаю! Мені це відомо відтоді, як ти народився. Хоча… Ти мене зовсім не пам'ятаєш і не здогадуєшся, що саме я навідуюсь у твої сни. Вибач, що вирішив випробувати твою віру… – сказав ангел і посміхнувся. – Виходить, ти справді повірив у диво… І можеш мене чути і бачити.
– Так! Повірив! І вирішив більше ніколи нікого не ображати, думати лише про хороше і не робити всіляких дурниць, – зізнався Сашко і додав: – Я хочу побачити Світ Ангелів! Ду-у-же-е… Дуже хочу.
– Хороше бажання! – відповів ангел. – Радий за тебе... Як добре, що ти віриш у диво! Для нас, ангелів, допомогти людям повірити і пізнати істинну радість – це найбільша винагорода.
– А яка вона – істинна радість? – запитав його хлопчик.
– Істинна радість – це коли тобі хочеться зробити щось хороше... І ти щасливий від простих, здавалося б, звичних на перший погляд речей… Коли пробуджуєшся вранці і радієш, що розпочавсь новий день… за вікном співають пташки… сяє сонце… і всі живі і здорові… – відповів ангел, підійшов ближче і ласкаво сказав: – Я покажу тобі мій Світ.
Хлопчик сплеснув долонями від радості! Янненхтан зайшов у дупло і кивнув: "Заходь!". І Сашко сягнув у дупло.
І тут несподівано перед ними з'явилися сходи, що вели кудись високо вгору.
Сашко не боявся висоти. Йому приємно було йти поруч з ангелом. Ішли вони довго… Аж, нарешті, опинилися на верхівці височенної вежі.
– Диво! Справжнісіньке диво! Як високо! Як красиво! – дивувався хлопчик, затамувавши подих. Небо таке яскраве і чарівне… А внизу розкинулось море. Його лазурові хвилі вигравали на сонці.
– А хочеш дізнатись, що відчувають птахи під час польоту? – запитав його ангел.
– Хочу! – відповів хлопчик.
– Як добре, що ти не боїшся висоти! – сказав ангел і, взявши його за руку, змахнув своїми велетенськими крильми.
Як птахи – легко, вільно – вони летіли над морем. Крізь товщу води прозирало дно, встелене коралами і молюсками. Зграйки золотих і райдужних рибок манили їх погляди, пливучи слідом.
За морем показався схил, заквітчаний лавандою і червоними маками. Подих квітів, над якими кружляли метелики, зливається з монотонним гулом бджіл і джмелів і сягає неба. За схилом простяглись рясні апельсинові сади… Потім гори, за якими теж буяють сади: яблунь, груш, персиків… Ангел знав, що Сашко полюбляє фрукти і найсолодші, найстигліші яблука, персики, груші зривав на льоту і пригощав його. Хлопчик був у захваті!
А далі… внизу… срібною змійкою в'ється річка. Вербові береги вітаються дзвінкою пташиною піснею, що лине ген-ген у далечінь… Туди, де у травах купається вітер, – у Зелену долину. Долина зачаїлась, замріялась… і не чує, як над шелестом її шовкових хвиль виринає ліс. Кедри… сосни… ялини…
Все було так, як розповідала Люся… Кремезні лісові дерева були такими високими… вкриті мохом… і скидались на чарівних дідуганів. Пахощі хвої, трави, грибів і ягід розвівалися понад лісом, безмовно розказуючи про його щедрі скарби.
– Таке, як суницями пахне…– промовив Сашко, а потім, коли ангел показав йому рясну галявину, вигукнув: – Скільки суниць!
Галявина палахкотіла від червоних ягід – солодких, великих…
Вони приземлилися. Сашко дивувався і їв… їв... А потім помітив розкішну галявину грибів.
– Гриби! Вони ж їстівні?
– Так! – погодився ангел. – Інші тут не ростуть. Отруйних рослин тут теж не зустрінеш… Не сприятливі для них тутешні умови.
– Зрозуміло, – мовив Сашко, а потім запитав: – А хижі тварини тут є?
– Ні, немає. Вони…якщо і з'являються тут, то відразу зникають, – відповів ангел.
– Це, що ж виходить… Якщо воно так… то злі люди теж тут бути не можуть? – поцікавився хлопчик.
Ангел посміхнувся.
– Бачу, ти все розумієш… І тому я хочу тобі ще показати дещо незвичне.
Сказавши це, Янненхтан подав Саші руку, і вони піднялися над лісом. Світ Ангелів безмовно зачаровував хлопчикове серце своїми краєвидами. Ліс… Долина… Річка… Сади… Гори, за якими знову буяють сади, розвіваючи пахощі свого солодкого щастя аж до моря.
А море! Лазурове, грайливе… задивлялось на небо і гладило береги.
Вдалині виднілась знайома (з Люсиної розповіді) вежа.