Вище за небо (казка-повість)

Галина Олійник

Яскраве, сонячне небо простяглося над краєм. Узгір'я стало ще прекраснішим, бо його торкнулась весна. На схилах зазеленіла трава, зацвів горицвіт… Його квіти були такими сміливими, безтурботними та іскристими, ніби спалахи сонця. А довкола, по всьому узгір'ї, визираючи поміж молодої трави, квітували запашні дикі фіалки та сон-трава.

Неллі стояла на високому пагорбі і відчувала, як з нею вітається світ.

Звідусіль линули щасливі солов'їні трелі, гудіння джмелів... По злежаних свитках торішньої сухої трави шурхітливо шмигали ящірки. Легкий вітер

голубив фіолетові дзвоники пухнастої сон-трави і линув тихими схилами до лугових низин, де вдалині святковою білою паволокою квітував терен.

Усе раділо весні. І небо, і земля, і дерева, і стежка… Старі тополі більше не здавались насупленими. Вони шепотілися між собою, милуючи теплий погожий день своїми червоними сережками і крихітними новонародженими листочками.

Над схилами кружляв сокіл. Плавно… сміливо… летів він над краєм... То опускавсь до землі, то стрілою здіймався увись...

"Мабуть, він, як і я, милується узгір'ям, луками, небом..." – подумала Неллі, задивившись на птаха, що здавався сизою цяткою на тлі блакитного безкрайого неба, по якому розвівались веселі прозорі хмаринки. Небо завжди її вабило. І, коли сокіл прилетів до землі, вона запитала його:

– Соколику… А що там, високо угорі... за цією яскравою блакиттю, за хмарками, за сонцем? Що знаходиться вище за небо?

Дівчинка була впевнена: хто-хто, а він знає… Стояла… Чекала відповіді… Але сокіл мовчав… Зривавсь у небеса… Ринув… А потім каменем падав униз і, не сягаючи землі, ледь торкнувшись кінчиком крила вершечків трави, здіймався знову й легким сизим повівом линув над схилами.

– А… – мовила Неллі до сокола. – Ти мовчиш, бо не знаєш, що мені відповісти… Певно, ти не літав вище за небо... – зауважила вона сумно і почула, що її кличе мама:

– Неллі, донечко, навіщо ти підійшла до самісінького краю?

Ці застережні слова маленька Неллі частенько чула від мами, яка хвилювалась за її ніжне серце… Але ж веселій дівчинці так хотілося бігати, стрибати, стояти на високому пагорбі і не боятися з нього скотитись. А якщо б це і сталося…То було б весело. У лоскітливій траві можна вволю покачатися, а потім знову викарабкатися нагору.

Коли Неллі бачила, як швидко бігають її друзі, вона казала: "Я теж так можу, але мама не дозволяє, каже, що від самого народження у мене не все в порядку з "моїм двигуном", тобто з серцем… Хоча я все можу! Можу навіть залізти на дерево, а також високо кидати м'яча і без упину стрибати на скакалці… Звісно, я про це давно мрію… і відчуваю, що в мене все вийде…".

Неллі гуляла зеленим узгір'ям, як до неї прибігла подружка... У неї такий кумедний песик!.. Білий… Кудлатий… Вони тікали від нього, а він їх наздоганяв. Лащився, стрибав, качався в траві і весело гавкав. Неллі так загралась, що забула про все на світі і побігла… швидко-швидко…

Та раптом перед її очима все закружляло, потемніло, і вона провалилась у глуху, несподівану ніч.

Коли прокинулась, то побачила маму. Мама всміхалася до неї і, як завжди, казала:

– Неллі, моя маленька Неллі!

Але цього разу її голос чомусь тремтів…

– Якби ти, матусю, знала, як ми з Наталочкою весело бігали… А її песик… нас наздоганяв.

Неллі відчувала: її мама не схожа на інших матусь. Вона знає чарівні історії і якось сама, без підказки, дізналася про її найбільше бажання.

"Цікаво! І як вона здогадалася про те, що я мрію, щоб до нас завітав Могутній чарівник? Він би здійняв наді мною свої чарівні долоні, і моє серце стало б таким, як у Сергійка, Наталочки, Ганнусі і всіх, з ким я дружу..." – роздумувала дівчинка.

Неллі набиралася сил. Багато спала, гортала сторінки яскравих книжок, дивилась улюблені мультики і вдосталь бувала на свіжому повітрі, проводячи не одну годину на лавці-гойдалці у затінку крислатої груші.

Із-за паркану виднілись сусідні будинки… А вдалині – таке мальовниче і рідне – зелене узгір'я…

– Мамочко, можна я сходжу до пагорба? – попрохала Неллі.

– Можна… Але ж не бігай! Поводься спокійно, щоб твоє серденько не колотилось, як сполохана білка.

– Мамочко, якби ти знала, як я тебе люблю! – промовила Неллі, не стримуючи радості.

Вузенькою, непримітною стежкою Неллі йшла по узгір'ю, його шовковим морем трави. Їй не терпілося побачити сокола і запитати: "Чи вдалося ж йому дізнатися: що знаходиться вище за небо?".

Попереду виднівся високий зелений пагорб. Звідти краще чувся щебет пташок, що ширився з лісу, а також серенади цикад, мошок і бджіл, що співали для неї, кружляючи над запашним різнотрав'ям. Ніжне, духмяне повітря дарувало неабияку силу… А небо здавалося не таким вже й далеким.

Стоячи на улюбленому пагорбі, Неллі помітила знайомого сизого сокола, що кружляв понад лісом. А потім впізнав її – прилинув, зачарував ніжністю своїх легких крил і, ледь опустившись над її голівкою, якось по-своєму, по-пташиному, привітався… і знову полинув увись.

– Соколику! – вигукнула дівчинка і, коли він знову опустився до неї, запитала: – Чи вдалося тобі дізнатися: що знаходиться вище за небо?

Так само, як і минулого разу, вона стояла, дивилась на вільного птаха і чекала відповіді… А сокіл кружляв над нею… над схилами… над лісом… і мовчав.

– Невже нічого немає? Там… – показуючи пальчиком на небо, промовила Неллі, опустила голівку, посмутніла… Від її тремтливого відчаю небо, сонце і все, що знаходилося довкола, закружляв, воєдино змішавши, темний вихор… І вона відчула, як провалюється у глибоку темряву, що трохи її лякала. І тут… несподівано у цій непроглядній безодні почувся шелест соколиних крил. Дівчинка сподівалась побачити знайомого сокола… Але він був не таким, як зазвичай… Тепер він був значно більший за неї… Він нагадував променистого крилатого юнака.

– Не лякайся! Ще хвилину тому я був сизим птахом, це мене ти запитувала, що знаходиться вище за небо, – сказав він, обережно взявши її за руку.

загрузка...

– Тебе?.. Сокіл, що кружляв наді мною... Це ти?

– Так, Неллі.

Такого з Неллі ще ніколи не траплялося… Та вона знала, що це не сон.

– Мене зовуть Со̓кко! – промовив світлий юнак.

– А мене Неллі, – сказала дівчинка, а потім згадала: він же щойно назвав її по імені. І подумала: "Певно, він не раз чув, як мене кликала мама".

***

Темрява поступово лишилась внизу… Сокко і Неллі піднімалися кудись високо-високо над густим і таким темним маревом, бачачи, як десь там, угорі, розливається золотаве світло, і линули до нього.

Неллі міцно тримала гарячу руку Со̓кко і нічого не боялася… Хоча більше не відчувала биття свого серця.

– Що це? – запита вона, як помітила у золотинках яскравого світла вершечки верб… почула плескіт води… шепіт трави...

– Це – Країна дитячих снів! – відповів Сокко.

Почувши це, Неллі притулилась щокою до його руки і тихесенько сказала:

– Ти все ж таки знаєш, що знаходиться вище за небо!.. Я вірю тобі!

Вони линули над тихою чарівною країною і бачили на її блакитно-зеленому тлі довіру і радість, що квітували дивними суцвіттями. Ці квіти нагадували зачудовані очі дітей.

Довкола царювали ніжність і доброта… Над озером розстелилося тепле відлуння колискових пісень і казок, що перетворювались на квітково-зоряні стрічки…

А вдалині… У вирі синіх півників і жовтавої кульбаби, ніби величезне живе дзеркало, простягнулося озеро. Там плавали чорні та білі лебеді.

– Ах! Як їх багато! – сплеснула долонями Неллі, коли вони з Сокко приземлились на бережку. Неллі була така рада… І лебеді це відчували, підпливали до берега, вигинали назустріч свої довгі шиї і, як опахалами, тріпотіти крильми. Бризки летіли всюди!

– Здається, вони нас кличуть до себе! – сказала Неллі й засміялася. Їй було невимовно приємно спостерігати за прекрасними лебедями… І, коли Сокко попросив її на хвилинку, закрити очі, вона, не замислюючись, їх закрила. А відкривши – побачила, що знаходиться в оточенні усіх цих лебедів. Тримаючись на воді, вона роздивлялась їх зблизька.

– Чорні такі ж прекрасні, як і білі! – сказала вона. Неллі відчувала себе такою легкою, повітряною… І не розуміла, яким чином їй вдається триматися на воді. Схилившись над гладінню озера, вона побачила в ньому, як в дзеркалі, чорний лебединий дзьоб, маленькі очі, довгу вигнуту шию і великі білосніжні крила.

– Ой! Я бачу лебедя! – зойкнула вона і, шукаючи поглядом Сокко, спитала: – А де ж моє відображення?

Не помітивши на березі свого друга, вона схвильовано вигукнула:

– Де ти, Сокко?

– Я тут… Поряд з тобою!

Неллі обернулася. Недалеко від неї плавав ніжний, задумливий лебідь…

– Невже цей білий лебідь – ти?

– Так, Неллі! Ми стали лебедями!

– А хіба це можливо?

– Авжеж… Тут все можливо! – відповів Сокко і засміявся, стежачи, з яким подивом Неллі оглядає себе.

– Ти така кумедна! А чи відчуваєш щось?

– Аякже! Відчуваю крила, хвостик і таку приємну хвилю, що тихенько мене підгойдує.

– Я тебе спитав не про це…

– А про що? Що я маю відчувати?

– Те, що на нас дивляться діти.

– Уві сні? – здогадалася Неллі.

– Так… Уві сні!

– А я можу… ось так розправити крила і полетіти?.. – поцікавилась Неллі.

– Можеш. Зараз ти можеш все!

– А моє серденько від цього не стане колотитись, як сполохана білка?

– Ні, не стане.

– А чому я більше не відчуваю, як воно б'ється?

– Не відчуваєш, бо воно втомилося.

– Втомилося? Як гарно, що мама цього не знає… А інакше вона б розхвилювалася… Сокко, а де зараз мама?– Там… Внизу – на Землі… А ти… вже сумуєш за нею?

– Ні. Мені добре з тобою, – весело сказала Неллі і тут же спитала: – Я ж повернуся до мами?

Сокко не промовив нічого – тихо здійняв крила і полетів над озером. Неллі дивилася йому в слід, а тоді й сама розправила свої легкі, білі крила, знялася і полетіла. Вона дивувалась… раділа… сміялася… Наздогнала з легкістю Сокко… І вони разом закружляли над гладінню озера... А потім полетіли до старого вітряка, що сивів вдалині.

– Це не простий вітряк! – сказав Сокко. – Якщо покрутити його крило, то можна потрапити до Країни живих фантазій.

– Як цікаво! Давай покрутимо... – нетерпляче мовила Неллі.

– Не поспішай! – сказав Сокко і попросив її знову закрити очі.

Вона закрила очі… вкрила голівку пухнастими крильми... Їй подобалось бути лебедем, але й цікаво було подивитись: що ж це за така частина світу – Країна живих фантазій?

– Ось тепер можеш їх відкрити.

Неллі відкрила очі: вона знову стала маленькою дівчинкою, а Сокко – таким же незвичайним крилатим юнаком.

Вони підступили до вітряка, взялися разом за крило, стали його обертати… І тут… вітряк закряхтів, заскрипів, як старезний дід: до нього так давно ніхто не торкався.

1 2 3 4 5 6 7
загрузка...